Такі сни, вважаю, марно не приходять, очевидно, Микола з потойбіччя конче хотів вийти зі мною на зв’язок (притому двічі); згадаймо також, що зателефонував мені перед операцією і попросив конче його навідати. Отже, хотів дати інструкції щодо Кози. Які саме? Відповіді може бути дві: або хотів, щоб я Козу прогнав, як це вчинив Дід із відомої казки "Коза-дереза", бо та виявилася брехуха й невдяка, або ж узяв її від Миколи в спадок, як додачу до квартири й бібліотеки, або ж і квартиру, й бібліотеку відписав мені для того, щоб був винагороджений за такий небезпечний клопіт, — оце, можливо, й було тим "моментом", про якого не встиг мені сказати. Я перекидав ці два альтернативні засновки з долоні на долоню, як це чинить жонглер, переметуючи м’ячики, і щоразу більше переконувався, що маю вибрати другого. Коли так, виходило, що у спадок він мені передавав не квартиру (хоч бібліотеку напевне, як відступне), а Козу з приданою до неї квартирою, однак сам на це дивне створіння не покладався, бо, можливо, в чомусь їй не довіряв і мав до того підстави. Звісно, шкода, що не поговорили з ним про цю, очевидно, вельми важливу для нього справу, адже сон — це привиддя, в яке можна вірити, а більше — ні, отож і намагаюся в усьому цьому віднайти кінці. А ще я подумав: зі мною Микола перед операцією не встиг побачитися, але з Комп’ютерною Дівою бачився напевно, отже, отой докладно й логічно продуманий план орендування його, Миколиної, квартири на мою користь, чи ж не був придуманий ними? Коза ж тільки виконувала його припоручення, яке їй, здається, не дуже й подобалося, — згадаймо, яким черствим та офіційним голосом про те оповідала та ще й набравшись такої чіткої логіки. Несподівані речі! Ні, тут було над чим поламати голову. Але принаймні ця остання думка зневолювала мене пристати на пропозиції Ж. Смикальської, бо починав вірити: саме така й була воля її попереднього господаря. Коли ж це так, я й справді ставав спадкоємцем передусім Кози (при цьому, як було зазначено в записці, "єдиним"), однак, уступивши в спадкове право, мав залишатись обережним, бо хтозна, чого можна чекати від таких плитких і змінних істот. Я ж самонадіяно виснував, що для остороги мені досить сумного досвіду мого найкращого приятеля, який у цьому солом’яному вогні спопелів. Утім, рішуче відкинув думку, що Микола цими актами елементарно з мене посміявся. Зрештою, коли подумати, його історія закінчилася так само трагічно, як подібні й описані тут історії інших представників його роду в минулому.
13
Комп’ютерна Діва зателефонувала рівно через тиждень, тобто у вихідний, адже в будні працювала, однак не з міста, як їй наказував, щоб могти визначити зручний для мене час зустрічі, а вже приїхавши сюди, отже, покористувалася з телефону-автомата, який висів при в’їзді до поселення неподалік від автобусної зупинки, а це значить, що й цього разу обійшлася легковажно.
— Чому не потелефонували з міста? — зимно спитав я.
— Ми ж уже домовились про зустріч, — промекав лагідний голосок.
Звісно, жодної домови не було, але з такого її поводження можна зробити висновка, що Ж. Смикальська істота все-таки свавільна.
Я так і сказав, не дорікаючи; правда, додав, що саме тепер я зайнятий і загалом звик зустрічатись із гістьми в пригідний мені й домовлений час.
— Коли турбуєтеся про пригощення, — наївно продзвенів голосок, — то не страшно. Я все з собою взяла!
— Сухарики й горішки? — не втримався від іронії.
— Ні, цього разу бутерброди з підсмаженим буряком, — урочисто звідомила Ж. Смикальська, ніби приперла мені принаймні окосту шинки.
Я ж часом бував по-дитячому впертий і знову послався на свою виняткову зайнятість.
— Ну, будь ласка! — проячало мекання. — Я ж так далеко їхала!
Зробив так звану педагогічну паузу, а після ще кількаразового ячання неохоче погодився, однак на короткий час.
— А в луги підемо? — спитала хитренько. — Захопила свого найбільшого й найкращого фотоапарата. Ну, будь ласка! Я ж так мріяла, що подамося в луги.
І я здався — звісно, витримуючи при цьому достоїнство, тобто поставив тверду умову, щоб більше таких несподіваних приїздів не було, інакше замкну перед нею ворота.
— Добре! — зітхнула вона. — Ви такий строгий! Микола такий строгий не був.
Чи ж насправді я строгий? Навряд! Але змушений розіграти цю інтермедію із самозастороги — не міг не подумати: ця істота, як Микола Лико княжої крові, була спадкоємцем чи предком отієї Кози-дерези з відомої казки, відомої кожній українській дитині, адже, вигнана з попереднього місця пробуття, шукала, образно кажучи, "Зайчикової хатки" і цю хатку без великих зусиль віднайшла в мого приятеля, вигнавши його геть, тобто виселивши в потойбічний світ. Отже, коли вживати анімалістичних категорій, Зайчиком був він, мій бідний приятель. У казці, правда, Зайчик не вмирає, а, розсипаючи рясні сльози, просить допомоги у Ведмедя, Вовка, Лисиці і, нарешті, в Рака, який і доконав Козу. А коли б вона просто із Зайчикової хатки втекла, то мала б існувати третя частина її пригод, тобто здобуття нової хатки з відселенням нового господаря "туди — не знати куди". Але в народних варіянтах казка завершується на змаганні з Раком, який Козу таки прогнав чи подолав; зрештою, ще ніхто з живих цієї болячки не переміг. Я ж був покликаний Зайчиком, тобто Миколою Ликом, на допомогу, отже, мав бути до Кози строгий, як ними були Ведмідь, Вовк і Лисиця, — удамося до композиційної вільності і сконтамінуємо цих персон в одну — у постать не вельми успішного писаки, щиродушно відданого цьому мистецтву, власне, у мою незавидну і значно подолану часом істоту.
Отаке думав, надчікуючи нежданої гості, а тим часом готувався до відвідання уявного театру: одяг смокінга, білу накрохмалену сорочку, відповідного кравата, лискучі штиблети, а на довершення вдяг циліндра і, підмастивши якимсь товщем вуса, хвацько загорнув угору гострі кінчики. Зрештою, не про зальотницькі експерименти гадав, а про загартування захисних рефлексів.
Вона ж упливла у мій дім із неперевершеною грацією, як пава, цвітучи маленькою вишуканою всмішкою. Її назагал обскубане волосся вклалось у подіб’я капелюшка, що їх носили жінки 20-х років XX століття, тобто пригнаного до голови, — до речі, спершу я подумав, що це й справді капелюшок. Повіки притрушено сріблястим пилком, брівки — ідеально правильні, отже, підскубані, а очі замість звичного риб’ячого холодцю вигравали медовими полисками; сірі ж щоки видимо, але в міру, припудрені. На ній були кохтина в смужечку, яка анітрохи не віддималася персами, бо їх, здавалося, в цієї істоти не існувало, стан видовжений, воїстину козиний, клуби прикривала чорна спідничка, завдовжки в мою долоню, з-під неї витікали чорні-таки колготки, що не сягали кісточок, відтак вияснювалися голі кінцівки, всунуті в якусь блискучу подобизну туфель.
Читач, прочитавши цього пасажа й запаморочений моїми стилістичними вигинасами, може подумати, що так само, як моя одежа (смокінг, циліндр та інша трахомудрія), вбрання моєї гості також було умовне, придумане для уявного театру, але нічого схожого — описав її костюм з усією етнографічною докладністю.
— Хочете йти в такій одежі в луги? — з жахом спитав я. — Але ж від неї там залишиться ошмаття!
— Гадаєте? — здивовано звела ідеально рівні брівки Ж. Смикальська.
— Переконаний, — відповів я. — Туди треба одежі простішої й міцнішої.
— Тоді дайте в щось переодягтись, — незворушно мекнула.
— Але не маю жіночої одежі! — майже вигукнув я.
— Дайте чоловічої, я не погребую, — тим-таки незворушним голосом проячала Коза, і в її очах з’явилося трохи й риб’ячого холодцю.
Забув сказати: через плече в неї висіла сумочка, очевидно, з найбільшим її фотоапаратом, і в ту сумочку вмістився й малесенький пакунок — з його розмірів визначив, що там був бутерброд із засмаженою смужкою буряку.
Комп’ютерна Діва процокотіла подіб’ям туфель до столу у вітальні й з урочистою піднесеністю поклала згортка на церату.
— Спершу поговоримо й поїмо, — сказала з нотками, які не терплять заперечення. — А тоді подамося в луги.
І вона захоплено потерла долоню об долоню.
Що мав чинити в цій ситуації? Звісно, почав зносити запаси свого холодильника, які, з певною мірою наближеності, пасували до вегетаріянського кодексу її головного звиху.
Вважаю, що ота дбала винарядженість гості не могла бути випадкова — увіч хотіла справити на мене враження. І це на мене, літнього, ба вже старого самотника, який давно не зваблювався такими штучками. Правда, могла чинити це й неусвідомлено, машинально, адже номінально я ще належав до чоловічого племені, принаймні за зовнішніми ознаками.
Отож дав їй можливість посмакувати смаженими карасями в сметані, маючи задоволення спостерігати, з якою недбалою делікатністю виймає, власне витягує, пальчиками кісточки. Принагідно Ж. Смикальська поважно заявила, що раніше, зомбована колишнім чоловіком, вона мусила бути вегетаріянкою викінченою, але згодом, на зло йому, знову почала їсти рибу.
— І не каюся, — сказала, ставлячи супроти мене мисочки з риб’ячим холодцем; очевидно, вони й з’явились у неї після того бунту проти Велимира Прутнюка, тобто коли знову почала їсти рибу. При цьому не забула розгорнути принесеного бутерброда, розділила дольки: одну поклала біля себе, а другу підсунула мені — буряк був із жовтою поливою, очевидно, змащений майонезом.
(Продовження на наступній сторінці)