«Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар» Валерій Шевчук

Читати онлайн твір Валерія Шевчука «Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар»

A- A+ A A1 A2 A3

А коли вступила до хати й потерплими руками скинула горішню одежу, залишившись у самій сорочці, і як упала на ложе, настала та уроча хвилина, коли тяжко зітхають покинуті коханцями коханки, нерушно закоцюбнувши в постелі. Витягуються цілим тілом і лежать нерушно, залишивши живими тільки очі та серце. І серце буває тоді сполучене з очима линвочками, порожніми всередині, а через ту порожнину котиться до очей від серця печаль. Відтак виливається через очі, як вода, тільки гірко-солона. І той струмок тече й тече в ніч, але не розтікається, а всмоктується назад у шкіру щік, відтак повертається до того-таки серця. Тоді вони, ці покинуті коханки, забувають власне зло, але не забувають зла, учиненого їм. І те зло катує їх, як магістратський кат, уживаючи до того всіх своїх страшних приладь: заливає до носа розпечену сірку, а до рота — розтоплене-таки оливо. А потім трощить кістки чи забиває в дибу й підвішує, вивернувши назад руки. А по голій спині хльоскає немилосердно карбачем. І тільки одна вільга надається цим нещасним: оці струмки від серця та очей, що вимивають гіркий біль і солону отуху із задимленого маленького пекла в грудях. Однак не всі бувають при цьому покірні й податливі. Є й такі, як наша Симона, яка також не може заснути, бо має цілком нерозумну надію, тож благає чи Бога, чи чорта, сама не відає кого, їй допомогти. Перевертається з боку на бік, і ложе їй робиться твердіш за камінь. Важко зітхає, б’ється тілом, лягає ниць, а тоді горілиць. Замість дверей у її хаті — очеретяна завіска, і саме тоді, коли Симона хоче вже вити, як псиця до місяця, та завіска схитується і в ній замальовується постать баби Пуці з горнятком у руках, з якого виливалося, а часом прискало голубувате їдке світло.

— Принесла тобі зілля і чари до нього, — зашепотіла баба. — Повторимо те, що казали, бо з першого разу його не взяло. Може, тоді він із татарами різався. А коли чоловік воює по-доброму, як це кажуть, чари його, обіясника, не візьмуть. Та не журися, Симоно, не таких скручували в ріг. Покликала цього разу духів пітьми старшеньких і страшніших за отих перших недорік. Чи ж бачиш їх?

Симона бачила, але чи були вони страшніші од тих потвор, яких уздріла в дворику баби Пуці, сказати не могла. Вилазили із землі, лаштувалися, як вояки у шики, і йшли по чотири в ряді, а всіх їх хтозна і скільки. Попереду урочисто ступали музики: трубач, який дув у трубу, аж очі йому вилазили, а щоки надувалися, а мармиза стала червона, ніби залита кров’ю; по тому йшов хорунжий, схожий на барана, котрий ніс хоругву, — і сам чорний, і хоругва, а на ній наліплена диявольська п’ятикутна зірка, із ніжок якої, ніби червона барва, сочилася і спливала вихилясами долі кров. Після хорунжого їхав на чорному коні ротмістр цієї хоругви, і то був без найменшої одміни правдешній цап. Тільки великий, як то буває віл, також чорний і з рогами, химерно закрученими у формі скарлючених і звинутих людських тіл, — очевидно, то були насаджені на шпиці ті, кого баба Пуця скручувала в ріг. І ті скручені й насаджені на шпиці чоловічки розтуляли, скільки могли, роти й безперестанку волали.

Але не цього цапа покликала баба, а іншого, волохатого, в якого звисали довгі чорні кудла і на роги якого не було нашпилено невірних коханців, і не такого великого, як той ротмістр. А ще лився в того цапа з очей потік світла, як то бува вночі через вікно, зашторене крепом, але з діркою посередині, власне, з двома — на кожне око. А з ніздрів сипалися іскри, з рота ж вряди-годи вибухали язики полум’я, відтак здавалося, ніби той цап облизувався. І, дивлячись на те страховисько, Симона, яка вже не лежала, а сиділа на ложі, відчула, що її коса стала сторч до стелі, як ріг. А її очі полізли з очниць, наче раки, а може, також рогом стали, тобто насадилися на тоненькі вістряки. Але це вона перелякалася так лишень назовні, в нутрі лишалася спокійна, навіть цікавенька, а так буває в усіх дівчат.

— Хе-хе, жахнулася, — сказала мирно баба Пуця. — Це добре, бо значить, що цей бісової матері син потужний. А такого нам треба, інакше твого обіясника не взяти.

І тут цап заговорив трубним голосом, а може, це так заговорила труба, в яку дув на чолі хоругви бісів трубач.

— Чого, володарко, покликала? — спитав цап.

— Хочу, — сказала баба тим голосом, який був у неї, коли стала чорна й висока, тобто чавунним, хоч сама в чорну й високу не перетворилася, — щоб пішов туди — не знаю куди, але де шаландається обіясник цієї дівки, який привів її в тяж. Йди, цапе, і розшукай нечестивця, а розшукавши, принеси на хребті "милий кохання тягар", щоб його ця любка знову могла пестити, як собі захоче, хоч той і капосник, і блудій, хай йому грець із перцем і пиріг з колючками! Але нічого лихого йому не роби, бо це вчинить йому Симона за моєю наукою. За годину щоб був тут! Ширяй! Оп-ля!..

Баба Пуця мала рацію, коли казала, що під час першого їхнього із Симоною чарування молодецький рицар неоціненної печалі князь Семен Лико змагався в лютому бою з татарами, вислідивши їхній чамбул, що розіклався кошем біля невеличкої річки зі здобутим ясиром. І тоді, коли з’явилась у небі Діяна, з диким гуком упав зі своїм загоном на той кіш, відтак почалася різня, в якій князь, як завше, був перший, найхоробріший і найуправніший. І тривав бій доти, доки чинилося в дворику баби Пуці чарування, отож поїсти йому Симониної каші із пшона та бобу, так дивно звареної, не довелося. Тільки якоїсь хвилі відчув, коли дістав вільгу від рицарського справунку, що його плоть затверділа. Але таке в нього часто траплялося в менті найвищого бойового піднесення (а насправді це сталося тоді, коли Симона доварила на своєму лоні кашу), тож, не розібравшись до ладу, наш молодецький рицар заволав щосили і знову кинувся туди, де кипіла січа. Коли ж усе закінчилося і князь Семен переконався, що ніхто з напасників не втік, розіслав довкіл стежі, які доти літали степом, доки йшла Симона вулицею додому. Зрештою під’їзди повернулися і зголосили князеві, що довкола ані душі. Відтак тоді, коли Симона корчилася, і крутилася, й переверталася на ложі, зітхала, плакала, тихенько скавуліла й відчувала те, що пізнає під катівськими тортурами його жертва, там, у степу, власне в ярку, розіклали багаття й почався бенкет на всю губу: вояки пили й горлали, набравшись, зрештою, так, що їхні животи невдовзі стали, як ті бубони, що ними мирного часу наділяв дівок, заразом і Симону, невгавучий рицар неоціненної печалі. Такого ж надутого живота мав і князь Лико, отож, п’яний і переїджений, устав од бенкету, щоб справити належну потребу. Стояв, похитуючись, під розлогим, засипаним зорями небом і тупо дивився, як до нього зловтішно посміхається Діяна (тієї хвилі здавалося, що вона не одна, а роздвоєна), адже і вона була жінка і співчуття до славетного рицаря не знала; притому добре відала, що має вчинитися далі, а може, вся ця вистава була її творення? Але князь Семен на її моргання не зважив, бувши зайнятий потрібнішим ділом, бо виливав із себе зайву воду, подзвонюючи елегійно струмком. А вода текла й текла й ніяк не могла витекти і вже утворила ручая, який, мов змій, повз між тирси-трави і зливався похилою площиною в ярок, прориваючи й невеликого жолобка. При цьому князь благувато всміхався, бо після переможних битов завжди ставав благуватий.

І тут він раптово стурбувався, від чого струмок, якого пусти од себе, раптово висяк. А сталося це тому, що князь раптом глянув під себе й побачив не тверду близьку землю, а віддалену й колихливу (власне, глибоко внизу простелявся залитий місячним промінням степ, який таки поколихувався), а себе — летячого в повітрі, аж вітер шпарко бив його в одну й другу щоку. І коли лапнув Семен те, на чому сидів, то пальці його ув’язли в густих кудлах, а ніздрі забив гострий цапиний дух, що трохи віддавав і його власного сечею. А ще уздрів два роги, ніби рогатку, що також мірно поколихувалися, і йому здалося, що сам він камінь, закладений до пращі, — отак і поніс його небесним шляхом посланий бабою Пуцею цап. І рицар неоціненної печалі, котрий і в найбільших січах, навіть коли над ним нависала ворожа шаблюка або біля вуха зі свистом пролітала стріла, ніколи не відав страху, тепер відчув, що тіло його стерпло й помалу дерев’яніє. А язик став мусянджовий, як било біля дзвона, а чуприна стояла сторчака — зовсім так само, як стриміла коса в Симони. Однак тут стирчав оселедець, що його на додачу до чуприни по-козацькому носив князь Лико, а руки почали зрадливо тремтіти; спершу хотів, а потім не знайшов у собі сили стрибнути з такої висоти на землю; ба схопився за цапові роги, як за правúло чи стерно, але хоч би скільки силився розвернути того струга, нічого з тих зусиль не виходило.

І тут з’явилися перші хати передмістя славного города Черкас, які князь безпохибно пізнав, адже недаремно був тутешнім підстаростою; відтак цап почав знижуватися, а коли торкнувся землі, потужно струснувся, як труситься після купання пес; і хоробрий воїн князь Семен Лико, дорогий карбункул та коштовне клем’я, пролетів, як черепаха з байки Езопа, котра знамірилася політати, і гепнувся під ноги Симони, яка стояла на приступці до своєї хатки, ніби грім, трохи розставивши ноги й міцно вбивши руки в боки.

— Налітався, обіяснику, бабію, чортова болячко, гаде несосвітенний, мерзотнику й негіднику, котолупе й розпуснику, бабовале і пузонадувачу?

Князь же Семен Лико ніяк не міг отямитися після того, як гримнувся об землю, відтак біля його голови кружма літали бджоли, джмелі, а може, й ґедзі чи оси і всіляка інша нечисть. Але здолав сісти перед войовниче нашореною білоголовою, схрестивши по-турецькому ноги, і з величезним здивуванням удивлявсь у Симону.

— Слухай, — прожебонів він. — А хто ти така?

(Продовження на наступній сторінці)