Ми ступали по розпеченому піску, піт рясно спливав мені обличчям, хоч молодик-екскурсовод не прів — мав молоде, засмагле й навіть мускулясте тіло.
— Не назву жодного імені, — сказав Поет, — бо їх не знаю, а може, вони й не мають імен. Може, вони продукт її уяви чи вашої, це ще належить ученим дослідити. Але навіть те, що нам уявляється, також частина дійсності, отже, припустімо, що вони й справді були колись живими людьми, а може, є ними й досі. Зрештою, я не здивувався б, — Поет коротко всміхнувся, — коли б вони й не були продуктом чиєїсь уяви, а дійсні. Про це в мене складено чудового вірша, хочете, прочитаю.
Я хитнув, і він із картинними жестами почав читати вірша. Вірш був добрий, із несподіваними метафорами, але змістом темний, бо логічні зв’язки порушено.
— Як вам мій вірш? — спитав Поет, скромно понурившись.
— Чудовий, але без логічної витриманості, — хотів мовити я, але мій язик, як казав, був приклеєний до долішнього ряду зубів.
— Вибачте, — чемно сказав Поет. — Я забув, що ви німий, Іра мене про це попереджала. Але поети жити не можуть без похвали їхнім творам, такий уже наш ґандж. Ходімо розглянемо скульптури. Їх створила вона, та, про кого ви забагато думаєте, бо загалом чудовий різьбяр. Але побачити їх можуть тільки такі, як ми з вами, образно кажучи, рогоносці, бо рогоносці, колего, це люди з особливо загостреними почуттями.
Мій язик обурено рвонувся, бо хотів заперечити. Поет це помітив і знову коротко всміхнувся.
— Не вражайтеся, — сказав коротко, — бо ці всі, поставлені на постаменти, також рогоносці. До речі, і про це маю вірш. Прочитати?
Але я заперечно похитав головою, не бажав більше віршів.
— Шкода, що ви глухий до поезії, — сказав Поет. — Зрештою, маєте рацію: навіщо читати вірші, коли не можете їх похвалити. Та й медицина свідчить: коли вже німий, то глухий і навпаки.
І ми знову пішли піском: я — натужно поринаючи, а Поет — легко й невимушено, ніби ступав твердою дорогою чи плив над тим піском.
Довкола й справді стояли скульптури, ніби вирубані з криги несамовитим митцем, у кожної настовбурчено стриміло грішне тіло, пропорційно побільшене, очі вирячено, а роти розтулено в пристрасті — стояли всі в різних позах: один — розставивши ноги й вигнувши передок, інший — на колінах, ще інший навкарачки, четвертий стояв колесом, ніби робив мостика, п’ятий — у позі мусульманина, який молиться, а ще один — навколішках із відчайно зведеними руками й натхненно спотвореним обличчям.
— Вражені? — спитав сумно Поет.
— Так, — відповів я, бо мені раптом, як то кажуть, створилася мова. — Але з чого ці скульптури зроблено?
— З повітря, — сказав Поет, — спеціально згущеного, а може, із криги.
— Але тут спека, а вони не тануть, — здивувався я.
— Бо укріплені спеціальним розчином нашої пам’яті, а може, розпачем цих людей. Розчин і розпач — асонансно споріднені слова.
— Вважаєте її аж такою бестією? — спитав обережно.
— Ні, бо коли подумати, то не їхній розпач, а її, адже вони продукт уяви: її чи вашої. До речі, про розпач у мене є чудовий вірш. Прочитати?
— Ні, — сказав я, — бо ваші екскурсійні викладки вичерпні.
— І це правда, — скромно згодився Поет. — Вона людина з вельми гарячою уявою, — задумливо доповнив.
— З гарячою уявою, — мовив я, — а робить скульптури із криги.
— Так, — спокійно сказав поет. — І це не парадокс. Розпач — це і є крига.
— Але чому привели сюди мене? — спитав я здивовано.
— Щоб і ви тут залишилися, — серйозно глянув на мене Поет. — Така її воля. До речі, — він сторожко роззирнувся, хоч навколо, крім скульптур, нікого не було. — Не вірте жодному її слову — то велика брехуха.
— Але чому так думаєте? — спитав я.
— Можете переконатися хоча б з її розповіді про мене. Я ніколи з нею на цій косі не був.
— А хто ж був? — спитав ошелешено.
— Так, як приснилося. Ви! А тепер ставайте в догідну вам позу, і вона перетворить вас у скульптуру. На мене ж зла не тримайте, бо я лише Поет і екскурсовод.
І я раптом почав відчувати, що тіло мені дубне й холоне, і я справді починаю перетворюватись у крижану скульптуру. Жах хльоснув мене, тож я, заплющивши очі, щоб погасити й це сонце, і сяйво піску, і вилиски скульптур, і гру спалахів на морі, і катера на ньому, яким пливли, розмахуючи келихами, і щось горлали гуляки, зібрав у собі всю, яку мав, силу і заволав так, як волає над морем печальний сніжно-чорний птах, котрий навіки втратив гніздо…
На цьому й прокинувся. Сон був такий яскравий, що я зірвався на ноги, увімкнув електрику й гарячково його записав; добре відав: коли цього не вчиню, покрию його іншим і він навіки розчиниться у тьмі. А він здався мені важливим.
31
Але цього сну Ірі не розповів, бо могла потрактувати його як виплід моєї ревнивості й, очевидячки, мала б рацію, а це порушувало б мою присягу, хоча її реакція мене вельми цікавила. По-друге, не розповів і тому, що могла знову-таки не повірити, що це нічна візія, а не чергова спроба провести щодо неї звіди. Зрештою, добре й учинив, бо наступної зустрічі, коли ми сиділи на своїх колодах, покурювали й дивилися на вогнище, вона раптом сказала по довгій паузі:
— Дав клятву на неревнивість, тож хочу розповісти про ще одне своє захоплення. Треба, щоб знав про мене все, щоб не лишалося між нами недомовленостей.
— Отже, це друге твоє захоплення, — необережно сказав я.
— Ні, ти неможливий, — розсердилася вона. — Будеш підраховувати? Сказала ясно: хочу, щоби про мене знав усе!
— Вибач, — зніяковів я, розуміючи, що те запитання вилізло з мене увіч під враженням сну. Зрештою, бажання розповісти про ще одну пригоду могло диктуватися наміром звірити, чи дразливо сприймаю такі речі, незважаючи на присягу. І у вухах мені виразно почувся високий голос Поета: "Не вірте жодному її слову — то велика брехуха!" Та й справді: чи не вигадує своїх історій?
Так задумався, що втратив контроль над собою, відтак почув сухий голос, що миттю мене отверезив.
— Готовий слухати?
— Так, — сказав, видобуваючи чергову сигарету.
І вона розповіла про те, що трапилося з нею на Буковині. Йшли пішим переходом через одне із сіл, коли ж побачили, що на дорогу вибігли схвильовані хлопчаки.
(Мушу тут зазначити, що частину цієї розповіді я записав того ж таки літа, коли ми були розлучені, у формі короткого оповіданнячка, яке хочу сюди повністю перенести, воно має значення для нашої історії.)
Отже, хлопчаки вибігли на дорогу, вони мчали, розбиваючи ногами білу куряву, і махали руками. Їхала машина, і хлопчаки її зупинили, оточивши кабіну, відтак закричали, щось оповідаючи, і знову замахали, як птахи, руками. З кабіни висунулося брунатне обличчя шофера, а з кузова звісився ще один чоловік — хлопчаки закричали голосніше, показуючи пальцями в напрямку гори.
Машина зірвалася й помчала туди, покинувши хлопчаків у куряві. У кузові були ще якісь люди, які почали також горлати, а з кабіни висунувся той, котрий сидів побіч шофера, був то зоотехнік, який і стане героєм Іриної оповідки. Він щось крикнув людям у кузові, а хлопчаки тим часом, мов на команду, зірвалися з місця й помчали за машиною, розбиваючи білий пил. За автом тягся хвилястий хвіст тієї-таки куряви, але нагору хлопчаки не побігли, а таки в село. Біля першої хати зупинилися й почали горлати високими голосами — були схожі на якихось дивних пташок чи чортенят — мали закурені обличчя, а очі гарячково й тривожно палали. З хати вискочили дорослі, а за мент хлопчаки бігли вже до іншої оселі, де знову закричали тривожними голосами до тих, хто з хати вийшов: дядька з жінкою. Ті, з першої хати, уже бігли нагору, а хлопчаки знову розбивали босими ногами куряву, відтак зупинилися біля третьої хати. Погаласували й тут й помчали далі. З хат вискакували люди, чинилися відразу ж схвильованими й починали чимдуж збиратися під гору, від чого схил гори заповнився малими барвистими плямами: гнали дорослі й діти, літні відставали, бо задихалися, але ходи не спиняли. Невідь-звідки з’явилася ще одна машина, люди з неї щось галакали тим, що бігли, а бігуни відгукувалися.
— Видовище було дивовижне, — сказала Іра, задумливо потягуючи дим із сигарети. — Щось там у них трапилося, отож ми й собі подалися під гору. На пагорбі вже зібрався натовп, жінки прикладали дашками долоні й вдивлялися туди, де стояли ферми.
Там метушилися темні постаті і чути було натужне мукання корів. Тоді всі побігли до ферм, а коли дістались, почали з маху перескакувати чи й перелазити через загорожу.
(Продовження на наступній сторінці)