Я зійшов у підвал і люто почав ганяти тачку, щоб наповнити жерло печі. Десь тут було сховано підслуховувальний апарат, і хтось десь слухав, як гуркотить моя тачка і як шурхає лопата. Хтось десь ліг у траву, розкинув ноги, як учив нас молодцюватий Білик, приставив до плеча гвинтівку і стежив за мною, поводячи цівкою. Я був його ціллю, він з того радів, палець його спочивав на спуску, а я тільки зціплював зуби й намагався прогнати від себе страх, бо цей страх і був кулею, якою мене вцілив невидимий стрілець. Кулею, що розірвалась у моєму нутрі, наповнивши його їдким димом, я труївся димом, хоч, ганяючи тачку, хотів од нього втекти. Нелегко бути рибою чи звіром, за якими безнастанно полюють, наставляють пастки, запускають гачки, розставляють сіті, нелегко маневрувати там, де не можна кроку ступити, щоб не втрапити в ловчу яму чи не заплутатись у лунках тенет. Водночас, у мені крім страху народжувалося інше почуття — була це, може, ненависть. Бо що знає ловець про ненавись до себе того, на кого він чатує, що знає стрілець про ненависть до себе того, на кого наводить він цівку рушниці,— чи таке це безпечне для нього? А може, думав я, він бажає розпалити у жертві оту ненависть, щоб потім розправитися з нею із чистою совістю? Бо тоді здатен переконати себе, що витворений ним злочинець і справді ним є. Тоді його лови набувають принади, а вбивство живої істоти приносить задоволення. Ось він, один із законів диявольського світу, в який доля пустила мене жити. Як же в ньому вберегтися? Як мені в ньому існувати, коли він такий ворожий до мене і стільки наготував мені пасток?
І вони прийшли до мене, мої братчики: Славко, Артур і Лариса. Славко приніс із собою книжку смішинок і анекдотів, бо ми анекдотів знали мало й не бавилися ними, хіба вряди-годи — не того типу були ми люди. Лариса сіла цього разу біля Артура, і той зирнув на мене із хитрою півусмішкою, але я вирішив на ті Ларисині фіглі не зважати. Славко читав смішинки й анекдоти, і ми сміялися спершу вимучено, бо добре знали, що десь засів ловець і слухає нас, розвісивши вуха, але згодом забули про нього і сміялися цілком щиро. Що ж, хай порозважається з нами і ловець! Я б радше волів, щоб він послухав щось серйозніше, щось із Гегеля чи Канта, чи, коли він такий ідейний, щось із Карла Маркса, тоді б і він напевне заснув, захропівши, бо йому до того Карла Маркса так само мало діла, як і нам. І тут знову несподівано виявила себе Лариса. Виявляється, вона знала безліч анекдотів, особливо з циклу про вірменське радіо, ясна річ, оминаючи політичні. Отак ми подуріли, посміялися й розійшлися. Власне, вони розійшлися, а я залишився. Знову ганяв тачку й відчував несамовитість. Потому пильно обстежив підвал, але ніяких слідів підслухо-вувального апарату, звісна річ, не знайшов — чорні янголи вміли його ховати. Зовсім виморений, навіть знервований, ліг на отоманку, завівши перед цим будильника, щоб у потрібний час устати й завантажити піч. Лежав, заплющивши очі, але заснути не міг. Щось мені мерещилося, щось мене їло, проганяв з голови якісь виключно дурні думки — бридко було на душі. Тоді встав і вийшов надвір. Сидів на лавці, курив і думав: як би було добре, коли б Лариса відчула мій стан і прийшла до мене. В небі царював місяць, жовтий, великий. Місячне сяйво було притьмарене, але в ньому особливо гарними виглядали жовті дерева; навіть дахи будинків, що їх видно звідсіль, здавалися щойно пофарбованими. І мені в душу прийшла музика, яку колись чув, але не міг визначити, чия вона. Це була темна, кошлата музика, що апофеозувала смерть. І ця місячна ніч, і ця музика — апофеоз смерті — чинили диво зі мною. Захотілося покинути свою піч, тачку, лопату й зануритися в ніч по вінця, знайти у ній криївку, щоб замуруватися там, як равлику, і забути про світ; пити місячне проміння й тоскно відчувати наближення чорної гості — жінки, яка не приходить умилосерднювати, а нагадати про дочасність і світу, і думок, і ловців, і ловлених, і навіть всесвіту, який вона взяла за горло. Звів очі й подивився на жовті вікна, їх було вже небагато, решта на сьогодні вже померли.
— Вийди, Ларисо,— прошепотів я,— сьогодні я потребую твоєї втіхи.
Бо коли б ти сьогодні вийшла, ми б уже перестали грати у піджмурки. Поки ж що ми тільки діти: ти ховаєшся, а я тебе шукаю, а потім міняємося ролями. Нам цікаво бігати з розпаленими щоками й цікаво, щоб нас не знайшли. Але так само цікаво, щоб нас і знайшли — саме тоді ми й біжимо із розпаленим щоками, щоб затракатися: "Тра-та-та, за себе!" — "Тра-та-та, за Ларису!" Однак приходить час, коли до нас, юних, приходить поважний гість. Кладе нам руку на плече, чи просто доганяє нас, щоб торкнутися, торкається — ми раптом стаємо старі, і раптом розуміємо, що життя — це не гра, а страждання. І той, що ховається, раптом зводиться зі своєї криївки, також неусміхнений, із печаттю страху на лиці, яка з'явилася на ньому вперше, і незмигно дивиться на того, котрий його шукає. А той, котрий шукає, із тією ж печаттю страху на лиці, повільно йде до того, кого шукав, бо в них обох зродилося раптом у грудях тоскне відчуття самотності, та й страх частково виходить із того тоскного відчуття. І вони уже поспішають назустріч одне одному, навіть біжать, бо він злякався, що не знайде її у тій криївці, а вона злякалася, що він ї ї таки не знайде. І вони раптом кидаються одне одному в обійми, і сльози течуть їм по обличчі, обоє вже знають, що світ — не гра; бо на них рушив сліпий і немилосердний МОЛОХ, в якого не голова, а камінь, не ноги, а чавунні стовпи, не руки, а криця ні рукавиці із тисячею голок, як у їжака, і той мол ох шукає їх у темені, щоб схопити руками, кинути долі й безжально розтоптати. Через це вони й побігли так одне до одного — той, котрий шукає, і та, котра ховається, бо їм здалося, що таки зможуть сховатися одне в одному, адже вони такі немічні в цьому світі.
Я стояв і дивився на ті кілька жовтих вікон, я волав безгучно, кличучи Ларису із її криївки. Але то була одна із ілюзій місячної ночі, бо хоч одне із тих вікон погасло, та до мене ніхто не вийшов. І мені не залишалося нічого іншого, як знову спуститися до себе у підвал і взятися до тачки, щоб покотити її в глибину темені, де лежав чорний звір, в якому сховалося вогняне начало, бо в кожній ночі сховано начало завтрашнього світанку і дня.
21
Наступного чергування, коли я сидів на лавочці й дивився на доквітаючу осінь, Лариса мене знову здивувала — запросила до себе додому на день народження.
— І там буде твоя компашка?
— Та де? Цей акт має відбуватися в присутності предків. Буде вельми нудна публіка.
— Через те мене й запрошуєш?
— Ну да. Ти ж також нудик.
— І Славка з Артуром запрошуєш?
— Ні, тільки тебе. Я ж твоя подружка.
— По-моєму, ти проголосила, що вже не моя, а Артурова. І сиділа останнього разу біля нього.
— Ревнуєш? — розцвіла Лариса.— Я сказала, що подумаю, чи ставати Артуровою подружкою.
— А той, з яким танцювала?
— Яз ним і зараз танцюю,— сказала вона.— Його теж не запрошено, бо він із компашки. А компашки не буде.
— А вона є, твоя компашка?
— Ти ж не захотів у неї ввійти. Та й правильно!.. Прийдеш?
— А чому б мав не прийти?
— Щоб не розчаруватися,— багатозначно, але цілком незрозуміло сказала Лариса.
Ця розмова відбулася перед черговим читанням для підслуховувачів, а під час того читання Лариса знову сіла біля Артура, навіть поглядала на нього ніжно, і мені треба було зусиль, щоб витримати ті фіглі спокійно...
І от я вперше підіймаюся сходами з величезним букетом квітів, сумних осінніх квітів, і з маленьким пакуночком — купив я їй цього разу заводного зайця. Сходова кліть була замизгана, стіни подерті й пописані, пахло там сумішшю всіх борщів та супів, що їх варили мешканці цієї клітки, настояною на гострому духові котячих екскрементів. Я трохи хвилювався, а рука моя, коли натискала дзвоника тринадцятої квартири, тремтіла.
Відчинилися двері і на порозі постало страшне бабисько, таке тлусте й кругле і в такому брудному халаті, що я отетерів.
— Лариса тут живе? — спитав я.
— Нє,— сказало бабисько, свердлячи мене цікавими очками, що губились у сальних мішках.— Це навпроти,— вона тицьнула грубим пальцем, і я побачив, що її рука внизана золотими перстнями, які навіки пов'їдалися в її товщ.
— Вибачте,— сказав я зніяковіло,— це був перший сюрприз цього вечора, бо Лариса й цього разу мені своєї квартири не назвала. Отже квартира в неї була не тринадцята, а шістнадцята. Я пішов туди, а бабисько й не думало ховатися за дверима — цікаво за мною стежило.
Двері відчинила Лариса, була ошатно вдягнена і від неї аж пашіло парфумами.
— А, це ти? — зацвіла вона.— А я думала, не прийдеш.
— Вітаю! — сказав я, вручаючи букета й коробку із заводним зайцем.
Вона наставила щічку, і я відчув на вустах смак пудри.
Завела в кімнату, де вже сиділи якісь люди, назвала мене — я відразу ж пізнав Лари-сину матір, Лариса була на неї напрочуд схожа, і тільки та огрядніша і старіша.
І тут сталася друга несподіванка цього вечора, я побачив на стільці дікенсівського героя чи типа з обласної бібліотеки — він дивився на мене колючими, миготливими очима. Зірвався зі стільця і подибав до мене на коротких ногах, хитаючи великою головою й тримаючи на вустах п'явочку усмішки.
— О, ми вже зустрічалися,— сказав він єхидно, тиснучи мені руку.— Коли не помиляюся, Акакій Акакійович Бобчинський.
(Продовження на наступній сторінці)