— Обдумав вашу пропозицію, — сказав я, уклинившись у паузу. — І дещо хотів би розпитатися. Скільки часу ви прожили в Миколи?
— Хм, хм! Я якось не рахую часу… Ну, десь близько півроку.
— А точно не пам’ятаєте?
— Я нічого точно не пам’ятаю, — впевнено сказала Ж. Смикальська. — А це має значення?
— Ні! Але я людина, яка все точно пам’ятає!
Комп’ютерна Діва засміялася; очевидно, саме так і мають сміятися кози: якийсь хлипіт із мекотливими нотками. Подумки ж відзначив: так воно і є — ми відчужилися з Миколою Ликом десь за півроку. Тоді не надав тому ваги, бо перебував у творчому утоненні, а тепер пошкодував: коли б Микола не сховався в ту любовну мушлю, міг би жити й досі.
— Чому сказали, що, двічі сходячись із Миколою, близькі з ним не були?
— Сказала не так, — поправила Комп’ютерна Діва, яка нібито мала погану пам’ять. — Ми з ним аж такі близькі не були, щоб він мені залишив квартиру й усе в ній.
Відповідь напрочуд точна, тут хвостів начебто не накручено.
— Розкажіть, як він помер. При вас?
— Ні! — чітко відказала Ж. Смикальська. — Помер під час операції в лікарні, я тоді була на роботі.
— Але склав дарчу й посвідчив її у нотаріуса. Сам це вчинив — чи ви допомагали?
— Сам. Я про це нічого не знала, — відповіла.
— І не знали навіть, що така дарча є?
— Сказав про неї, коли завезла його до лікарні.
— Можете пригадати, як саме це сказав?
— Приблизно. Що, мовляв, передбачав, щó з ним станеться, отож і склав дарчу. Назвав і ваше ім’я. Я нічого в нього не вимагала.
— Як почувався перед тим, коли це сталося?
— Часом краще, часом гірше, — сказала Ж. Смикальська.
— Вибачте, але цього другого разу… Ви з ним…
— Ні, — категорично відрізала Комп’ютерна Діва. — Попередив, що приймає до себе тільки як квартирантку. Сказав, що маю його зрозуміти… Я й зрозуміла…
— А де ви спали, коли там одне ліжко?
— На кухні. На матраці. Там, де застали мене ви.
— Застав не на матраці, а на якомусь килимку.
— Бо матрац ховавсь у ліжко. А на ньому спали ви.
Я здивувався з її логічних і напрочуд вичерпних відповідей. Випадало, що говорила правду, і я тій правді повірив. Коли ж її відповіді брати за правдиві, належить визнати, що Микола свою колишню коханку просто по-людському пожалів, а може, трохи продовжував її любити, однак не без тями. Зрештою, мав підстави до остережності. Більше того, коли й це признати за слушне, мої логічні побудови, викладені вище, більш-менш вірогідні також.
— А чого не хотіли оце зараз мене прийняти? — спитала й від себе, поставивши вже не риб’ячі, а трохи хитренькі, не без кокетства, очка.
— Поясню, — сказав просто. — І хочу, щоб запам’ятали, бо йдеться про речі для мене принципові. Цей дімець — місце праці, а праця для мене — понад усе, через що гостей тут не приймаю й не приймав, окрім Миколи, та й то за точною й визначеною домовленістю. Багато людей тримають такі літняки для городів та розваг. Мені ж городи й розваги ні до чого, бо я не з тих, хто шукає, як згайнувати час.
— Але ж ми мали поговорити про нашу справу, — поставила очка Комп’ютерна Діва. — І взагалі —мені з вами цікаво…
Ледве не бовкнув: "Але не мені з вами!" — але стримався, бо це б вийшло нечемно, а грубості намагаюся уникати.
— То що вирішили в нашій справі? — спитала вже по-діловому Ж. Смикальська.
Зробив паузу, відтак узяв її мікробутерброда (власне, видану мені частку) й обдивився звідусіль. Виявилося, що тоненька нарізка печеного буряку лежала на жировій, але дуже тоненькій (ледве заповнювала дірочки) стяжці, очевидно, з натурального масла, якщо таке в природі ще є, бо сурогатів моя гостя категорично не вживала; грубизною ця стяжка була не товща від цигаркового паперу. Очевидно, буряк був ще поперчений, бо в роті защеміло, а назагал смак мені сподобався, про що й сказав, від чого Комп’ютерна Діва зацвіла, ніби я освідчився їй у коханні, а óчка висипали кілька жовтавих іскор.
— Бачите, не все роблю погано! — гордо повіла й піддерла носика. — Принесу вам наступного разу щось іще.
Блимнув на співрозмовницю, бо останнє речення мені не сподобалося. По-перше, воно передбачало, що дав їй ствердну відповідь, а жодної відповіді ще не давав. По-друге, моя тирада, що не приймаю гостей, здається, пролетіла повз неї, як пташка, яка кудись поспішає, а точніше, від когось утікає — тоді годі пташку й розрізнити. Відтак вона — не пташка, а Діва — знамірилася приїжджати до мене ще — такого мені бракувало!
— Обдумав ситуацію й прийшов до такого, — тоном, що подобав на сухарики Ж. Смикальської: з перчиком і без жодного товщу, але старанно висушені, — сказав я. — Вважаю і певний, що зі мною згодитеся: останню волю мого і вашого приятеля ми зобов’язані виконати точно й безвідмовно. Згодні?
Кивнула голівкою, і мисочки із застиглим риб’ячим холодцем миттю стужавіли.
— Скажіть це вголос і так, як я!
— Згодна, що останню волю мого й вашого приятеля ми зобов’язані виконати точно й безвідмовно.
— Отже, поки що залишаєтеся жити в його квартирі; доки владнаються формальності, мине час. Тоді складемо нову домовленість і далі складатимемо на певний термін.
Комп’ютерна Діва повелася при цьому по-дитячому: підскочила задничкою на стільці і змахнула п’ястями, ніби хотіла злетіти, — звісно, нікуди летіти не збираючись.
— Це перше, — тим-таки сухарним голосом сказав я. — Комунальні платежі платитимете як належить і впору. Коли ж зволікатимете, наша угода має скінчитися і ви з Миколиної квартири виберетеся. Звісно, не викидатиму вас на вулицю, а визначимо два-три тижні, щоб відшукали собі помешкання. Згодні?
— Так. Тільки не два, а три тижні, — все-таки не втерпіла, щоб поторгуватися, Ж. Смикальська.
— Третє, — сказав. — Гроші за оренду даватимете мені, а я їх складатиму в окремого конверта. Їх уживатимемо на поточні й аварійні ремонти. Коли ж щось залишиться, буде вам на випадок виселення, як кошти на переїзд. Чи згодні з цим?
— Але ж не матимете з квартири собі жодної користі? — здивовано протягла Комп’ютерна Діва. — Хіба ж так можна?
— Очевидно, можна, — сказав якнайсухішим голосом. — Не шукаю собі користі, а, як людина честі, хочу виконати заповіта свого найближчого приятеля. Оце і є мій головний інтерес.
На те Комп’ютерна Діва висипала в мій бік з мисочок по зграйці жовтавих іскор.
— Ви дивовижний! — вигукнула, мені здалося, навіть патетично.
— Не дивовижний, — сказав спокійно, — а порядний. Чи тепер такі перевелися?
— Принаймні в моєму поколінні — так! — мовила щиро.
— Стривайте! — мій голос знову став подобати на її сухарики. — Я визначив тимчасово відступлені вам права на Миколину квартиру. Але не сказав про заборони.
— По-моєму, заборон поклалося досить! — потисла утлими плечиками Комп’ютерна Діва.
Але я на цього вихита не зважив; зрештою, не все ж мені говорити при цій домові — має й вона право на свої п’ять копійок.
— Перше: не вимагатимете прописки в цій квартирі. Друге! Не робитимете ремонтів та перебудов без мого дозволу та фінансування. Нічого не ламатимете й не нищитимете і не триматимете квартири в нехлюйстві — це третє. Четверте: друзів приймати можете, але не вчинятимете вакханалій. П’яте: не навдокучатимете сусідам ідіотською музикою чи ще чимось на кшталт цього. Не поселятимете в квартирі нікого стороннього. За порушення цих правил вимагатиму виселення. Чи важкі вам мої вимоги?
М’яко облила мене літеплом зі своїх мисочок, і жодної риби я в них не добачив.
— Та ні, все нормально! А коли б мене виселяли, а я не захотіла б? Дасте волю рукам?
Тоді я витяг із течки, що лежала на столі, листка.
— Усе тут записано, — мовив. — Прочитайте, підпишіться, а тоді присягнете на Біблії.
Вийняв і Біблію з течки. Вона дивилася на мене трохи зчудовано, очевидно, моя архаїчність її вразила.
— Так, присягнете на Біблії, що виконаєте все, про що домовилися, інакше хай покарає вас Бог. Тоді співчуття й жалю до вас не матиму. Чи згодні?
— Так! — урочисто сказала Комп’ютерна Діва, але в її очах заграли незнайомі досі бісики. — Ви строгий, — сказала м’яко. — Але й добрий. Коли б мені такого батька!
І послала мені повітряного поцілунка.
14
Як бачить читач, під час цієї акції я був сухий, декларативний та серйозний, хоч вона не дуже, часом із незначними вигинасами. Але принаймні зробила урочисту фізію, коли клялася на Біблії, хоч часом поглядала, як псичка на господаря, адже добре знала, що сконтролювати ці зобов’язання мені буде навряд чи можливо (адже живу здебільшого за Києвом). Здається, саме таку думку передавала мені через хитринку в очах, цим, однак, не зловживаючи.
— А тепер можемо піти в луги? — спитала нетерпляче, ніби цей вихід був важливіший від усієї тієї формалістики.
(Продовження на наступній сторінці)