«Залишенець. Чорний Ворон» Василь Шкляр — страница 32

Читати онлайн роман Василя Шкляра «Залишенець. Чорний Ворон»

A

    Цього разу Ворон узяв її ніжно, поволі, з усією ласкою, на яку була здатна його зашкарубла натура; він губами блукав по її тілу, як п'яний джміль по квітці, і дивувався, наче ніколи такого не бачив, сильно так дивувався і рівчачкові поміж грудей, і пласкому животику, і виразно випнутому пагорбку, вкритому зовсім не шорсткою, шовковою травичкою, дивувався повнявому випуклому сраченяті, тонким пальчикам, коротко стриженому волоссю і тому, які можуть бути холодні зуби у спраглому жіночому роті. Її тіло було для нього цілим світом з лісами, озерами, пагорбами, рівчаками, долинами, цілющими джерелами, пахощами і тією таїною, якої нікому й ніколи не розгадати.

    — Мені вже не холодно, — сказала Тіна, але він щільно загорнув її у бекешу і так, як сповиту дитину, взяв на руки.

    — Спочинь, моя пташко. Незабаром нам вирушати.

    Ворон упіймав себе на тому, що навіть до неї, до Тіни, звернувся, як до козаків перед походом — вирушати.

    Тіна заплющила очі, принишкла й дихала так тихесенько й рівно, що йому здалося, ніби вона заснула. Ворон боявся поворухнутися.

    — Звідки ти взяв ту дівчину? — раптом озвалась вона.

    — Яку дівчину?

    — Що рвала стиглі вишні.

    — А хіба з тобою не так було?

    — Тепер мені здається, що саме так. Чим більше я про це думаю, то, все мені бачиться, ніби так воно й було.

    — Отож-бо.

    — Але звідки ти це міг знати?

    — Побачив, от і все. Коли дуже захочеш, то можна.

    — А що ти ще можеш про мене побачити?

    — Нічого. Мені й цього достатньо.

    Вона помовчала і, не розплющуючи очей, сказала:

    — Але я повинна це розповісти.

    — Ти про що?

    — Про те, що тобі не цікаво. Я не хочу його тримати в собі. Мене…

    Тіна затнулась, ніби слова їй зав'язли в горлі.

    — Мене зґвалтували "дайоші"[*].

    Він тільки відчув, як у скронях бухнула кров.

    — Їх було троє, — сказала вона.

    — Припини.

    — Вони вночі прийшли до хати баби Марії, у якої я квартирую. Котрийсь постукав у вікно, сказав, що він із загону Чорного Ворона. Баба Марія вагалася, а я попросила її відчинити. Від одного твого імені я дурію, тому й не думала про обачність. Сподівалася щось почути про тебе…

    — Я кохаю тебе, — сказав він.

    — До хати їх зайшло троє, і як тільки я побачила ці плескаті морди — "жрать давай!" — одразу зрозуміла, хто вони. Та було пізно. Бабу Марію вони замкнули в коморі, а тоді накинулися на мене…

    Вона примовкла, та, зібравшись на силі, продовжила:

    — Може, ти цього не знаєш, але дорослу жінку чи дівчину зґвалтувати нелегко. Одному зовсім неможливо, поки вона при силі й при пам'яті. А в мене раптом десь узялася така сила… Я кусалася, відбивалася руками й ногами, дряпалася так, що на їхніх фізіономіях зоставалися криваві смуги. І вони б мені нічого не зробили, якби один кацапчук — миршаве таке, з червоною родимою плямою на півщоки — не забив мені памороки. На столі стояла макітра з макогоном, баба Марія наготувала, бо другодні якраз було Маковея, і той мерзотник ухопив макогона… — "я тєбє щас ето дишло засуну…" — і вдарив мене ззаду по голові…

    Ворон слухав її з якоюсь відчуженістю, наче сталося те не з нею, а з кимось іншим, далеко й давно, хоча краєм свідомості завважив: на Маковея… Вистава на цукроварні відбулась після того… Тіна прагнула помсти… Червона пляма на півщоки…

    Він поклав її, загорнуту в бекешу, на солому, сліпо, навпомацки став шукати кисет і, коли знайшов, довго скручував цигарку, розсипаючи тютюн неслухняними пальцями. У стодолі зовсім стемніло.

    — Я мусила тобі це розповісти.

    Вогник сірника освітив його застигле, аж кам'яне обличчя.

    — Полегшало? — спитав він.

    — Так.

    — То й добре.

    Він жадібно затягувався крутим димом бакуну, і з кожною затяжкою вогник цигарки вихоплював із пітьми його камінне, із бриластою бородою лице. Нарешті докурив і, не знаючи, куди подіти недопалка в такому займистому місці, здушив його пальцями.

    — Ти гидуватимеш мною? — спитала вона.

    — Не смій такого казати. Ніколи не смій, чуєш?

    — Я не хочу, щоб ти мене терпів… з жалю.

    — Перестань, а то я…

    — А то що?

    — А то візьму дубця й надаю по сраці.

    — Надавай, надавай!

    Ворон розкутав на Тіні бекешу, перевернув її на живіт сраченям догори, але, не маючи під рукою дубця, покарав інакше.

    — Солодка покута, — з тамованою радістю мовила Тіна, коли він уже сів і заходився скручувати нову цигарку.

    Кінь у своєму кутку цього разу аж форкнув.

    — Він що — нас підслуховує? — спитала Тіна.

    — Хто? — не зрозумів Ворон.

    — Мудей.

    Він, тугодум, від подиву не знав, що сказати.

    — Звідки ти знаєш, як звуть мого коня?

    — Я про тебе знаю усе.

    Господи, здається, так воно і було. "Я завжди йшла по твоєму сліду. Хіба ти не зрозумів?" Зрозумів, моя пташко.

    — А що це означає — Мудей? — спитала вона.

    — Не знаю, — знизав плечима Ворон. — Це, мабуть, щось по-конячому, він же тобі не пояснить. Але мені подобається.

    Він припалив цигарку, і тепер його лице, на мить освітлене вогником, видалось навіть веселим.

    — Я колись теж курила, — похвалилася Тіна. — Як навчалася в Уманському училищі, ми з дівчатами курили навіть махорку, щоб перебити голод. Ти знаєш, що тютюн перебиває голод?

    — А ти знаєш, що взимку падає сніг? — підкусив її Ворон.

    — Ох, яка ж я дурепа, зовсім забула! Я ж принесла тобі вечерю. А ти мені так закрутив голову, що все як заорало.

    Вона швидко налапала в темряві кофтину, натягла її через голову і, метнувшись десь до порога, принесла торбину. Виклала перед Вороном смажену курку, півпаляниці, журавель[*]горілки, не забула й михайлика та сільничку.

    Він наповнив михайлика, подав Тіні.

    — Зігрійся трохи. Щоб удома не журилися.

    Відпивши ковточок, вона довго ловила ротом повітря, поки не відщипнула шкуриночку хліба.

    — Ні, так діло не піде, ану призволяйся, — він одірвав і подав їй ласе стегенце.

    — У мене Великодній піст, — відмовилась Тіна.

    — Он як. Тоді вибачай. Наш лісовий режим посту не передбачає.

    Ворон наповнив михайлика по вінця, — за тебе, моя пташко, — і випив до дна.

    Відриваючи курятину великими шматками, він щедро її присолював і їв так смачно, що лящало за вухами. Ворон скучив за доброю їжею, а що вже казати про їжу з жіночих рук, та ще й із рук коханої, яка зараз сиділа поруч і не зводила з нього очей. Поки він їв, Тіна не потривожила його жодним словом, наче Ворон справляв якийсь священний ритуал, що вимагав тиші і неабиякої зосередженості. Потім вона подала йому рушничок, Ворон, змочивши його горілкою, ретельно витер губи і руки.

    — Дякую тобі, моя пташко.

    — Я така п'яна, — прошепотіла Тіна.

    — Ти в мене дограєшся.

    — Знову візьмеш дубця?

    — Візьму добру палицю.

    Ворон підвівся, відійшов у куток до Мудея, попорпався в сідельній сакві й повернувся в їхнє кубельце.

    — Я для тебе припас подарунок, — сказав він. — Це тобі роса за ту шапку.

    Вона взяла з його рук невеличке, приємне на дотик пуделко, відкрила його, а Ворон тим часом креснув сірником.

    — Ах!!!

    На золотому персні блакитно спалахнув діамант, завбільшки з горошину, довкруж якого росою блищали такі само, тільки дрібніші, камінчики. Сірник догорів до пальців, поки Тіна спитала:

    — Де ти взяв таке диво?

    — Не бійся, не вкрав.

    Торік на станції Фундукліївка вони перестріли поїзд Ростов — Київ, де в одному з вагонів якесь чекістське цабе везло цілу скриню награбованого золота й коштовного каміння.

    — Куди ж я зодягну отаку красу? — не могла прийти до тями Тіна.

    — Ти ще не таке заслужила. Приміряй.

    — На який палець?

    — А на який зодягають вінчальний перстень?

    — Якраз, — сказала вона. — Саме на нього він і прийшовся.

    — От бачиш? Я знав, що його зробили для тебе.

    — Слухай… — голос її прив'яв. — А може, це твоє відклінне? Тоді я його не візьму.

    — Ну, що ти? Навпаки… Принаймні…

    Він ледь-ледь не сказав: "Принаймні за цей перстень тебе переведуть через кордон, моя пташко".

    — Ми тепер будемо бачитися частіше? — спитала вона.

    — Авжеж.

    — Незабаром Великдень. Я тобі принесу вечерю, як до хрещеного батька.

    — Ні, моя пташко, — сказав він. — На Великдень мене тут не буде.

    — Чому?

    — Не питай і не сердься. Так треба.

    Він навіть сам собі не сказав би вголос, що наступної ночі вирушає в дорогу — з насиджених лебединських місць вони переходять ближче до Чорного лісу й Холодного Яру, туди, де його вже заждалися отамани Загородній, Гупало, Голик-Залізняк.

    — Коли ж ми зустрінемося? — спитала вона розгублено.

    (Продовження на наступній сторінці)