Цього разу Ворон узяв її ніжно, поволі, з усією ласкою, на яку була здатна його зашкарубла натура; він губами блукав по її тілу, як п'яний джміль по квітці, і дивувався, наче ніколи такого не бачив, сильно так дивувався і рівчачкові поміж грудей, і пласкому животику, і виразно випнутому пагорбку, вкритому зовсім не шорсткою, шовковою травичкою, дивувався повнявому випуклому сраченяті, тонким пальчикам, коротко стриженому волоссю і тому, які можуть бути холодні зуби у спраглому жіночому роті. Її тіло було для нього цілим світом з лісами, озерами, пагорбами, рівчаками, долинами, цілющими джерелами, пахощами і тією таїною, якої нікому й ніколи не розгадати.
— Мені вже не холодно, — сказала Тіна, але він щільно загорнув її у бекешу і так, як сповиту дитину, взяв на руки.
— Спочинь, моя пташко. Незабаром нам вирушати.
Ворон упіймав себе на тому, що навіть до неї, до Тіни, звернувся, як до козаків перед походом — вирушати.
Тіна заплющила очі, принишкла й дихала так тихесенько й рівно, що йому здалося, ніби вона заснула. Ворон боявся поворухнутися.
— Звідки ти взяв ту дівчину? — раптом озвалась вона.
— Яку дівчину?
— Що рвала стиглі вишні.
— А хіба з тобою не так було?
— Тепер мені здається, що саме так. Чим більше я про це думаю, то, все мені бачиться, ніби так воно й було.
— Отож-бо.
— Але звідки ти це міг знати?
— Побачив, от і все. Коли дуже захочеш, то можна.
— А що ти ще можеш про мене побачити?
— Нічого. Мені й цього достатньо.
Вона помовчала і, не розплющуючи очей, сказала:
— Але я повинна це розповісти.
— Ти про що?
— Про те, що тобі не цікаво. Я не хочу його тримати в собі. Мене…
Тіна затнулась, ніби слова їй зав'язли в горлі.
— Мене зґвалтували "дайоші"[*].
Він тільки відчув, як у скронях бухнула кров.
— Їх було троє, — сказала вона.
— Припини.
— Вони вночі прийшли до хати баби Марії, у якої я квартирую. Котрийсь постукав у вікно, сказав, що він із загону Чорного Ворона. Баба Марія вагалася, а я попросила її відчинити. Від одного твого імені я дурію, тому й не думала про обачність. Сподівалася щось почути про тебе…
— Я кохаю тебе, — сказав він.
— До хати їх зайшло троє, і як тільки я побачила ці плескаті морди — "жрать давай!" — одразу зрозуміла, хто вони. Та було пізно. Бабу Марію вони замкнули в коморі, а тоді накинулися на мене…
Вона примовкла, та, зібравшись на силі, продовжила:
— Може, ти цього не знаєш, але дорослу жінку чи дівчину зґвалтувати нелегко. Одному зовсім неможливо, поки вона при силі й при пам'яті. А в мене раптом десь узялася така сила… Я кусалася, відбивалася руками й ногами, дряпалася так, що на їхніх фізіономіях зоставалися криваві смуги. І вони б мені нічого не зробили, якби один кацапчук — миршаве таке, з червоною родимою плямою на півщоки — не забив мені памороки. На столі стояла макітра з макогоном, баба Марія наготувала, бо другодні якраз було Маковея, і той мерзотник ухопив макогона… — "я тєбє щас ето дишло засуну…" — і вдарив мене ззаду по голові…
Ворон слухав її з якоюсь відчуженістю, наче сталося те не з нею, а з кимось іншим, далеко й давно, хоча краєм свідомості завважив: на Маковея… Вистава на цукроварні відбулась після того… Тіна прагнула помсти… Червона пляма на півщоки…
Він поклав її, загорнуту в бекешу, на солому, сліпо, навпомацки став шукати кисет і, коли знайшов, довго скручував цигарку, розсипаючи тютюн неслухняними пальцями. У стодолі зовсім стемніло.
— Я мусила тобі це розповісти.
Вогник сірника освітив його застигле, аж кам'яне обличчя.
— Полегшало? — спитав він.
— Так.
— То й добре.
Він жадібно затягувався крутим димом бакуну, і з кожною затяжкою вогник цигарки вихоплював із пітьми його камінне, із бриластою бородою лице. Нарешті докурив і, не знаючи, куди подіти недопалка в такому займистому місці, здушив його пальцями.
— Ти гидуватимеш мною? — спитала вона.
— Не смій такого казати. Ніколи не смій, чуєш?
— Я не хочу, щоб ти мене терпів… з жалю.
— Перестань, а то я…
— А то що?
— А то візьму дубця й надаю по сраці.
— Надавай, надавай!
Ворон розкутав на Тіні бекешу, перевернув її на живіт сраченям догори, але, не маючи під рукою дубця, покарав інакше.
— Солодка покута, — з тамованою радістю мовила Тіна, коли він уже сів і заходився скручувати нову цигарку.
Кінь у своєму кутку цього разу аж форкнув.
— Він що — нас підслуховує? — спитала Тіна.
— Хто? — не зрозумів Ворон.
— Мудей.
Він, тугодум, від подиву не знав, що сказати.
— Звідки ти знаєш, як звуть мого коня?
— Я про тебе знаю усе.
Господи, здається, так воно і було. "Я завжди йшла по твоєму сліду. Хіба ти не зрозумів?" Зрозумів, моя пташко.
— А що це означає — Мудей? — спитала вона.
— Не знаю, — знизав плечима Ворон. — Це, мабуть, щось по-конячому, він же тобі не пояснить. Але мені подобається.
Він припалив цигарку, і тепер його лице, на мить освітлене вогником, видалось навіть веселим.
— Я колись теж курила, — похвалилася Тіна. — Як навчалася в Уманському училищі, ми з дівчатами курили навіть махорку, щоб перебити голод. Ти знаєш, що тютюн перебиває голод?
— А ти знаєш, що взимку падає сніг? — підкусив її Ворон.
— Ох, яка ж я дурепа, зовсім забула! Я ж принесла тобі вечерю. А ти мені так закрутив голову, що все як заорало.
Вона швидко налапала в темряві кофтину, натягла її через голову і, метнувшись десь до порога, принесла торбину. Виклала перед Вороном смажену курку, півпаляниці, журавель[*]горілки, не забула й михайлика та сільничку.
Він наповнив михайлика, подав Тіні.
— Зігрійся трохи. Щоб удома не журилися.
Відпивши ковточок, вона довго ловила ротом повітря, поки не відщипнула шкуриночку хліба.
— Ні, так діло не піде, ану призволяйся, — він одірвав і подав їй ласе стегенце.
— У мене Великодній піст, — відмовилась Тіна.
— Он як. Тоді вибачай. Наш лісовий режим посту не передбачає.
Ворон наповнив михайлика по вінця, — за тебе, моя пташко, — і випив до дна.
Відриваючи курятину великими шматками, він щедро її присолював і їв так смачно, що лящало за вухами. Ворон скучив за доброю їжею, а що вже казати про їжу з жіночих рук, та ще й із рук коханої, яка зараз сиділа поруч і не зводила з нього очей. Поки він їв, Тіна не потривожила його жодним словом, наче Ворон справляв якийсь священний ритуал, що вимагав тиші і неабиякої зосередженості. Потім вона подала йому рушничок, Ворон, змочивши його горілкою, ретельно витер губи і руки.
— Дякую тобі, моя пташко.
— Я така п'яна, — прошепотіла Тіна.
— Ти в мене дограєшся.
— Знову візьмеш дубця?
— Візьму добру палицю.
Ворон підвівся, відійшов у куток до Мудея, попорпався в сідельній сакві й повернувся в їхнє кубельце.
— Я для тебе припас подарунок, — сказав він. — Це тобі роса за ту шапку.
Вона взяла з його рук невеличке, приємне на дотик пуделко, відкрила його, а Ворон тим часом креснув сірником.
— Ах!!!
На золотому персні блакитно спалахнув діамант, завбільшки з горошину, довкруж якого росою блищали такі само, тільки дрібніші, камінчики. Сірник догорів до пальців, поки Тіна спитала:
— Де ти взяв таке диво?
— Не бійся, не вкрав.
Торік на станції Фундукліївка вони перестріли поїзд Ростов — Київ, де в одному з вагонів якесь чекістське цабе везло цілу скриню награбованого золота й коштовного каміння.
— Куди ж я зодягну отаку красу? — не могла прийти до тями Тіна.
— Ти ще не таке заслужила. Приміряй.
— На який палець?
— А на який зодягають вінчальний перстень?
— Якраз, — сказала вона. — Саме на нього він і прийшовся.
— От бачиш? Я знав, що його зробили для тебе.
— Слухай… — голос її прив'яв. — А може, це твоє відклінне? Тоді я його не візьму.
— Ну, що ти? Навпаки… Принаймні…
Він ледь-ледь не сказав: "Принаймні за цей перстень тебе переведуть через кордон, моя пташко".
— Ми тепер будемо бачитися частіше? — спитала вона.
— Авжеж.
— Незабаром Великдень. Я тобі принесу вечерю, як до хрещеного батька.
— Ні, моя пташко, — сказав він. — На Великдень мене тут не буде.
— Чому?
— Не питай і не сердься. Так треба.
Він навіть сам собі не сказав би вголос, що наступної ночі вирушає в дорогу — з насиджених лебединських місць вони переходять ближче до Чорного лісу й Холодного Яру, туди, де його вже заждалися отамани Загородній, Гупало, Голик-Залізняк.
— Коли ж ми зустрінемося? — спитала вона розгублено.
(Продовження на наступній сторінці)