Так от, всі ми чекали тоді приходу Гевала; всі ми — це я, господиня і дід з бабою. Баба, виявляється, запримітила Леонідин прихід і чула навіть, як та себе називала, — вони обговорили цю ситуацію з дідом за вечерею (знову їли смажену рибу) і сподівалися тепер, як сказав дід, "кумедії". Я не зовсім збагнув, яка може бути з того "кумедія", але терплячий свого діждеться. Господиня моя, щоправда, зовсім не сподівалася "кумедії", бо відколи пішла від нас Леоніда, вдалася до оборонних заходів, наче готувалася відбити ворожий натиск. Вона накупила й забила харчами холодильник; виходячи з дому, щоразу озиралася навдокіл, а заходячи, не забувала зачинити двері. Мені для вільного входу-виходу залишалася кватирка, і я виключно нею користувався, аж забувати почав, що можна ходити і через двері. Моя господиня тепер не плакала і не проголошувала переді мною емоційно-натхненних монологів, од чого я відчував деякий жаль; була вона нині, як брила льоду, і ставилася до мене з холодною неувагою: не пестила, а їсти давала вряди-годи, хоч я звик приймати їжу в призначений час, дбаючи про своє здоров’я і силу. У цей період, який ми умовно назвемо "напівоблогою", частіше почала приходити до нас Подруга, інколи вона лишалася й на ніч, що вже зовсім мені не подобалося, бо Подруга уві сні хропла. Господиня була саме у відпустці, і Подруга, певне, також пішла у відпустку, бо почала з’являтись у нас і вранці, і вдень, і ввечері; мені навіть почало здаватися, що цих подруг не одна, а кілька — цілий табун коней, як зазначив я не без озлобленості. Через таке часте перебування Подруги в нашому домі хатнє повітря почало набирати кислого духу, і хоч який я був прив’язаний до господи (належу до котів домосидних), однак змушений був більше часу проводити не вдома, а на гілці дуба: починав побоюватися алергії — анафілаксії чи ідіосинкразії, чого мені хотілося найменше.
Активні охоронні заходи моєї володарки примушували мене бути насторожі, адже я не забув котожерських Гевалових нахвалок, окрім того, з отієї нової для мене книги на шафі, а це була книга історична, я довідався, що в давні часи люди, перебуваючи місяцями в облозі, таки поїдали своїх котів та собак. Того, що з’їсть мене господиня, я не боявся, було б це чимось неймовірним, але це здатна зробити Подруга, яка через надмірно часте навідування нашого дому теж може бути "застукана" тут.
Гевал з’явився через тиждень. Він був, кажучи мовою історичної книги, без тарчі, волочні, троків та поворозів[28], хіба що за ощіп чи волочню хтось би прийняв розкішний букет білих лілей — квіти, які найдужче любила моя господиня. Переходовець ішов у білій тенісці і задоволено помуркував, начебто й справді хотів уподобитися нашому братові. Господиня в цей час була сама; Подруга, відсидівши в нас аж три години, побігла розважитися в інше місце. Я сидів у цей час на гілці дуба і, як тільки Гевал підійшов до наших дверей, побачив, що у вікні, за яким жили дід та баба, ледь-ледь відхилилася фіранка і з-за неї визирнули чорні бабині очі. Кватирку у баби було передбачливо відчинено, отже, все для споглядання "кумедії" було приготовлено як слід.
Переходовець смикнув двері і пересвідчився, що вони зачинені. Однак не втратив доброго гумору і досить енергійно постукав, а тоді ще й погукав, щоб господиня не переплутала і не подумала випадково, що це знову прийшла Подруга (до речі, Подруга стукала умовним стуком). Я не так почув, як відчув: господиня вийшла в сіни; Гевал при цьому нетерпляче затанцював, я навіть неясно почув її голос, але через двері та відстань не розібрав, що вона там сказала. Переходовець від тих слів кинувся на двері, наче хотів пройти крізь них, як один із героїв Марселя Еме.
— Послухай, Таню, послухай! — голосно сказав він. — Нам треба з тобою переговорити, вже все владналося…
З-за дверей щось неясно пробубоніло, і Гевал, як особа темпераментна, щосили гупнув об двері кулаком. Бабине око за фіранкою звузилося, а тоді й поширшало. Гевал безпорадно озирнувся і, волочачи букет лілей, наче віника, побіг до вікна, яке було сліпе й глухе, навіть кватирка, завжди відчинена задля мене, була щільно запечатана. У дворі, вимощеному цеглою, неподалік вікна стояв, наче пам’ятник, дід і спокійно смалив цигарку — Гевал, однак, був настільки збуджений, що діда не помітив.
— Слухай, Танечко, ну, слухай, рідна, ну, мені треба поговорити з тобою, ну, відчини, я тебе прошу. Ну, не з’їм я тебе!
Од частого Гевалового "ну" мені аж барабанні перетинки почали боліти: чуття мови у мене все-таки розвинене! Зрештою, розкидав Гевал оті свої "ну" даремно: відповідала йому з вікна гробова тиша.
Мені навіть стало трохи шкода Переходовця, стояв він там, під вікном, із непотрібними тепер квітами, як лицар сумної вдачі, а всі лицарі сумної вдачі, як на мою думку, жалю гідні (можна писати цей зворот і разом — жалюгідні). Здалося мені, що теніска в нього вже не така сліпучо-біла, а добряче-таки прим’ята, квіти посхиляли безпомічно голівки; Гевал позирнув на них і раптом, різко змахнувши рукою, почав трощити об паркан. Одкинув побите бадилля і затарабанив щосили у вікно.
— Слухай, ти! Відчини, бо гірше буде!
Він несамохіть озирнувся і побачив стоїчно-непорушне дідове обличчя. Це його, здається, протверезило, він стиснув кулаки, аж пальці захрумтіли.
— Стривай, я ще до тебе доберуся! — сказав погрозливо і пішов до хвіртки; я помітив, що на обличчі в нього заграли жовна, а очі зробилися вузькі й маленькі. Я принишк на гілці, щоб не привернути, боронь Боже, під цю хвилю його уваги, — тут уже напевно запахло б смаженим…
Облога, таким чином, почалася. За середньовічними законами моїй господині годилося б зараз заготовляти окріп, запастися камінням (смоли вона могла б позичити і в діда), а потім при нападі пускати все те у діло. При добрій її вправності Гевал навряд чи вистояв би, хай тільки кварта окропу чи кипню-смоли вилилася б йому на голову. Але дія відбувалася у двадцятому столітті, і такі ефективні способи самооборони чомусь тепер вийшли з ужитку — господиня мусила покладатися на міцність модерного замка і, що вже зовсім ненадійно, шибок. Лише вряди-годи із самооборонних засобів вживається тепер кислота, але її використовують здебільшого жінки проти жінок при непогодженості у справах кохання — я чув одне таке оповідання від рябої Катьки, яка збирає біля свого двору щовечірні бабські посиденьки (в самої рябої Катьки обличчя було також помережене загадковими знаками — чи не було у тій її оповіді моментів автобіографічних?).
На жаль, я не знав, як почуває себе господиня, була вона наглухо замкнена, і я не міг пройти до неї навіть у кватирку, хоч Гевал навряд чи зміг би через неї проникнути всередину, бо ледве я пролазив. Про настрої й думки господині я міг тільки здогадуватися: мені навіть здалося, що вона сидить у замкненій хаті з кам’яним лицем, хоч могла під цю хвилю й плакати.
Не встиг Переходовець сховатися з очей, як прибігла перелякана, а може, просто збуджена Подруга і застукала умовним стукотом у вікно. Я миттю зіскочив з гілки і хотів прошмигнути у хату разом із Подругою, але двері немилосердно зачинилися перед моїм носом, і я знову опинився у становищі відстороненого обсерватора; зрештою зараз і спостерігати не було чого. Я, однак, метнувся до кватирки, в надії, що їм треба буде впустити свіжого повітря, але кватирка була так само щільно зачинена, наче оборонялася господиня не тільки від Гевала, а й від мене. Це ображало, бо я відчув у шлунку перші позови голоду — настала-бо година підвечірку. Але господиня про мене й думати забула, тож я, щоб використати тимчасовий перепочинок, поки знову з’явиться Гевал, а з’явитися він мусив конче, помчав на дідове подвір’я, звідки апетитно запахло смаженою рибою. І справді, дід сидів за столом і наминав ту рибу, а баба розіп’ялася на одвірку і чомусь риби не їла.
— Ну, що ти там чув? — начебто знехотя спитала баба.
— Дуже грозився на неї, — сказав, жуючи, дід, і я теж почав під столом жувати. — Почекай, він ще їй вікна прийде бить.
— А воно не мішало б! — озвалась стара, і голос її раптом з низького буркітливого став тонкий і писклявий. — А то таке вже важне, так воно ото ходить! — Стара засмикала в прочілі тулубом, аж дід не витримав і зареготав. — Так воно ото із себе скромницю представляє, ой-ля-ля! А сама таке, що й тьху!
Мені годилося б обуритися за свою господиню і перестати їсти ці смердючі недогризки, адже все сказане бабою було погноєм її злостивості, чи, сказавши не так бароково, виливом її жовчності; я й обурився, але зважив за раціональне все-таки голівки доїсти і вже тоді зневажливо покинути це нечестиве місце, адже сказано в якійсь давній книзі (знаю це з цитування), щоб чистий серцем не йшов на раду нечестивих. Отож я доїв ті голівки і таки подався з ради нечестивих геть. Погано в цій ситуації було тільки те, що моєї демонстрації старі не завважили.
— Гадаєш, він знову сьогодні прийде? — спитала стара в мене за спиною.
— А мені що з того: капшук грошей додасться, чи що?
— Ти там не дуже лізь її захищать, а то ще шию зверне, чого доброго!
— А як убийство він тут соділає? — озвався трохи сердито дід. — Ще й мене до отвєственності притягнуть.
— Притягнуть, коли будеш втручатися, — резонно зауважила стара, і я вже не почув дідової відповіді, звернув-бо за ріг.
З нашого двору швиденько чимчикувала Подруга, вона вряди-годи озиралася, наче щось у цьому подвір’ї нашкодила.
(Продовження на наступній сторінці)