«Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар» Валерій Шевчук

Читати онлайн твір Валерія Шевчука «Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар»

A- A+ A A1 A2 A3

— Коли мене осідлував, як кобилу, то знав, хто я така? — немилосердно спитала Симона.

Князь Семен, дарма що такого високого звання, був усе-таки з русинського роду, як зазначено у вірші на його смерть, тому звичним рухом свого племені почухав потилицю, а тоді прорік:

— Знав я багато з вашого кодла. Але тебе, бачить Бог, не пригадую.

— Бо ти мене, коли ґвалтував, поставив навкарач, — немилосердно й без жодного сорому прорекла Симона.

— Що ж хочеш? — не міг через джмелів, ос, бджіл та ґедзів біля голови докумкатися Семен, від того аж чубом протрусив.

— Вийшла зустріти тебе, як свого господаря, — гордо сказала Симона, — щоб завести у свою хату і пригостити, чим Бог наділив, тоді вже напевне мене й пізнаєш.

— Ну що ж, за цим діло не стане, — легковажно сказав князь Семен і спробував, як умів, легко скочити на ноги. А що захитався, до нього підскочили два жевжики в прислужницьких ліберіях і з ярмулками на тім’ї, а ще із завертасним волоссям з маленькими, трохи підпиляними, а ще й посрібленими ріжками, і це посріблення, можливо, вчинила Діяна, яка дивилася за всім, що відбувалося, й реготала з утіхи серед неба круглою пательнею-мармизою, широко розтулюючи рота. Жевжики ж підхопили загулялого рицаря неоціненної печалі й блудія під пахви, як великого пана, бо великим паном він таки був, адже не хто, а князь, і хоча й Лико, та не липовий.

У хаті він застав затишненьку, лагідненьку, скромненьку, і трохи засоромлену, і привітненьку, а ще й усміхнену, із двома намальованими яблучками на щічках, бабуселечку, яка кудкудакнула, мов курка, котра перетворюється в півня, і повела ручкою, низько кланяючись, і тією ручкою з чорними нігтиками, ніби підмітаючи перед князевими ногами підлогу, відтак похопливо запрошувала до столу. І він не так сів, як упав на ослона й голосно видихнув із себе повітря.

— Але, по-моєму, — сказав він, трохи прийшовши до тями, — я сьогодні по горло напився і наївся, куди більше!

А це сказав тому, бо побачив стола, покритого убрусом, а на ньому наїдки й напої, а окремо слоїчка, низенького, окоренкуватого, затуленого білою шматиною, ще й перев’язаного червоною опаскою.

— Коли так, то й мак! — заквоктала бабусечка, тоді як Симона дивилася на Семена замерзлою темінню очей, і її обличчя анітрохи не розсурмилося. — Випий запіканочки, вона твою ситість прожене й погасить, і знову станеш голодний як вовк, бо вовком ти і є: і до їстива, і до питва, і до жіночих ласощів.

І вона розв’язала опаску на слоїку, змахнула полотняну затулу й налила до череп’яного поставця чогось густого, зеленого, жовтого і брунатного заразом, як це буває з листям восени.

Князь Семен недовірливо взяв поставця, покрутив у пальцях, сторожко понюхав, і його лице розпогодилося — пахло малмазією.

— Це малмазія і є, — сказала, ніби підслухавши гостя, баба Пуця.

— Гаразд! — мовив, ще більш прочумавшись, князь Лико. — І їсти, й пити у вас достатньо. А де жіночі ласощі? — і він засміявся, даючи знати, що жартує.

— А я тобі що, затірка? — люто сказала Симона. — І хіба вже не куштував мого сикеру?

У князя на хвилю завмерло обличчя, коли вдруге уважно, а водночас нетямковито розглядав Симону. І признав рацію: хоч вона, ця дівка, і схожа на сивуху з перцем, причому перцю того увіч передали, але й солодощів трохи до пійла доклали — це щоб трохи пригасити надмір гіркоти й печії. Але здивувався не від того. Річ у тім, що мав добру пам’ять на обличчя і вважав, що позапам'ятовував усіх, котрі зараз блукають у пітьмі ночі зі своїми бубонцями й довбишиками в них, хоча до них здебільшого приблуджував тоді, коли царює Діяна, а до деяких по тому часом і повертався, а ще краще запам’ятовував тих, на кого накладав око вдень. Однак цієї Симони не пам’ятав цілковито. І щоб прочистити собі пам'ять, у якій трапилася така порча, як прочищають димаря від сажі, вирішив таки влити в себе малмазії, що її налила баба. І та виявилася цілком такого ж смаку, якого зазнав, розглядаючи Симону. А ще йому здалося, що не рідина полилася в його горлянку та кишки, а холодна гадюка, яка спершу, влазячи, потерла й горло, а тоді й кишки терпужним тілом. Од цього очі славутнього воїна, а ще пияка й бабія вирячилися, скільки могли, подиха перехопило, а гадюка в його нутрі перетворилась у ножаку, що забилася йому до шлунка й розпанахала навпіл. І він схопився з-за столу, забувши про немічність та отухлість свою, та й кинувся туди, де мирно висіла очеретяна завіска замість дверей, а Симона, пильно за тим стежачи, раптом дико зареготала, очевидячки на гухи, і бухи, і грімці з трюканням, які почав нечемно видавати із себе бідолашний князь Семен. Баба ж Пуця при цьому блаженненько стояла, покірливо склавши на животику рученята з чорними нігтями, і її обличчя сяяло теплом і ласкою, водночас не забула тоненько гукнути вслід за Семеном, який аж занадто прудко вилітав із хатки:

— Коли опорожнишся, приходь, ми тебе зачекаємо. Тоді й поїси заново, і поп’єш.

Але ми, автор цього опусу й оповідач професор Микола Лико, осмислюючи цю історію, засумнівалися, що князь Семен ті запросини почув, був-бо заскочений іншим, нагальнішим клопотом…

Себастіян Кленович останньої сцени не подає, а завершує свою оповідь про чарівниць описом, як цап приніс заблуканого коханця (там він зветься Федором, а дівчина — Федорою), відтак скромно зазначає:

Що було далі, всі знають, про це наші музи не кажуть.

Хай уже інший про те скаже, погоджуюсь я…

Отож на бажання поета я, автор, погодивши з моїм інформатором, професором історії, і продовжив цю оповідь. А загалом учинив травестування не так, як І. Котляревський (бо той змінив вірші серйозні на бурлескні), а радше як Самійло Величко та С. Ставицький, котрі переклали вірші польського поета Самійла Твардовського на "історіяльний стиль", тобто прозовий, додаючи до того переказу немало й від себе чи з інших джерел, — цим методом я й покористувався.

Важко описати, що відчував (і що з ним діялося) князь Семен Лико, заживши малмазії баби Пуці; зрештою, мав дотримуватися естетичної міри, адже наслідок того споживання був цілком неестетичний, а милувань бридким не визнаю, хоч тепер на це з’явилася мода; правда, на щастя, вже минає. Вислід же цієї тортури ми знаємо, бо його зголошено передше: князь Семен Лико до чарівниць не повернувся й любасних солодощів від тієї, що не бажала бути затіркою, уже ніколи не зажив, бувши на першій стадії переможений немилосердними амазонками. Але до свого обійстя, що його мав у Черкасах, таки доплуганився, правда, з вельми частими й довгими зупинками, бо мусив вряди-годи приклякати в якомусь закутку, куди не заглядала срібним зором Діяна, і там затримувався, висвічуючи такими ж срібними, як і в Діяни, очима, і те світло болісно мерехкотіло. Отож останнім його подвигом стало те, що додому дістався, власне, до міських воріт, а вже тут його підхопили на руки вояки-сторожа і занесли до замку, бережно поклавши на ложе, на якому невдовзі він і випустив духа. Мову на ту пору майже втратив, але встиг чітко назвати своїх убійників. Відтак, щойно засвітало, слуги побігли до стражників, а ті швидко розшукали хату Симони (тут маленьке неузгодження: перед цим я писав, що князь Семен не міг згадати Симони, вона ж йому, як знаємо, не називалася, однак, гадаю, малмазія у якийсь містерійний спосіб просвітила пам’ять Семена Лика, бабу ж Пуцю в тодішніх Черкасах знали й діти, і довго її шукати не треба було). Дивно й те, що ані Симона, ні баба Пуця нікуди не тікали, а терпляче просиділи біля накритого столу, часом пригублюючи того чи того (правда, малмазії не торкаючись), й очікували на повернення заблуклого рицаря неоціненної печалі — там їх стражники й застали і, міцно зв’язавши руки, а на шию накинувши по-татарському аркани, погнали до секвестру, підбадьорюючи (щоб дорогою не длялись, бувши втомлені недіспаною ніччю) канчуками. І жоден цап чарівницям не допоміг (чи інший із їхнього підданства біс) — і то з простої причини: для того належало б учинити відповідного обряда, а умов і приладдя до того в секвестрі не мали. Факт той, що магістратський суд засудив їх без милосердя: Симону закопати живою, вклавши до ями міха із забитою сучкою, півнем та кажаном. Ці символи можна розтлумачити: пес (тобто сучка, адже жінку карали) визначав лиху людину, півень — горду думку, а кажан вважався носієм нещастя. Все було неомильно здійснене при здвизі людей поза містом, а на похованні землю зарівняли й притоптали, щоб і сліду не залишилося. Декрета читав сам війт, визначивши відповідного судового артикула, за яким відбувалася кара, а закопували міські служки. Це була незабутня в Черкасах подія, через що й потрапила до вищеназваного літопису, а в літописи записують речі важливі.

Щодо баби Пуці вирока покладено іншого, оскільки була головним дійовцем здійсненого вбивства, хоч, можливо, просто передала куті меду, адже сподівалася на повернення князя до їхнього із Симоною товариства. Отже, бабі, як і пророкувала щодо себе, відтяли руки й ноги, а тулуба повісили "за шийку", чи, як тоді казали, "покарали на горло". Так вона й провисіла для показу й постраху іншим якийсь час. По тому розпалили вогнище, відтак відрубані вуди з тулубом спалили, знову-таки при великому здвизі.

(Продовження на наступній сторінці)