Біля загорожі стояв зоотехнік, котрий їхав першою машиною, із закривавленими руками і змоклим від поту волоссям та обличчям. З п’ятеро чоловіків тримали корову, що лежала на боці, вивертали їй голову й розтуляли щелепи. У рота заливали білу рідину із пляшки; друга корова була ще на ногах — її намагалися схопити — і махала головою, й водила налитими кров’ю очима. Зводила голову й волала до неба роздирливим муканням, повним болю і страждання. Одна з корів уже лежала з перерізаним горбом — кров на руках у зоотехніка була, очевидно, від неї. Інші шамоталися, їх ловили й також заливали до ротів білу рідину, деяких валили й пробивали здухвини; повалені корови здригалися і рвалися, намагаючись вирватись, а з пробитих боків сочилася рідина, якась зелена й пухириста, корови висолоплювали фіолетові язики й тихо та болісно мукали, їм зливали боки й м’яли руками; інші корови, ті, яких не чіпали, неспокійно снували за загорожею, дивилися на своїх сестер і махали головами, тривожно поблискуючи білками очей, відтак мукали також болісно й тривожно. Їх ловили, прив’язували до стовпів, а вони розверталися, і дивилися, і мукали. Одна з корів похитнулася, рикнула і за мент забила ратицею землю; у неї підломилися ноги — важко впала на коліна.
— Косу! — закричав зоотехнік. — Косу!
Хлопчак кинувся до коси й поніс її зоотехнікові. Люди повалили корову, вивернули голову, зоотехнік скочив верхи й різонув по шиї. У тварини спалахнули очі, вона смикнулася, але очі почали гаснути — у них залишився неймовірний вираз здивування. Зоотехнік підвівся на рівні, — був це красень гуцульського типу, але мав посіріле, спустошене обличчя, очі неспокійно бігали, повільно обтер косу травою і покликав злити йому на закривавлені руки. Зливав хлопчак, що подавав косу, а зоотехнік неквапно змивав кров.
Люди згромадилися навколо вбитої. Хтось сказав:
— Дві вже є!
Примчав якийсь спотілий малий чоловік.
— Он та! — закричав, вибалушивши очі. — Швидко он ту!
Люди продовжували бігати, уливали в роти корів рідину, деякі з корів заспокоювалися, стояли на нетвердих ногах і важко дихали, а зоотехнік дорізав третю корову. Над цим усім стояв крик і мукання; люди криком розповідали тим, хто підходив, щось про росу й конюшину, про те, що корів не догледіли.
— Косу! — знову закричав зоотехнік. — Ще одна!
І хлопчак побіг із закривавленою косою. Зоотехнік вихопив її, прискочив до корови і вправно перерізав горло. І знову в очах тварини спалахнуло, і вони поволі гасли, заповнюючись німим здивуванням…
— Ми стояли тоді неподалік огорожі, — розповідала Іра, — і для нас, міщухів, це було ніби якесь магічне дійство, тож пильно дивилися на нього. Ніхто нас не зауважував, ніби нас і не було, просто не звертали уваги. І я, — сказала Іра, — тоді подумала: які далекі ці люди від нашого життя, а ми — від їхнього. А той зоотехнік мене відразу полонив, воїстину: краса і сила. "Чи не таким має бути справжній чоловік?" — подумала тоді я. І закохалась у нього відразу, просто і вмить. Аби покинув усе те й отак, із закривавленими руками, підійшов до мене і сказав: "Ходи!" — я і словом не заперечила й пішла б за ним. Але йому було не до мене…
Плакали жінки. Доярки в білих халатах сновигали по фермі, носили якісь відра і також плакали, витираючись брудними рукавами халатів, і намагалися не дивитися туди, де лежать зарізані корови. Дехто халата скинув і щось там допомагав, але однаково на очі їхні натікали сльози. Гостро пахло пролитою кров’ю. Тварини розверталися в той бік, кілька відв’язаних підійшло до вбитих, повитягали шиї, дивились і нюхали. Заплакані доярки відганяли їх, але ті знову тяглися до крові, збуджено й нервово ревучи, і з їхніх очей також котилися сльози — великі сльози великих тварин. На ті сльози налітали мухи, тварини навіть не відганяли їх, а тільки болісно кліпали повіками.
Іра побачила там зовсім малого хлопчика, той сидів, підібгавши під себе ноги, сперся спиною об стіну корівника, обхопив колінця руками й дивився пильно і здивовано, у нього дивно заламувалися брівки. Не плакав, нікого не кликав, а тільки уважно дивився, раз у раз насуплюючись.
— І я подумала, — сказала Іра, — що ця людинка не просто сидить собі під стіною, а по-своєму входить у середовище цих людей, щоб згодом стати його плоттю од плоті: нам же, міщухам, такого не дано. Бо це цілком інша плоть, мені, дівчині з далекого міста, далека і незбагненна. Через це, очевидно, мене так вабила…
Приїхав газиком величезний і грубий чолов’яга, очевидно, хтось із начальства. Став біля машини, як гора, і роздивлявся: лежали, блукали, і ревли, і стояли, похилившись, корови; зоотехнік знову мив руки, йому зливав той-таки хлопчак; потім він змив кров і з леза коси. Грубезний чолов’яга подибав до чоловічого гурту, там стривожено розмовляли; зоотехнік, побачивши грубого, пішов до нього й почав неквапно розмовляти — високий, стрункий і прегарний у своєму спокої, ніби не він оце щойно шамотався як очманілий. Тлустий чолов’яга підступив до зарізаної корови, він не промовив жодного слова, а зоотехнік розповідав йому й розповідав. Грубий зирнув на зоотехніка і сказав:
— Усе зробили правильно! Аби не більше!
— Там ще дві! Швидше! З того боку! — закричала одна з доярок, прибігши, і голос її вискнув, як помах коси.
Зоотехнік подався за ферму, за ним кинувся дехто з чоловіків. Вони перескочили, ніби перелетіли, через жердини загорожі й помчали ще швидше. За ними, як хвіст куряви, погнався гурт хлопчаків, здається, це були ті самі, які оповіщали село й кричали, мов сполохані птахи: "Ще дві! Там!"
І цей крик якось дивно й розпачливо бився в повітрі. Тут же, в загорожі, голосніше замукали корови, що стояли, повернувшись до вбитих: мукання переходило в рев, а з їхніх очей уже текли, не спиняючись, сльози, а на морди в тих місцях сідали чорні, вгодовані мухи, щоб напитися їхньої біди.
Тлустий пішов у той бік, куди побігли чоловіки та хлопчаки. Ішов неквапно, бо швидше не міг, тіло його поколихувалося і здригалося, біля нього пострибувала одна з доярок, щось йому швидко розповідаючи, він-бо мовчки тупав, а велике обличчя залишалося незворушне. З-за ферм вибіг хлопчак.
— Скільки ще? — спитав грубий.
— Дві, — видихнув захекано хлопчак. — Вони їх добивають.
Тлустий стояв на узгір’ї й печально дивився туди, де сховались чоловіки, до нього з різних боків сходилися жінки, що продовжували плакати, стали й також задивилися туди, куди зорив грубий. Непорушно мерли білі будівлі ферм, і Іра роззирнулася навколо. Місце було прегарне. У легкому передвечірньому серпанку купалися більші та менші горби, а там далі, з-за гори, висовувалося зелене й мальовниче село, також ніби повите димом.
І тут біля них з’явився високий чоловік у білому костюмі, із випещеним, явно міським обличчям і в солом’яному капелюсі, напрочуд схожий на Михайла Коцюбинського. Тримав у руках виламаного прута з трьома незчухраними листками. Став біля жінок і дивився, як від ферм зморено підіймаються чоловіки на чолі з зоотехніком, а ззаду, знову-таки, як шлейф куряви, плуганяться вичерпані хлопчаки. Підіймалися мовчки, а коли дісталися горбка, на якому стояли тлустий, жінки та й високий у білому з прутом, мовчки повсідались у траву, ніхто з них нічого не казав і не питав, тільки всі дивилися на закривавлену косу, яку тримав на колінах зоотехнік. Той зирнув на закривавлені руки й відклав косу набік. Мав сіре обличчя, й очі серед того обличчя здавалися неприродно великими…
— Ніколи не бачила такої чоловічої краси, — сказала Іра; я зирнув на її обличчя, було воно покрито м’якою, аж ніжною, задумою чи зворушенням.
— Що тут у вас трапилося? — голосно запитав чоловік у білому костюмі, схожий на Михайла Коцюбинського.
Йому ніхто не відповів. Чоловік уважно обдивився людей, глянув на ферми, де продовжували мукати корови, і звернувся до найближчої жінки:
— Я йшов тут і почув крики. Це що, падіж худоби?
Жінка не відповіла, і чоловік більше не розпитувався. Навколо панувала велика тиша. Ніхто не розмовляв. Грубий також сидів на траві, але окремо від інших, повернувся до людей спиною й тримався рукою за очі…
На цьому завершується написане тоді оповідання. Решту, власне, основне, що стосується до моєї теми, записую з пам’яті. До речі, я запитав тоді в Іри:
— А що то за чоловік у білому костюмі?
— Не знаю, — відповіла. — Можливо, якийсь дачник із того села. Але чомусь дивно схожий на Коцюбинського. Дуже з-поміж тих людей вирізнявся. Як і ми…
Отже, про того чоловіка в білому ніхто нічого не довідається, мене ж як ученого (це вже тепер) епізод зацікавив хоч би тим, що він може з’явити технологію творення фабла про мандрівку між людей Ісуса Христа з апостолами чи без них, чи із святими, звісно, вже по смерті, — таких народних оповідок записано фольклористами багато. Але це між іншим. На жаль, мої спогади не можуть бути документально докладними, адже події, у яких сам брав участь, запам’ятовуються непомірно краще, аніж те, про що тобі лише колись розказували. Отож хочу застерегти, що в подальшій оповіді буде елемент белетризації, тобто намагаюся не просто переказати Ірину розповідь, а уявити й відтворити цілу ситуацію, бо, повторюю, вона моєму писанню важлива.
(Продовження на наступній сторінці)