Вона завела таку гру: заплющувалася, стояла якийсь час невидюща, а тоді розплющувала очі. І їй у вічі кидалося те обличчя з портрета, воно всміхалося тонко й вибачливо, і дівчинка так само всміхалася і йому. Дівчинка підходила ближче до портрета, зображення потому розсипалося на мазки; відходила далі – зображення поверталося; відступала вбік, міняла ракурси і з зачудуванням та радістю помітила, що батько повертав у її бік очі, пильно й утішено стежачи за нею, так само як вона за ним.
16
У той день, коли покинула їх тітка Аполінарія, пішов перший сніг. Мирослава поверталася зі школи, як завжди, через бульвар і парк. Сніжинки почали пролітати, коли вона завернула на перший бульвар; їй здалося, що дерева над головою зашуміли, зітхнули чи легко застогнали. Вона подивилася в небо – лежало на верхівках дерев, брудно-синювате, драглисте, гілляччя ніби врізалося в Його набряклу плоть.
Коли ступила на другий бульвар, вітер стих і зробилося моторошно тихо. На бульварі не було ані душі, тільки вона сама, і злякавшись тієї дивної тиші, дівчинка раптом зупинилася. Тоді небо над її головою здригнулося, і сніг пішов лахматий, повільний; повітря навколо забіліло, сніжини плавко спускалися на жовту алею із залишками леглого листя, на те листя, на лави, на її руку, що тримала портфеля, на білу вовняну хустку, розтавали в неї на щоках та лобі. Вона виставила перед собою долоню, і сніжини почали сідати й на долоню. Світилися якусь мить блідими фігурами і зникали, бо життя їхнє було як подих.
Мирослава глибоко вдихала в себе повітря з гострим запахом снігу, і їй здалося, що в цім світі сталося щось значніше, аніж ішов сніг. Їй здалося, що хтось до неї гукнув, тихо так, але виразно, розпачливо так, з проханням. Закрутивсь у повітрі один із листків, котрий аж досі тримався на гілці, і ліг їй просто в ноги. Сніжини сідали на гілля дерев, безгучно зойкали і зникали. Вона нахилилася й підняла листка, вогкого, ще живого, ще запашного, покрутила в руці, тримаючи за стебельце був він, цей листок, прекрасний.
Повільно пішла, покручуючи листком, і дерева захиталися, як сколихнуті продувом декорації; світ ніби повужчав перед нею – танцювало море білих цяток.
І вона пливла по ньому, точніше, ступала по дну моря – маленька, тоненька людинка цього світу, як одне із цих дерев, котре раптом вирвало із землі коріння й пішло. І їй здалося, що часу не існує, що не існує ні вчорашнього, ні завтрашнього, а є тільки оцей білий снігопад – час якогось великого, сокровенного одкриття. Їй здалося, що відтоді, як ступила на цей жовтоглейний бульвар, між ці чорні стовбури, під оце вплавлене в небесні драглі гілля, почала переживати щось особливе, небувале – вона покидала та собою не вервечки невидимих слідів, а себе дитину, що, йдучи по цій жовтій дорозі, входить не в простір, а в себе ще незвідану, в себе майже здорослілу, в себе мудру. Через це й ступала так обережно, через те таку тиху радість відчувала – таке переживають тільки в особливі хвилини.
І вона стрепенулася внутрішньо, лякаючись своєї незрозумілої дорослості, самотності й малості в цьому світі, своєї загубленості, бо й вона чи не отой листок, що його несе, покручуючи за стебельце, оця земля, оце місто, оцей заставлений деревами бульвар. А сніг ставав густіший, лапатіший, і хололо в дівчини обличчя, хололи пальці рук, але хололи якось по-своєму – не було їй від того зимно. Дивна туга й жать охоплювали її, бо вона не знала, що цей її хід бульваром ще й пієта по самотній, загубленій у цьому житті жінці, котра не має паспорта й не має прописки, тобто по жінці без даху над головою, бо саме сьогодні вона відчула раптом, що прийшла її пора, відчула, як кішка, котра покидає перед смертю дім, стала отакою білою, великою, лахматою від снігу кішкою, озирнулася тільки раз на той дім, де дістала на короткий час дах і ласку, але жалю в її грудях не було. Жовто засвітив її погляд, вона змерзло пощулилась у своєму халамидному, убогому пальті і пішла порожньою дорогою, вже не озираючись. Вони не перестрінуться з Мирославою в цьому дні, хоч пройдуть зовсім близько одна від одної, але тоді йтиме такий густий сніг, що одна одну вони не запримітять. Але Мирослава відчула отой жаль і тугу, і душа її раптом відспівала пієту, тільки не розуміла вона тоді по кому, вона зашепотіла вірша, якого вичитала з тонесенької пожовтілої книжечки (знайшла її на книжковому стелажі кілька днів тому) і який їй так сподобався, що відразу ж вивчила його напам'ять. Вірша про осінь, яка ніжиться в барвистому убранні, про смутну хмарку, що застигла в чистому, мов радощі, небі, про дні із хиткою повільністю, які приносять нові бажання, зцілюючи серце, про осіннє смеркання із сонним суцвіттям на дні. "Тонко плететься, – шепотіла вона, – осіннє смеркання з сонним суцвіттям на дні". І вона побачила раптом оце сонне суцвіття на дні сьогоднішнього дня, бо воно й було образом цього дня, образом теплого снігопаду, усмішкою подорослішалої несподівано дівчинки, усміхом людини із рідного портрета, сльозою самотньої жінки, яка покидала навіки останню свою гавань; а сніг ішов і покривав невидимі, а часом уже й видимі сліди дівчинки і старої жінки, сліди із учорашнього, сліди одні із дитинства в дорослість, а другі із старості у вічність. Сніг покривав цих двох на бульварі – білу вовняну хустку і солом'яний чорний капелюшок, обцятковувуючи їхні пальта. Мирослава не змогла йти далі і знову зупинилася. Зупинилася десь неподалік і та друга, бо їй забракло повітря, й сині кола пішли перед очима. З Мирославиних вуст зірвалося гостре зітхання, як кволий погук, як далека луна від крику журавлів, котрі покидають рідну землю, але не назавжди. Дівчинка розчиняла душу перед незрозумілим і надзвичайно просторим світом, перед усіма його таємницями й болями, перед усім його неозорим, як вічність, тлом. Саме тим неозорим, мов вічність, тлом, у який пильно вдивлялися зараз майже осліплі очі тітки Аполінарії.
ЛИСТИ ВІРШЕМ
1
Маленький чоловічок у якомусь аж надто новому піджачку й так само нових штанях, у черевиках, що ще не встигли приладнатися до ноги, зайшов у хвіртку й нерішуче спинився. Зрештою, ще перед тим, як зайти у двір, він довго топтався по галявині, перед будинком, підходив до річки, оглядав верболози, аж звернув на нього увагу похмурий чолов'яга, який також вийшов на берег у цей час; похмурий чолов'яга став, розставив ноги в кирзяках і, не ховаючись, засвітив у бік прийшлого чорним антрацитом очей. Саме тоді маленький чоловічок скинув брилика і зайшов у двір, бо йому ніяково стало від того аж надто відвертого розглядання. Отож стояв серед двору, крутив свого брилика, перекладаючи його з однієї руки в другу, а малі темні очка сторожко поблимували. Стояв так, майже не рушаючи з місця, так само стояв, не рушаючи з місця, й похмурий чолов’яга, світячи в бік брунатною плямою обличчя: маленький чоловічок у дворі не міг того не помітити, через що ніяково переминався з ноги на ногу, а часом і озирався: за спиною текла річка, по той бік вивищувався крутий, порослий кущами берег – грабчаки та ліщина, біля хвіртки – великий клен, і все це разом із непорушно завмерлим мовчазним чолов’ягою по черзі падало в очі прибульця, від чого ніби струм ударяв по ньому – чоловічок вряди-годи здригався. Але на ганок не підіймався, хоч йому тут, у дворі, увіч було незатишно та ще й під тим відвертим чорним поглядом: краплі поту покрили йому лисину, отож він вийняв з кишені піджачка картату носову хустину і втерся.
Саме в цей мент рипнули двері в домі, біля ганку якого стояв, і в них постала суха, невисока жінка з рішучими рисами: а може, так гостро вона позирнула на прибульця? Здригнулася, хоч обличчя від того не стало лагідніше, дивилася на чоловіка невідривно, так само невідривно дивився й він на неї; здавалося, обоє розгубилися, а може, ще більше насторожилися – позавмирали стовпцями, а третім стовпцем завмер біля верболозів похмурий чолов'яга. Отож стояли так усі трос й дивилися, ніби гіпнотизувалися навзаєм. В чоловіка на шиї нервово ковзнув борлак, а жіноче обличчя ще більше загострилося; вона розтулила рота, аби щось сказати, але не змогла, тільки провела несвідомо рукою по обличчю, торкнулася невідь для чого зачіски, і та рука безсило впала.
– Я дозволив собі прийти, – тихо сказав чоловічок.
Жінка ковтнула спазму.
– Чого ж не заходиш у хату? – трохи різко прозвучав її голос.
– Та от розглядаюся, – мовив так само тихо чоловічок. – Розглядаюся й думаю: чи ж мені можна? Може, ти мене приймеш?
Вона дивилося на нього згори вниз, величава й строга, з ледь опущеними повіками. її руки сплелися і хрумкнули пальцями. Він позирнув на ці руки: довгопалі, жилаві й нервові: здавалося, зараз зроблять вони наказовий жест, і він вийде з цього двору й більше ніколи сюди не повернеться. Але пальці спліталися й розпліталися, нервові, трохи тремкі, і він не мав сили зирнути вище, щоб удруге зустрітися з жінкою поглядами.
Заходь у хату, сказала Ванда гак само рівно і, стрімко розвернувшись, рушила в двері.
Чоловічок майже побіг під сходинки і. звісна річ, перечепився і ледве не впав – схопився рукою за перило ганку, і воно захиталося. Тоді він ще раз озирнувся на похмурого чолов’ягу біля верболозів, той і далі нерушно стовбичив; і з очей чоловічка раптом покотилися сльози – отакий, майже засліплений, зайшов він у коридорець, а відтак у кімнату. Не бачив у тій кімнаті нічого: ні речей, ні жінки, хіба що світлі квадрати вікон, були вони незвично осяйні, аж сліпили, чоловічок ковтнув повітря й почав утирати очі обома руками, як дитина; жінка терпляче чекала, доки він заспокоїться
– Не будемо збирати очей із вулиці, – сказала вона ніби й утомлено. – Побалакаємо тут…
(Продовження на наступній сторінці)