Я отерп, відчувши, як кожен мій нерв дрібно затрусився. Переходовцева рука тим часом зчавила мене сильніше, і я зробив блискавичний рух лапою, чудово скарифікувавши його майже чорну од порослі руку. Переходовець вражено скрикнув і на мить одпустив мене. Я притьма скотився з його колін і кинувся до дверей.
— Що сталося? — вскочила перелякана господиня.
— Та от з котиком вашим знайомився!
Він показав покриту червоними смугами руку, я саме озирнувся, щоб переконатися, чи вдався мені акт скарифікації.
— Маньо, безсовісний! — тупнула ногою господиня. — Що це ти наробив?
Я не мав спромоги пояснити, що наробив, тому шмигнув між туфель господині. "Гм, туфлі, — подумав я на ходу. — Завжди вона вдома ходила в капцях!"
Далеко я не втік, бо те, що відбувалося, надто цікавило мене: здається, заходило в моєму житті на якісь зміни.
— І треба ж таке! — бідкалася господиня. — Заждіть, я зараз змажу зеленкою. — І додала не без гордості за мене. — От хитрюга! Одразу зрозумів, що винуватий: чкурнув, аж закуріло! Це, знаєте, такий розумний кіт…
— Розумний, та не битий! — сказав не без злості Переходовець.
— Е, не кажіть, — заперечила господиня, замазуючи зеленкою волохату лапу того варвара. — Він часом дивиться таким поглядом, що я мимохіть думаю: ну от розумна істота, і все! Чудово, знаєте, розрізняє, в якому я буваю настрої; взагалі ми з ним гарно співіснуємо.
— То він у вас вундеркіт? — не без іронії озвався Переходовець.
— Ви з ним ще заприятелюєте, — багатозначно сказала господиня, і я насторожився: до чого це вона?
— Гадаєш? — раптом перейшов на "ти" Переходовець, і я уздрів у отвір дверей, як запалилися його очі, а рука господині у дивний спосіб опинилася між його долонь.
— Ах! — схаменулася раптом вона. — Там уже вода закипіла. Зараз буде кава.
Побігла на кухню, а що я сидів на дорозі, то мало через мене не перечепилася.
— Маньо, безсовісний! — сказала вона так лагідно, що я не міг не пересвідчитися: вона ставиться до мене так само і, здається, не вельми осуджує мій учинок.
Насипала в каструльку кави і залила її окропом: по кухні пішов досить гострий запах, який мене, однак, анітрохи не збуджував, хіба нагадав abstracto, що може бути на кухні запах куди привабливіший. Через те я підійшов до господині і потерся об її ногу.
— Фе, поганий котище! — сказала господиня. — Подряпав Петю, а тепер ще і їсти просиш? Не дам, іди собі, нічого не дам!
Я замуркав і почав робити вісімки: обходив ноги господині і водночас терся об них.
— Ач який ласий! Лупня тобі треба дати, а не ковбаси!
"Ковбаса" — це було щось вельми принадне. Я звів писок і тоненько нявкнув.
Клацнув замок холодильника — звук, од якого по моєму тілі завжди проходить трем, а кров починає прискорено пульсувати. Господиня й справді вийняла з холодного, але принадного жерла, куди мені ще не судилося залазити, добрий кавалок ковбаси, одбатувала шмат, обібрала поліетиленову плівку й кинула долі. Ковбаса боляче дзьобнула мене по носі, але я не став перейматися такими дрібницями і, побоюючись швидкої зміни настрою господині, мимовільно видав хрипкий, гаркітливий звук і за мить був уже з ковбасою надворі.
5
Голосно дзвонить синиця. Сьогодні сніг не йде і вперше гостро запахло весною. Я відчув цей дух одразу як прокинувся, господині в хаті не було. Потягся, аж хрумкнули мені кісточки; той весняний запах, що густо вливався через кватирку, миттю вивіяв і з мене рештки сну, я навіть не пішов на кухню поснідати, як робив це щодня, а стрибнув надвір. На тоненькій гілці, чорно вирізьбленій на тлі прозоро синього неба, сиділа синиця й невгамовно калатала у свій золотий дзвінок. Я машинально зміряв відстань од себе до неї, але стрибати в те небо й не подумав — досить із мене стрибання в кватирку.
В дідо-бабиному дворі, з другого боку цього ж будинку, сокотіли кури і бряжчав ланцюгом собака. Сам дід, озутий в обрізки з гумових чобіт й одягнений у засмальцьоване пальто, розрізав пилкою з лучком трухляву колоду. Труха вилітала з-під пилки жовтими віялами, а дурні кури пробували ту тирсу дзьобати.
Я вибрався на свою гілляку, була вона ще мокра й холодна; тож не ліг на неї, а тільки постояв, щоб роздивитися навдокіл. Дмухнув вітер, і я аж похитнувся: відчув раптом, що починаю наповнюватися тріпотливим блакитним сяйвом — був це перший спалах, що віщував народження у наших котячих душах вогню: тоді піддаємося ми шаленій пристрасті і віднаходимо снагу щиро й палко кохати. З віддаленого сусідства навіть долинула любовна перекличка якоїсь надто вже ранньої пари, і хоч я не був іще до решти розбуджений, хвилювання крові відчув. "Хто-зна, — подумав, набираючи повні груди соковитого голубого повітря, — може, мої теперішні спогади любовних пригод господині і є трансдуктивний поклик весни, адже самовтіха, коли смакуєш щасливу реституцію (йдеться про те, що пережив я після того, як та історія закінчилася), теж може стати ознакою пробудження. Та хоч би що там було, ясно одне: весна приходить на землю, весна! Приходить, і підносить нас, і наповнює, даючи нам ковтнути чогось особливого і палкого".
Берегом річки блукав із чималою люлькою між вуст середніх літ опасистий чоловік; він ішов, наче п’яний, а може, так сильно замислився. Вряди-годи з його кадила вихоплювався синій клубочок диму, що розгортався над головою досить привабливими візерунками. Я давно стежу за цим чоловіком; як тільки його побачив уперше, відразу мені здалося, що він має стосунок до писання й видавання книжок: по-перше, бувши при здоров’ї і в тілі, не мав сталого заняття, тобто його можна було побачити на річці у будь-яку пору, а по-друге, коли подивитися на нього, не можна не вразитися, яка важка в нього голова; ходить він потупившись, а що часто потрапляє до калюж — навряд чи дивиться собі під ноги. Я вже знаю, де цей чоловік живе; відкрию секрет — саме на нього я покладаю надії випробувати свої телепатичні здатності. Для спроби я вирішив записати цю історію, а коли вдасться, засісти за велику працю під назвою "Історія котів". Зараз займатися цим не маю часу та й хочу, щоб матеріал у мені, як то кажуть, "виграв". Окрім того, наближається пора, коли кожному з нашої породи, хто не втратив іще житейської снаги, буде не до абстрактних розмірковувань.
Отож, щоб не дуже дратувати себе цим небом, синицею на чорній гілці і криком отієї надто ранньої пари, я вирішую повернутися додому й подивитися, що там залишила попоїсти господиня: це теж одна із насущних житейських потреб.
Дід виганяє мітлою зі свого двору калюжу, що натекла за ніч: брудні патьоки розбігаються по цеглі, якою викладено дворик, і змивають із неї бруд. Цегла жовто ясніє, але за хвилину знову покривається чорним потоком, що його жене дідова мітла. Я дивлюся на те дійство, відчуваючи в ньому також провісника весни, а коли брудний струмок підпливає аж до моїх ніг, спішу стрибнути у кватирку. Але чи ослаб я за ці дні, чи надто розніжився од весняних відчувань, стрибок мені не вдається, і я аж сердитися на себе починаю: треба буде більше ходити по ночах, бо обважнію зовсім. Я струшую забруднені лапки і стрибаю вдруге, вже енергійніше: цього разу все вийшло як належить.
За мить уже хлебчу з мисочки молочну кашу, цих мисок ставиться мені дві: на сніданок в одному місці, а на обід у другому. Молочна каша — добра й поживна їжа, хоч напровесні для зміцнення організму я спожив би ковбаси чи, в гіршому випадку, вареного м’яса, але не дуже жилавого. Добре було б ту ковбасу підсмажити у вершковому маслі — так вона все-таки відгонить поліетиленовою плівкою, в яку люди те добро чомусь загортають. Присмачивши такими думками молочну кашу, з’їв її всю, а що кіт я все-таки охайний, то вилизав мисочку аж до блиску…
Ота ковбаса, якою мене спокусила господиня у той день, коли до неї вперше завітав Переходовець, завадила мені простежити всі деталі їхньої зустрічі, але, з’ївши її, я дійшов дефініції, що мені треба якнайхутчіше повернутись у хату, незважаючи на те, що там я можу й прочухана дістати. На мені лежала лицарська повинність у крайньому разі захистити свою господиню од посягань того варвара, хоч я й уявлення не мав, як би те міг зробити, адже prima facie[19] я збагнув, що той заліз у нашу господу не для того, щоб каву пити і підставляти свої руки для скарифікації, — заходило, очевидно, на речі серйозніші, а це могло б, боронь Боже, змінити і моє власне життя.
Тихенько зайшов до сіней і прочинив лапою хатні двері — цього разу вони були прихилені. Переходовець уже не сидів у моєму фотелі, покришку приймача було піднято, і там крутилася платівка, видаючи повільні і, здається, приємні звуки. Переходовець тримав в обіймах мою господиню, а вона пручалася, принаймні вперлася в його груди руками й відпихалася.
— Ну, не жартуй! — сказала вона досить-таки ніжно. — Пусти!
— Так уже й пустити! — нахабно всміхався Переходовець. — Хочеш, скажу тобі щось приємне. Ти мені страх як подобаєшся. Побачив тебе — тяму втратив.
— Воно й видно! — сказала господиня і досить вправно вивернулася з лахматих рук.
Я скочив на канапу, сів і став осудливо дивитися.
— Прудка ти, кізочко! — вигукнув Переходовець. Мені здалося, що руки його витяглися, наче гумові, і миттю зловили мою господиню.
— Але ж і мила ти, але ж і мила! — завуркотів він.
(Продовження на наступній сторінці)