Але все має своє завершення, отож я невзабарі впізнав житомирські околиці і пішов до шоферів попросити їх зупинитися за Бо-гунським мостом. Вони зупинили, я вийшов на порожні вулиці й подивився на годинника: була четверта година ночі. Трамваї, ясна річ, не ходили, і я мав ще довго йти порожнім містом, хоч утома вже склеплювала мені очі, а в ногах чувся ломець. Автобус давно поїхав, а я крокував і крокував Вільською вулицею, напівсонний, напіввичерпаний, але майже так само щасливий, бо це було моє рідне місто, і я радів на зустріч із ним, хоч недавно так хотів із нього втекти. Отож, я минув цвинтар, авторемонтний завод, дійшов до Рудин-ської вулиці — мені не зустрівся жоден перехожий; дійшов до собору, до будинку, в підвалі якого працював і де жила Лариса. Зупинився тут і подивився на темні вікна, за одним із них мала спати й вона. І пошкодував, що не маю казкових здатностей, щоб пройти у цей будинок через стіну, завітати до її кімнати, поцілувати її сонну в лоб, покласти біля неї подарунка й тихо відійти. Зрештою, подумки я так і вчинив.
20
Досі нічого не говорив про тих, кого я змінював на роботі, і хто заступав після мене на зміну, але потреби в тому поки що не було. Той, що змінював мене, був літній чоловік, схильний випити — ніякої ролі він у моєму житті не зіграв, хіба що вряди-годи просив позичити гроші, хоч коли бував тверезий, то шляхетно попереджував мене, аби я йому грошей не позичав, бо він не те, що не схоче, а не зможе їх повернути. Загалом, грошей я при собі тримав дріб'язок, решту віддавав матері й тратив на книжки, отже сам їх постійно потребував. Той, кого я змінював, був цікавіший: чорний, мовчазний чолов'яга з блискучими очима, у вільний час він постійно читав газети, ті газети ми й уживали на підстілки, коли з'являлися до мене братчики. Ми з ним розмовляли мало, хіба, лишаючи газети, він казав презирливо: "Почитай, що там вони брешуть",— та й більше нічого.
Цього разу, заступаючи на зміну, я побачив, що він якийсь незвичайний. Дивився на мене широкими, трохи переляканими очима і ніби онімів: почав жестикулювати й махати головою, пропонуючи вийти з ним надвір. Рушив під сходи і знову заклично махнув рукою. Я подався за ним, ми сіли на лавочку перекурити, як часом це робили.
— Що сталося? — спитав я зачудовано.
— Приходили оті з Миколаївської,— густим шепотом прошипів він.— Питали, чи не водиш ти зі мною, понімаєш, таких-сяких балачок. Ти б не збирав тут своїх дружків.
— А кому вони заважають? — здивувався я.
— Ну коли вже ті заінтересувалися, то щось є,— загадково сказав він, до речі, звали мого змінного Тадеуш — був він із житомирських католиків.— Мабуть, язички.за зубами не тримаєте. А ти ще молодий, пацан, можна сказать, то дивись, щоб вони чо тобі не пришили. То мастера...
— Дякую, що сказав,— тепло мовив я; Тадеуш, з усього видно, був чоловік непоганий, коли про візит чорних ангелів мені розповів.
— Да, і не збирайтесь тут більш,— додав Тадеуш.— Пойняв мене?
Я "пойняв" його не зовсім — так і сказав.
— Ти хлопець не дурний, то поймеш. Подумай і поймеш. Ну, я пішов!
Навіть не допалив цигарки, як це ми звичайно робили, а встав і рушив, я ж дивився йому вслід і думав. Батько мав рацію: вони жертв своїх так просто не відпускали. Плели навколо сітки, дурна риба в ті сітки й потрапляла. Можливо, вони засікли мою поїздку до Львова (батько мене про це попереджував), і вже напевне мій візит до братів Горбачів, а що ті жили під наглядом, сумніву я не мав. Коли б "ангели" тільки поговорили з Тадеушем, той не попереджав би мене так багатозначно. Висновок міг бути один: вони поставили в підвалі підслуховуючий пристрій; отже збиратися тут нам і справді не було можна.
— Стою біля тебе п'ять хвилин і не можеш помітити,— почув я Ларисин голос — вона таки справді стояла біля мене й дзвонила сміхом.— О чом задумался, дітіна?
Я пихнув димом, бо її несподіваний підхід мене заскочив, мусив наладнатися на той півграйливий тон, у якому вели ми балачки.
— Є про що,— сказав.— Сідай!
— Я ліпше постою,— сказала Лариса.— А може, зайдемо до тебе й. перекуримо, бо тут мене засічуть. Як твоя поїздка?
— До мене не можна,— сказав я і розповів їй, що довідавсь.
— Так це ж чудово! — вигукнула Лариса.— Давай спустимо туди музику, бугі-вугі, побацаємо, а вони побачать, що ми оболтуси, а не політично-шкідливі суб'єкти. Повищимо, покричимо, показимося — хай послухають!
— Тоді нам припишуть притон. Лариса серйозно глянула на мене.
— Вони цим теж займаються?
— Кат їх розбере, чим вони займаються! — трохи грубо мовив я.— По-моєму, їхнє призначення — виробляти певну кількість політичних злочинців, щоб виправдати своє цілком непотрібне існування. А один із головних двигунів їхнього виробництва — моральна компроментація кандидатів на злочинців — по-моєму, я тобі вже це говорив.
— Не пам'ятаю,— сказала Лариса.— А ти звідки знаєш?
— Служив там тринадцять років. У чині капітана.
Але Лариса на гумор сьогодні була туга, вона навіть не всміхнулася.
— Жаль, що не навісимо їм носа,— сказала.
— Навісити їм носа ми мусимо,— мовив я,— бо коли б раптом перестали збиратися, то вони зрозуміли б, що Тадеуш нас попередив; взяли б тоді на гачка й Тадеуша. Отже маємо організувати політично нейтральні читання, віршів, наприклад...
— Ой,— сказала Лариса,— але я ж тоді засну!
— Йдеться про нас, а не про тебе,— мовив я немилосердно.— А ти можеш приходити не щоразу. Або й не приходити.
— По-моєму, я такий же член братства, як і ви,— сказала гордо Лариса.— Не маєш права мене проганяти... І взагалі, ти сьогодні якийсь такий... ну, переляканий! Коли будеш такий, я стану подружкою не твоєю, а Артуровою.
— А він підбирає до тебе клинці? — зчу-довано спитав я.
— Всі підбираєте,— сказала Лариса.— І, будь ласка, не командуй мною. У нас нема братчиків гірших і ліпших. Чи думаєш, я дурочка?
— Не братчик ти, а посестра,— спробував я пожартувати, бо Лариса увіч ображалася, і це, здається, було з нею уперше.
— Знаю, що вважаєш мене дурочкою наче не чула вона мене.— І Славко вважає мене дурочкою, а Артур от ні... До речі, знаєш, що Славко завів собі маруху?
Я був ошелешений.
— За ці два дні стільки у вас сталося? — спитав я.
— Ну да,— відповіла Лариса,.— Ти он десь їздив, навіть подарунка мені не привіз.
— Але ж я його тобі привіз, Ларисо! — сказав, червоніючи.
— Привіз? — щиро здивувалася вона.— Що?
Я вийняв з кишені дерев'яне намисто. Лариса схопила його з дитячою пожадиві-стю, очі її засвітилися.
— Клас! — сказала вона, розглядаючи намисто.— За мною один поцілунок.
Відразу ж надягла намисто й покрасувалася переді мною.
— Ну, як?
— Не зле! — відповів я, милуючись нею.
— Гаразд, я ще подумаю, чи ставати Артуровою подружкою,— сказала, сідаючи до мене на лавку, Лариса.— Що робитимем?
— Коли маєш час, сходи до Славка та Артура і розкажи їм про все. Хай захоплять якусь книжку, організуємо сьогодні читку.
— А може, травитимемо анекдоти,— запропонувала Лариса.— То цікавіше!
— Можна й анекдоти,— сказав я.— Але пристойні і неполітичні.
Вона нахилилася до мене й цмокнула у щоку.
— Я пішла,— мовила.— Мабуть, до Артура піду.
І пішла. А я сидів бевзем і дивився їй услід — була вона все-таки незбагненна, ця Лариса. Любив я її чи ні? І чи любила вона мене? Здається, їй було цікавіше не любити, а фіглі крутити — чи ж це любов? Але по-своєму була щира й нашого товариства покидати не хотіла, хоч над нами зависала петля. Спрут нами увіч зацікавлювався, відчував, що ми та трава, яка виросла вище стриженої, і готував свою косилку, щоб стесати нам голови і щоб ми таки стали урівень. Хотів жбурнути нас у вогонь печі, як біблійних юнаків, а хто нам дасть певність, що ми в тому вогні не спопеліємо?
(Продовження на наступній сторінці)