— То прошу! — зробила досить холодний жест господиня, і я це сприйняв як запрошення і для себе: таку розмову пропустити я не міг. Стрибнув притьма з гілки на город, вибивши в ньому ямку, і не встигла Леоніда витерти біля порога ноги, як був я уже в хаті; звісно, лап я не витирав, хоч добре замастив їх землею. Однак нагальність справи вибачала таку мою нечупарність — я аж тремтів од цікавості. В моєму розтривоженому мозкові вже миготіли картини жіночої баталії, і для застороги я чкурнув під стіл, щоб на всякий випадок мати сякий-такий прихисток та й на очі не дуже налазити.
Господиня увійшла в хату перша, а за нею несміливо переступила поріг Леоніда.
— Мені дуже незручно, — сказала вона тим-таки дитячим, трохи зляканим голоском. — Але все це так раптово звалилося на мою голову!.. Я довго зважувалася, перш ніж прийти до вас; знаєте, така дурна ситуація, — вона смикнула утлим плечиком, — і нелегко мені, повірте. Всі про вас так гарно говорять…
— Сідайте, — перебила її господиня і показала на мій фотель. Мені це, як завжди, не сподобалося: замість належати виключно мені, цей фотель стає сідалиськом для всіляких прийд.
Леоніда сіла на самий кінчик фотеля, аж дивно було, як вона на тому кінчику тримається.
— Знаєте, ми по-всякому жили, — озвалася знову Леоніда, і її дитячий голосок став трохи плаксивий, а трохи сумний. — Він важка людина: то йому те, то йому се. Я годила, самі знаєте: дитина, сім’я, хочеться, щоб усе до ладу було. А це приходить — і як сніг мені на голову: не хочу з тобою жити, знайшов кращу.
— Хто вам сказав, де я живу? — спитала холодно господиня.
— В людей допиталася. Знаю, що він уміє брехнуть і памороки добре забиває, то от і прийшла.
— І що від мене хочете?
Леоніда подивилася на господиню розширеними очима, і було в них стільки страху, жалю, прохання й приниженості, що я аж зажмурився — щось, наче терпуг, деронуло мене по нервах.
— Одступіться, Тетяно Платонівно, від нього. Ви така гарна, освічена, ви кращих собі знайдете. Та й не будете ви з ним щаслива. Вже як я йому годжу, а вгодити не можу. Спершу він як масло був, а прожили півроку, то чого тільки не натерпілася! А як народила дівчинку, не хотів з лікарні забирати: йому, бачте, хлопця хотілося. Помалу й випивати почав…
— То, може, між вами любові не було?
— А чи не через любов я все це терплю? — сказала Леоніда, і в очах у неї засвітилося дві сльозини. — Спершу він мені руки цілував, квіти носив, такий був, хоч до рани прикладай. Отож і вирішила: піду за нього, хоч всяке люди казали. А чи багато мені хотілося: злагоди й любові…
— То чого ж вам терпіти таку муку? — так само холодно спитала господиня. — Дитину маєте, розійдіться й живіть собі спокійно.
Великі сльози покотилися з Леонідиних очей.
— Це легко сказати, — мовила вона, хлипаючи. — А сім’я? А дитина без батька? Надивилась я на цих дітей без батьків. Серце кров’ю обкипає, коли подумаю, що ростиме вона сиротою при живому батькові… Я вас дуже прошу, — склала вона молитовно руки. — Хочете, отут перед вами на коліна впаду! Одступіться, Бога ради! Не руйнуйте сім’ї! Коли б не ви, він перебісився б, переграв і знову заспокоївся б. Молю вас, дорогенька! Ну, не зла ж ви людина, не зла!
— Заспокойтеся, жіночко, — все так само сухо сказала господиня. — Заспокойтеся, бо я разом з вами заплачу… Він ходив до мене, але я тоді не знала, що він жонатий.
— Брехав, значить? — вражено прошепотіла Леоніда, і її очі покругліли.
— Брехав! — усміхнулася сухо господиня. — Коли ж я те взнала, відтоді він мого порога не переступав.
— Дякую вам! — зчепила руки Леоніда. — Так йому й треба, котові поганому, хай не відбивається од дому!
Я аж пирхнув під столом. Порівняти Гевала з котом — трохи засмілива метафора, після цього Леоніда навіть не такою симпатичною мені здалася.
— Нікого і ні в кого я відбивати не збираюся, жіночко, — встала моя господиня, очевидно, даючи зрозуміти суперниці, що розмову закінчено. — Але дивуюся й на вас: скільки розказали про нього поганого, а тримаєтеся, наче реп’ях…
Леоніда теж уже не сиділа. Стояла перед господинею, як школярка, смиренно опустивши руки.
— Така вже наша доля жіноча! — зітхнула тихенько.
— Собача це доля, а не жіноча! — розсердилася раптом господиня. Леоніда блимнула на неї вражено очима, але не сказала нічого, тільки понурилася.
Я побачив, що в моєї володарки дрібно тремтять ніздрі, а пальці вона нервово сплітає. Зависла пауза, й була вона така негнучка, що я аж заворушився під столом.
— Що це там у вас? — злякано спитала Леоніда.
Господиня підійшла до столу й закинула скатірку. Леоніда, однак, до мене цікавості не виявила (певно, підозрювала, що під столом заховався її чоловік), знову подивилася на господиню, і її голос зламався:
— То ви відступаєтесь?
— Будьте спокійні, жіночко, — сказала з гідністю господиня. — Я не така голодна, щоб спокушатися на всяке лайно!
Це було сказано грубувато, але й сильно. Порівняння навдивовижу точне — я думав про Гевала так само. Моя господиня все-таки здатна на героїчний чин: як велично вона виглядає поруч з цією жалюгідною особою. Леоніда не стала добиватися од господині більших запевнень, а вислизнула з кімнати, навіть не попрощавшись, — несло її, наче на щасливих крилах. Я мовчки поспівчував їй і послав навздогінці найтепліше благословення.
— А ти все на підслухах? — схилилася до мене господиня. — Іди сюди, поганий котище!
Обличчя в неї було лихе, як це рідко буває. Вона схопила мене раптом за загривок, і за мент я летів у кватирку.
— Бридота! — сказала за моєю спиною господиня, і я здивовано завмер у повітрі. — Несусвітня бридота!
Я впав на город, аж щось кавкнуло в мені. Стало раптом сумно й безрадісно, і вперше, відколи тут живу, захотілося мені покинути цей дім. Але все-таки я стримав гнів: хіба не випадало мені радіти з тої ситуації? Моя господиня, здається, остаточно відшила Гевала, навіть слово дала, що так учинить, а те, що на когось мала вилити гнів і роздратування, теж не повинно дивувати: при незгодах завжди дістається істотам найближчим. Я ж найближчий тепер до господині, отже, зрозуміло: зірвала вона серце на мені. Оближися, котику, і заспокойся. Для цього можеш навіть перефразувати Леонідину фразу, яку вона проголосила, тяжко зітхнувши. Отож зітхни і скажи: "Така вже доля наша котяча!"
13
З цього моменту й почалися найгостріші пристрасті, що їх судилося пережити героям цієї історії, і я поспішаю запам’ятати їх, бо сьогодні підходила до нашої хати Мурка із сусіднього подвір’я і трохи поспівала біля мого вікна. Я ще не був наладнований на таку зустріч; навіть не вибрав подумки двору, куди мав би вчащати, аж воно вирішилося само — не я пішов до сусідів, а Мурка до мене. Я не вигукну при цьому фарисейського афоризму про часи і звичаї, як це зробив би якийсь гевот, навпаки, відчув радість і вдячність — це свідчило на Мурчину користь. Погано було тільки, що вона з’явилась удень, саме тоді, коли я перебував у стані глибокої задуми, але весна не питає в живих істот, приходити їй чи ні, — весна іде! Я вже збирався вистрибнути в кватирку, але ж дід із сусідства, невідомо чим роздратований, жбурнув у Мурку старим черевиком, і та дременула з нашого обійстя з швидкістю стріли. Я зважив, що це голос долі, і знову вмостився на подушці, додумуючи до кінця історію, — її треба закріпити мені в мозку, щоб не вибили її звідтіля відомі весняні катаклізми. Зрештою я мав заощаджений час: цьогорічна обраниця моя була вже знайдена, і мені не доведеться блукати як неприкаяному від двора до двора. Ясна річ: коли Мурка зважилася прийти до мене раз, прийде і вдруге, скільки б у неї черевиків не кидали; мені ж лишається лежати і міркувати над тим, що відбувається довкола…
(Продовження на наступній сторінці)