«Бігунець та Котило» Валерій Шевчук

Читати онлайн оповідання Валерія Шевчука «Бігунець та Котило»

A- A+ A A1 A2 A3

— Ні, ми не те хотіли сказати. Ми хотіли сказати, що хочемо сказати, що нам можна вже сказати… Але про що це ми хотіли говорити? Ага! Ми хотіли сказати, що ти той, хто може врятувати Берізку…

— Берізку? — перепитав Бігунець, — А чому її треба рятувати?

— Бо вона не берізка, тобто вона Берізка, але вона не берізка, — сказали Мурашка, Метелик і Жучок, — Ні, вона таки Берізка, але її Ко…

І Мурашка озирнулася навколо, а Метелик затріпотів крильми, а Жучок голову у плечі сховав.

— Ви боїтеся? — засміявся Бігунець, — Тоді я вам розкажу казку.

— О ні, нам твою казку вже розказала Сорока. Але в нас немає голок, як і в Зайця. О ні, не розказуй нам своєї казки, а врятуй бідну біленьку, бідну гарну, бідну ніжну…

— Хто ж це така бідна біленька, гарна й ніжна? — спитав Бігунець.

— Ми ж уже казали: Берізка. Тобто вона і не берізка, але…

— Матінко Вороно! — вигукнув Бігунець, — Як мені допомогти моїм новим друзям?

Але Ворона надто втомилася, бо летіла цілих п'ять годин. Вона вчепилася пазурами за гілку і спала так, що аж похитувалася. А із дзьоба їй виривалося хропіння, начебто це добрий дядько спав, а не Ворона.

— Вона спить, — сказав Бігунець, — Ну що ж, поспи, матінко Вороно, бо мені таки треба допомогти друзям. До Котила ми ще встигнемо…

І коли згадав він про Котила, то аж позажмурювалися зі страху Мурашка, Метелик та Жучок.

— Так, значить, це Котило зачарував вашу Берізку? — спитав Бігунець.

— Еге ж, — сказала Мурашка.

— Тобто ні, — сказав Метелик, — Це не Котило. Просто вона сама…

— Вона дуже злякалася і захотіла сховатися…

— А тоді він ще дерев не їв.

— І не їв землі й каміння. Він хотів, щоб вона за нього…

— Заміж вийшла, — видихнув Жучок.

— І зачарувалася вона в дерево…

— А розчаруватися вже не змогла, — сказав Метелик.

— Отож вона берізка й не берізка, — додала Мурашка.

— І все-таки вона Берізка, — довершив Жучок.

— Ходи за мною, — сказав Метелик, — Я тебе швидше доведу.

Метелик полетів, а Бігунець побіг, і біг він так, щоб не переганяти Метелика. І тріпотіла в нього перед очима синя квітка, а вгорі, над головою, гув Жучок із Мурашкою на спині. Всі дуже поспішали, бо вже сонце наштрикнулося на шпичаки найвищих верхівок, плавилось і розтікалося золотим промінням, а може, просто підглядало за Бігунцем та його друзями, бо кому ж не цікаво, коли таке от відбувається.

Але вони змушені були спинитися, бо сонце було надто втомлене і заплющило очі, а відтак і ніч упала на землю. Тоді Бігунець ліг на латку моху Зозулиного Льону, вкрився широким листком, а коло нього поснули Мурашка, Метелик та маленьке, незграбненьке. І побачив Бігунець, як заплющив очі, веселу квіткову галявину, густо залиту сонцем. І росло там стільки квітів, скільки зірок на тому клапті неба, який бачиш у розчинене вікно чи у просвіті між дерев, і ті квіти бриніли, а може, це співали бджоли, що набирали собі меду. Посеред галявини росла Берізка, смутно опустила гілля, а на гілці в неї виспівував Дрозд. І співав він, що дуже любить ту Берізку, що нудьгує і сумує за нею, що на її гіллях він би й собі гніздо вимостив, коли б не була вона така низька й сумна.

— Чого ж ти така сумна? — спитав Бігунець.

— Хіба ж не знаєш? — відповіла Берізка, — Про це знає кожен у лісі. І кожному, навіть цьому лукавому Дрозду, що за друга себе вдає, а насправді любить дуже маленьку пташку Жевжика-поетесу, відомо, що я чекаю того дня, коли до мене прийде хтось такий, що з усіма дружить. Прибіжить він на світанні, а коли бігтиме, то його й видно не буде, тільки блискотітимуть п'ятки, наче золоті спалахи на воді. І той чоловічок вмітиме дуже кумедно купатися, так розсипаючи бризки, що навколо веселочки постануть…

— Замовкни, — сумно сказав Бігунець, — Все-все, що ти кажеш, таке, як і в мене, але одного я не маю: не з усіма я дружу, Берізко. Не дружу я з тим, котрого і в очі не бачив і котрого, кажуть, полюбити не можна, бо він їсть, і їсть, і тільки те й робить, що їсть, і, кажуть, нікого не любить, бо ніяких добрих справ не чинить…

— Знаю, про кого ти говориш, — сумно похитала гіллям Берізка, — Це він, Котило, через якого я й деревом стала…

— А ким ти була раніше? — спитав Бігунець.

— Кимось таким, кого б ти полюбив не так, як люблять усіх, — сказала Берізка і ще сумніше захитала гіллям.

5

Розплющив очі Бігунець, бо сонце провело йому променем під носом, як проводять пір'ячком один одному бешкетливі діти, і схопився на ноги. Не було біля нього ані Мурашки, ані Метелика, ні маленького, незграбненького Жучка, а на гілці сиділа заспана Ворона і протирала крилом закислі від сну очі.

— Тепер нам не дуже далеко до цього Котила, — сказала ворона…

А тим часом Котило котився по лісі. І там, де він прокочувався, лишалася гола борозна — чорна, зміїста смуга, де не росло ані стеблини і не було ні мурашки, ні метелика, ні жука. По дорозі йому трапився вовк, і Котило з'їв вовка, навіть кісток не виплюнув, трапилася йому лисиця, і хоч яка була хитра, та й та пішла підмітати хвостом його шлунок. Пташки, які спали на деревах, коли він проходив, теж зникли в Котиловій пельці разом з деревами, а два камені він схрумав, як льодянці.

Коли ж відчув, що його розпирає, що ось-ось має луснути, спинився Котило і роззирнувся сонними, малими, заплилими очицями. І здалося йому, що спинився він у пишному замку, хоч навколо не було нікого й нічого: звірі повтікали, птахи повідлітали, а комахи зникли. З Котилового рота вирвалося могутнє хропіння, і це хропіння почули Бігунець з Вороною, яка аж затремтіла з переляку.

— Я вже не поведу тебе далі, — сказала вона, — В мене кожна жилочка тремтить від страху…

— Тоді я розкажу тобі казку про те, що боятися не треба, — сказав весело Бігунець, — Був собі Зайчик, якого всі вважали за боягуза…

Але Ворона вже летіла геть, важко плескаючи об повітря крильми. Тоді спинився Бігунець, заклав пальця в рота і задумався.

"Дивне діло, — думав він, ідучи туди, звідки чулося хропіння, — Є на світі істота, яка ні з ким не дружить… А що буде, коли вона і зі мною не захоче дружити? Я тоді не врятую Берізки і ніколи не побачу когось такого, кого б полюбив не так, як люблять усіх".

І він сам не помітив, як побіг. Біг так, як завжди, тобто його й видно не було, тільки миготіли, спалахуючи золотом, п'яточки, і так він біг, аж доки не побачив на краю чорної безживної дороги чудисько, котре було наче роздута велетенська куля. Не мало ні рук, ні ніг, а тільки голову, і та голова голосно хропіла, бо наїлася донесхочу.

— Здрастуй, братику Котило! — закричав Бігунець, — Я прийшов, щоб подружити з тобою!

Але Бігунець був супроти Котила, як голка супроти слона, його ж голос був, наче тоненький писк, тоді як Котилове хропіння розлунювалося, наче грім, і потонув той писк у громі — не почуло його чудисько. І тоді знову заклав пальця в рота Бігунець і знову задумався.

"Ти велике, могутнє і кругле, — думав він, — навіщо ти є? Сієш смерть і залишаєш за собою чорні дороги — пустка після тебе й сухий вітер. Тебе ніхто не любить і не дружить з тобою, навіщо ж ти тоді є?"

І думки Бігунцеві стали голосніші за його слова. Котило розплющив спершу одне, а тоді й друге око.

— Хто це зі мною говорить? — хрипко спитав він.

— Бігунець, — відказав той, — Маленький чоловічок, який дружить з усіма.

— Що значить "дружить"? — спитав Котило.

— А це значить, що добре до всіх ставиться. Робить усім добро. І ніколи нікому не чинить прикрощів і не завдає болю.

Тоді розтулилася велетенська пащека і звідти викотилися хвилі реготу.

— Де це ти такий мудрий узявся? — сказав Котило, поволі розгойдуючи своє сите тіло, щоб раптово наскочити на Бігунця і ковтнути його, — Я щось не бачу, де ти є?

— Я тут, — сказав Бігунець і підняв обидві долоньки догори, — Прийшов, щоб подружити з тобою…

Тої ж миті Котило кинувся на Бігунця і клацнув зубами, як ото клацає собака, коли ловить муху — і вже певний був, що ковтнув нахабу, який насмілився потривожити його сон, але збоку знову задзвенів тонкий голосок:

— Невже ти не захочеш зі мною дружити?

— А навіщо мені з тобою дружити? — сказав Котило, розвертаючись, — Чи буду я від того ситніший і здоровіший?

— Ти тоді когось полюбиш, — задзвенів голосок, — і не будеш такий непотрібний у цьому світі.

І знову клацнув зубами, як пес, Котило, але знову не вхопив Бігунця.

— Бо так, — дзвенів десь збоку голосок, — ти нінащо. Коли ти нікого не любиш, навіщо ти тоді є, великий, дурний і могутній?

На те зовсім розгнівався Котило і втретє клацнув зубами.

— Чому ти на мене нападаєш, круглий дурню? — тоненько кричав Бігунець, бігаючи довкруг Котила і тільки п'яточками поблискуючи, — Хіба прийшов я до тебе битися чи щоб учинити тобі зло? Чи не сказав я тобі привітних слів і чи не запропонував дружити?

(Продовження на наступній сторінці)