І тільки одна істота в тому лісі не боялася Котилових нахвалок. Вона зовсім забула про Котила. Сиділа собі на бережечку, підперши долонькою щоку, і бачила намальовану своєю ж таки уявою хатку із шліфованих камінців. І вже увійшла в ту хатку й розмовляла з найкрасивішою в світі міні-дівчинкою, бо й сама ця істота була міні-чоловічком і нікого в світі не боялася. Вона знала казки про те, що таки не треба нікого боятися, хоч і була, як і той мудрий Заєць, без колючок. І звалася та істота, той міні-чоловічок звісно як — еге ж, Бігунець!
А може, той Бігунець носив саме тоді у лопушиному листку камінці для хатки й обмірковував, які меблі годиться туди змайструвати. А може, думав про те, що почепить на дверях табличку, на якій буде написано те ж таки ймення того, хто не боїться Котила, горде й гарне ймення. І буде воно знову-таки — Бігунець!
7
Вранці над Бігунцевою печеркою пролітав птах. Бігунець побачив його і відразу ж схопився: птах був золотий. Ясне лискуче пір'я його вигравало вогненними спалахами, а помах крил був широкий і могутній.
— Здрастуй, пташе! — гукнув Бігунець, — Ти хто?
Птах сів на гілку і згорнув крила.
— Я Рітозія, — сказав він, — А хто ти?
— А я — Бігунець, який так швидко бігає, що й не видно його. А п'ятки мої лискотять, наче золоті спалахи. Давай з тобою дружити, Рітозіє!
— На дружбу відповідь може бути одна — дружба! — сказала Рітозія, — Чи не ти це вибирався сьогодні в гостину до Сонця?
— Я, — відповів Бігунець, — Але ще не знаю, як це зробити. Вмію бігати по землі, зрештою, й по верхівках дерев поскачу. Можу розігнатися так сильно, що відриваюся від землі і лечу якийсь час. Але мені не вдавалося доскочити й до найнижчої хмари..
— Але все-таки збирався дістатися до Сонця?
— Я його хотів просити спуститися нижче, — сказав ніяково Бігунець.
— Дивний-дивний ти, чоловічку, — сказала Рітозія, — Годі просити про те Сонце, бо тоді величезна спека впаде на землю. Ти ж знаєш, що, коли Сонце віддаляється від землі, тоді холодно стає, а коли наближається — тепло й гаряче.
— Що ж мені робити, Золота Птахо?
— Сонце почуло твоє бажання. А що виникло воно через бажання зробити добро іншому, то воно й вислало мене.
І Золота Птаха спустилася на землю.
— Заплющ очі, — сказала Рітозія, — Ти готовий?
Бігунець заплющився.
— Готовий, — тихо прошепотів він.
І тої ж миті відчув, як його піднесло в повітря. Як швидко-швидко помчався він. Набагато швидше, ніж бігав. Так швидко, що вітер різав його, як ножем, і боліло йому від того все тіло, але закусив губенята і мовчав. Тоді вдарило його крижаною хвилею. Він уже майже зовсім замерз, став крижаною бурулькою, і вже хотів крикнути розпачливо. Але ні! Стулив міцніше вуста і стис зуби. Затим йому стало гаряче, і піт покотився по чолі. Відчув, що починає шалено-шалено крутитися, аж у голові йому запаморочилося.
— Можеш розплющитися, — сказала Рітозія.
Бігунець розплющився й вигукнув вражено. Був він на засипаній золотими квітами галявині, посеред якої стояв дивний палац. Замість даху в нього було густе волосся. З комина посередині витікала ясно-синя вода, спадаючи з одного й другого боку, наче коси. Сама хата була наче ніжна дівоча голова. Вікна її як очі, одне проздовжнє вікно-ніша як ніс, а низькі двері наче рот. Той палац висів у повітрі. Сходи були подібні на шию, що вела до дверей, а стежки, які спускалися донизу, виглядали, наче рукава.
Бігунець глянув униз. Глибоко-глибоко під ногами побачив він біле поле з бурунами посередині. Вряди-годи те поле розривалося, і в синій далечині уздрів він землю і крихітні будиночки на ній. Дороги були як тоненькі ниточки, а річки як нитки сині. Моря — як сині очі, а ліси — як волосся. І здалося йому, що земля теж як велика голова, що вона живе й думає і що вона добра, ніжна й лагідна.
— Як я зміг так високо піднятися? — спитав здивовано Бігунець.
Тоді побіч нього засміялася Рітозія.
— Твоє бажання привело тебе сюди, — сказала вона, — Хоч ти й маленький, але бігаєш таки гарно. От ти й побіг. Так швидко, що зміг дістатись аж сюди.
— А ти? — спитав Бігунець.
— А я летіла за тобою, — сказала Рітозія, — і стежила, щоб ти не зірвався.
— А що це за чудний будинок?
— Це Сонцевий будинок, — сказала Птаха.
— Сонцевий будинок? А де ж воно саме?
— На небі, — сказала Рітозія, — Прийде вечір — і ви побачитесь.
Птаха змахнула величезними золотими крильми і полинула у темно-синє небо, а Бігунець сів на долішню приступку сходів і терпляче став чекати.
І так довго він чекав, сидячи, що мимоволі очі його почали злипатися, окрім того, він був утомлений з дороги і таки задрімав. Цього разу йому нічого не снилося, тільки плили перед очима різнокольорові смуги, крутилися й вигиналися. А коли Бігунець розплющив очі, то побачив, що йде по голубій дорозі осяйна Золота Жінка. Вона так світилася й палахкотіла, що Бігунець був змушений примружитися і прикласти руку до лоба, як козирок, щоб можна було дивитися. Відтак схопився на ноги і зірвав з голови шапку-бирку.
— Добрий день! — сказав він дзвінко, — Добрий день вам, ясна матінко Сонце!
— Сідай, сідай, хлопчику, — лагідно сказала Золота Жінка, — Що привело тебе в такий далекий світ?
— Прийшов до вас, — сказав Бігунець, — бо дві речі мене турбують.
— Скажи їх мені, — дозволила Золота Жінка і сіла біля Бігунця на сходи.
— Перша річ, як врятувати Берізку, — сказав Бігунець, — Бо вона зовсім не дерево, а тільки берізкою стала.
— Вона стала деревом від страху перед Котилом, — сказала Золота Жінка, — Хотів, щоб вона йому дружиною була. От вона й стоїть берізкою, поки не знайдеться їй визволитель.
— А чи не можу я стати її визволителем? — спитав Бігунець.
— Можеш! Та ти вже ним і став, — сказала Золота Жінка.
— Що ж я повинен зробити ще?
— Взяти води, що нею я вмиваюся, — сказала Золота Жінка, — й обкропити її. А що друге тебе турбує, хлопчику?
— Хто такий Котило і чому він є? — спитав Бігунець.
— Це — лиха Зірка, яка втекла від мого гніву і сховалася на Землі…
— Хіба в тебе немає сили її покарати?
— Немає, — зітхнула Золота Жінка, — Бо коли б я спустилася на Землю, то все там би згоріло. Мушу ходити біля Землі віддалік.
— Але ж я сиджу коло тебе! — сказав Бігунець.
— Тут, у небі, біля цього палацу, я можу пригашувати свій вогонь, — сказала Золота Жінка.
— Виходить, Котило буде вбивати і нищити? — спитав занепокоєно Бігунець, — Коли він іде землею, за ним стелиться суха, чорна пустеля. Адже він їсть і їсть, і немає спину йому, бо нічого він не жаліє і нікого не любить. Він уже знищив там, унизу, чверть лісу, і не росте там ні трава, ні дерево. Немає там ні комара, ні мухи, ні птаха.
— Я це знаю, — сумно зітхнула Золота Жінка, — І це ще триватиме…
— Чому триватиме?
— Бо мусить народитися хтось такий, хто не злякається Котила. Хтось такий, хто може й померти, а витримати двобій із тим чудиськом…
— А чи можу тим кимось стати я? — спитав Бігунець.
— Ти?
— Авжеж. Я не боюся Котила, — сказав Бігунець, — І знаєте чому? Бо знаю таку казочку, що не треба нікого боятися. Хочете, розповім?
І Бігунець розповів третю казку про те, що не треба нікого боятися.
ТРЕТЯ БІГУНЦЕВА КАЗКА
— Це було в одному лісі, де я жив раніше, — сказав Бігунець, — На узліссі текла річка, та така широка, що не можна було й перейти…
— Це був Дніпро? — спитала Золота Жінка.
— Це був Дніпро, — сказав Бігунець, — Один Зайчик тікав від Лисиці, і вже не було йому куди втікати, тільки через міст. А той міст був прив'язаний за мотузки. Біг Заєць уже по мосту, коли до нього Лисиця тільки добиралася…
— Це якийсь дуже кумедний міст на мотузках, — сказала Золота Жінка.
— Авжеж, бо це казковий міст, — сказав Бігунець, — Так от, якби злякався Заєць, то побіг би геть, а Лисиця його догнала б. Але він не злякався. Він не побіг, а спинився.
"Гей ти, Лисице, — закричав він, — коли ступиш на міст, я розв'яжу мотузки, міст захитається і ти впадеш у річку і втопишся!.."
— А хіба він справді не міг розв'язати мотузків? — спитала Золота Жінка.
— Ну звісно, не міг. Вони були не для заячих лап. Все-таки тримали цілого моста і мали бути туго зав'язані.
— І Лисиця злякалася?
— Злякалася й повернула назад. А Заєць пішов своєю дорогою, сказавши собі те, що я завжди кажу: "Не треба нікого боятися!"
Золота Жінка всміхнулася й погладила Бігунця по голівці. І від того дотику волосся його заблищало, заясніло і стало зовсім золоте.
— Я хотіла б мати сина такого, як ти! — сказала Золота Жінка.
(Продовження на наступній сторінці)