– Так у мене склалося, – мовила Аполінарія. – Був один чоловік, він мене й умовив. Ти ж знаєш, я завжди хотіла стати акторкою, в самодіяльності грала, а що вміла й могла? Не думала, що це такий страшний гріх у театрі грати… Не так сталося, як гадалося…
І знову Мирослава нічого не зрозуміла. Отже, тітка Аполінарія була акторкою – от звідки оцей поставлений голос і оце вміння перевтілюватися. Але чому страшний гріх у театрі грати?
– Я, тьотю, навіть не знаю, що й сказать, – повіла ніяково Ванда. – Жаль мені вас.
– А мені себе не жаль, – сказала Аполінарія. – Тепер, коли я трохи ковтнула вашого живого щастя, тобто пожила як людина три місяці, мені і вмерти не страшно. Вибач, що не розказала тобі всього відразу.
Мирослава відійшла від дверей і знову стала перед вікном. Темно-синім, покрапкованим вікном із тремтливими шибами, які аж постогнували від вітрових ударів. Їй стало чогось жаль: чи того, що в світі існують таємниці, які їй не дано розгадати, чи того, що тітка Аполінарія знову від них піде, чи того, що надворі така негода, так буйно колотиться синя темрява. За дверима й кімнати ще розмовляли, але вона вже не дослуховувалася – жаль її з'їдав. Уявляла собі зігнуту під дощем постать тітки Аполінарії, в отих ботах із розбитим правим закаблуком, у халамидному пальті, у темному солом'яному капелюшку, з сизим носом, з круглими, як на старовинних фотокартках, гудзичками очей, з фанерною валізкою в руці; уявляла довгу розквашену дорогу, по якій іде ця жінка, і їй раптом захотілось увірватися у вітальню до тих двох, що ведуть притишеними голосами розмову, якої їй довіку не зрозуміти, ввірватися і сказати своє слово, щоб вони перестали бути такі насторожені й тривожні, щоб мати, зрештою, не проганяла тітки Аполінарії з дому: а коли інакше не можна, хай живе у них безпаспортно і безпрописно, бо, хоч яка вона невелика, а відала: коли хтось відходить самотньо по порожній, болотистій, розквашеній дорозі – це щось умирає у світі, це щось умирає в душах тих, хто цю людину знав і любив: адже смерть того, кого прийняв у своє серце, – це часточка смерті власної. І їй стало так чогось страшно, так самотньо в цій блідій порожній кімнаті, куди все-таки вдерлася незримо негода, що вона не витримала, розчинила рвучко двері і стала на порозі, а дві жінки, що схилилися одна до одної, здригнулися й повернули до неї якісь неживі, синюваті обличчя.
– Що, доню? – спитала Ванда.
– Я хочу бути біля вас, – тихо проказала дівчинка.
– Ну, звичайно ж, – тепло мовила Аполінарія. – Не знаю. Вандусю, чого ти її відсилала? Може, заграєш нам?
– Ні, – крутнула головою Мирослава. – Я хочу біля вас посидіти.
– А може, дозволите заграти мені? – всміхнулася Аполінарія і встала із стільця.
– Ви вмієте грати? – зчудовано спитала дівчинка.
– Колись уміла, – сказала Аполінарія і пішла до фортепіано. Підняла покришку й погортала поставлені на підставці ноти.
– Ну, хоч би це, – сказала й торкнулася клавіш.
Грала так, як той, хто колись умів добре грати, але в кого вже задерев'яніли пальці. І від того ще більший жаль охопив Мирославу. Вона зирнула на матір, обличчя в неї було жовте, а на вустах завмерла також жовта усмішка. Тоді дівчинка сплела пальці, і хрумкнула ними, і прикусила долішню губу, а кімната все ще наповнювалася звуками – дерев'яними кульками й кубиками, від чого дівчинці стало ще самотніше й печальніше, ніж там, у порожній кімнаті, повній невидимого дощу.
15
Наступного дня, коли Мирослава повернулася зі школи (в немузичний день), тітка Аполінарія зустріла її з таємничим, майже урочистим обличчям: очі її аж поблискували від збудження.
– Що я знайшла. Мирославо, що знайшла!
– Що ж ви знайшли?
– Це тобі буде цікаво, сказала Аполінарія. ведучи дівчинку в свою кімнату. – Бачиш, я маю деякі негарні звички, наприклад, мушу відкрутити те. що відкручується, і зазирнути туди, куди зазирається. Капосні звички. І от я прибирала в себе в кімнаті…
Вони саме зайшли до кімнати, Мирослава побачила, що з ліжка із залізними бильцями знято дужку, ту, що в ногах.
– Я її зняла, хоч була забита туго, вночі мені там у ногах щось порипувало, сказала Аполінарія. Пішла в кінець ліжка й покивала звідтіля пальцем.
– Ходи сюди! – шепнула.
Мирослава підійшла й побачила, що в порожнині ніжки щось є й справді ніби скручений у трубку картон.
– Дивися це чудо, – урочисто проголосила Аполінарія, і витягла шматок цупкого полотна. Згорток розгорнувся, і Мирослава побачила намальованого олійними фарбами чоловіка. Їй аж кров прилила до обличчя, та й повітря не стало, з такою пожадливістю вдивлялася вона в зображення. Обличчя було знайоме, навіть дивно знайоме, вона б сказала – знайомо забуте: саме це обличчя вона останнім часом хотіла собі уявити – чоловік із глибокими пролисинами, глибокі розумні очі з якоюсь тихою печаллю дивилися на світ, а м'які, майже безвольні вуста ледь-ледь здригнулися н застигли в несміливій усмішці. Мав іще чоловік прямий рівний ніс і трохи запалі від худизни щоки.
– Це твій батько Сильвестр, – сказала Аполінарія. – Я його мало знала, може, кілька разів бачилися, бо ми, сказати відверто, не контактували – на те були свої причини. Тобто кожен жив своїм життям, але в мене така пам'ять, що досить раз побачити людину, і я її вже ніколи не забуду. Ти його теж мала б пам’ятати.
– А я й пам'ятаю, – самими вустами шепнула Мирослава.
– Отакі, бач, речі! Мені не годилося, звісно, зривати цієї дужки, але, признаюся, мене до тієї дужки весь час тягло. Їй-бо, тягло: ну, не можу я не відкрутити того, що відручується, і не зняти те, що знімається…
– Покажемо нашу знахідку мамі? – спитала Мирослава.
– Але давай поміркуємо. Не думаю, щоб твоя мама не знала про цей портрет, бо хто б його туди заклав? Не думаю, що вона дуже зрадіє, коли довідається: цей сховок ми знайшли. У вас фотокартки його зберігаються?
– Я не бачила, – безпомічно сказала Мирослава.
– Отож! – загадково підморгнула Аполінарія. – Не думаю тож, що мати схвалить те, що я показала нього портрета тобі. Тямиш?
– Так, – сказала Мирослава. – А мені цього портрета дасте?
– Аякже, – сказала Аполінарія. – Для того я тобі й показала: ця річ належить не мені, а тобі. Отже, тобі вирішувати, що робити: чи сховати як було, чи, може, забереш його до себе і десь там у себе переховуватимеш.
– Заберу до себе, – сказала Мирослава. – Хоч я б хотіла взяти його в рамку й повісити на стіні.
– Колись так і вчиниш, – мовила Аполінарія. – А тепер пожалій мене, бо мама твоя за ці штучки може мені й на двері показати.
– Як це? – не зрозуміла Мирослава.
– Щоб я не совала носа, куди мені не належить. Бери!
Мирослава взяла полотно, відвела його на простягнутих руках: усе тепер стало на місце. Той чоловік, якого вона гак часто згадувала, знайшов нарешті своє обличчя, воно ніби випрозорилося з небуття і навіки увійшло в її свідомість. Дівчинка знала, що відтепер житиметься їй легше, відтепер у її життя ввійде те, що було звідти печально вийняте, те, що мусить складати частину її світу: вона аж засміялася тихо.
– Чого смієшся? – запитала Аполінарія.
– Це я від радості, – відповіла Мирослава. – Я така вам вдячна, така вдячна!
– Я тобі друг! – проголосила Аполінарія. – Було б мені куди легше, побачивши цю штучку, заховати її назад. Тоді ніхто на мене не сердився б, але знаю, що в мене є друг, і я відчуваю перед ним моральне зобов’язання.
– А що таке моральне зобов’язання? – спитала дівчинка.
– Це коли думаєш, щоб було добре не тільки тобі. Не зовсім розумію твоєї матері, яка приховує від тебе якісь складні речі цього світу, але не мені судити. Я у вашому домі гілочка нарощена і хтозна, чи матиму час до вашого дерева прирости, але в мене нема кого більше в цьому світі любити.
Але Мирослава не могла в цей момент слухати тітку Аполінарію. вона була вся там. біля портрета. Дивитися на нього зблизька було незручно, живопис розпливався, розпадався на мазки й кольорові плями.
– Можна я піду до себе? – спитала Мирослава.
– Не можна, а треба, – сказала Аполінарія, і Мирослава вискочила з її кімнати. Поставила полотно на ліжку, щоб подушка його підпирала, і відійшла до вікна. Світла було багато, і портрет раптом засвітився, фарби заграли, ожили, ожило й обличчя: ось із ким вони блукали тоді полем, ось хто ніс її колись на плечах, ось хто приходив до неї у сни і у вечірні перед сном марення. Вона відчула, що їй хочеться розплакатися, до в неї в грудях виростає радість, ніби поклалася туди сонячна пляма, що їй тепер зовсім не самотньо, і що вона має з ким сокровенно спілкуватися, ділитися своїми маленькими бідами й смутком, а коли так, щось змінилося відтепер у світі, перемкнулося й освітилося.
– Доброго дня тобі, татку, – прошепотіла дівчинка. – Чи не цей портрет – твій мені лист, якого я в тебе просила?
(Продовження на наступній сторінці)