Мудей те все наче знав, бо, як тільки Ворон ширше прочинив двері, без жодних запросин зайшов до стодоли й став у порозі — здоровенькі були! — ну, здоровий будь, привіталася Тіна, будьмо знайомі, який красень, сказала вона, підійшла до коня, обняла його і притулилася щокою до гривастої шиї, а Мудей, стерво таке, солодко примружив очі і ледь не замуркотів по-котячому, атож, замість того, щоб сказати, навіщо ж я тобі, ясна пані, навіщо тобі чотиринога коняка, як ось перед тобою такий чоловік, як золото, обніми ж і його, приголуб, поцілуй, і Тіна, мовби почувши це побажання, обернулася до Ворона, стала навшпиньки і широко, м'яко поцілувала його в губи, а він, розстебнувши бекешу, так жадібно пригорнув її, що Тіна застогнала: не мучся, візьми мене, видихнула вона, увійди в мене; можна було пропасти лише від тих слів, що вона йому дарувала, — простора бекеша розіслалася на соломі, яка вже пахла не прілістю, а молочним колоссям, його руки заблукали в її одежі, та Тіна сама подалася йому назустріч усією жіночою статтю, дала так гаряче й щедро, що він насилу стримався, аби відразу не пролитися в неї рікою, там цілий Тясмин набрався в ньому за зиму, і він з усіх сил тримав спусти, як тримають їх у водяному млині, перш ніж пустити воду на колесо, та за першого разу все-таки довго не витерпів, і коли її тілом пробігла судомна дрож, коли із обцілованого ним відкритого рота вирвався досі гамований крик, він відчув гостре блаженство злиття з її плоттю і в останній мент відсахнувся, аби вона, чого доброго, не зачала, проте Тіна знов усією собою припала до нього — не треба боятись, я твоя, твоя, твоя…
Потім вони лежали обличчям одне до одного, вустами до вуст, і тихо так розмовляли.
— Тобі зараз можна? — спитав він.
— Що можна? — Тіна вдала, що не зрозуміла його.
— Ну… це…
— Ти такий сором'язливий? Тоді скажи просто: спати з тобою.
— Це не просто, це дуже любо — спати з тобою, — сказав він. — Але я про те, що ти… не боялася. Чув, є в жінок такі дні.
— Ти забагато знаєш. Ні, у мене не ті дні, про які ти кажеш.
— Ти хочеш дитину?
— Якби так сталося, я б її зберегла.
— Навіщо тобі дитина без батька?
— А ти хіба хто?
— Мене не буде, — сказав він.
— Як не буде?
— Сама знаєш.
— Ти не кохаєш мене?
— Ні, якраз я тебе дуже кохаю.
— Повтори, — попросила вона.
— Я тебе дуже-дуже кохаю.
— Тоді чому тебе не буде з нами?
— Ти знаєш, — повторив він.
— Нічого я не знаю.
— Наша боротьба програна, — сказав він. — І рано чи пізно…
— Нічого ще не пізно, — перебила вона. — Ми можемо завіятися, де нас ніхто не знайде. Навіть вибратися за кордон. Я чула, що можна перейти Збруч.
— Що за тим кордоном робити? — спитав він.
— Там багато наших, там наш уряд.
— Нашого там уже нічого немає.
— Ми могли б там влаштувати своє життя, — сказала вона.
— Могли б. Тільки це не для мене.
— Чому?
— Тому, що на моєму прапорі не було напису "Воля України або закордон".
— Смерть не обирають, — сказала вона.
— Але вона обирає…
— Тобі й життя ніпочім, — дорікнула Тіна. — Ти ще молодий, а вже розпрощався з ним.
— Неправда, — сказав Ворон. — Я люблю волю. А її можна вигодувати лише кров'ю.
— А якщо на волю надії немає? Сам кажеш: боротьба програна. Кому потрібна ще одна смерть? Ще одна безіменна, зрівняна із землею могила?
— Саме на таких могилах і проростає мета.
— Ти просто впертий, — ображено сказала вона. — Ти зовсім мене не чуєш.
— Чую. Чую, як своє серце.
— Ні, ти до мене глухий. Я так хотіла сьогодні з тобою помріяти.
— Марні мрії тільки додають жалю, моя пташко.
Тіна раптом повернулася до нього спиною, і він відчув, що вона плаче.
— Не треба. Я не хотів завдати тобі болю.
— Я знаю, чого ти мене не любиш, — схлипнула вона.
— Нічого ти не знаєш. Я тебе любив ще до того, як зустрів уперше. Я завжди хотів таку, як ти.
— Ні, ти розчарований. І я знаю чому.
— Он як.
— Тому що взяв мене не дівчиною.
— Уперше чую, — здивувався він. — Уперше чую, що ти не дівчина.
— Ти смієшся.
— Чого б я сміявся?
— Ти все зводиш на жарт, а цього мені не треба, — сказала вона. — Чому ти не спитаєш, як я стала жінкою?
— Навіщо?
— Я думала, чоловікам це завжди цікаво.
— Мені — ні, — сказав він.
— Я хочу, щоб ти знав.
— Мені це не цікаво.
— Я мушу про це розповісти.
— Я й так знаю, що ти нею стала у тринадцять років.
— Як це — у тринадцять?
— А так! Полізла на вишню, ягоди саме налилися й дозріли, ти їх збирала у жменю, кидала до рота — й губи твої, і щоки, і руки червоніли від вишневого соку. Та враз ти побачила, що й по стегнах твоїх стікають червоні цівочки. Думала, роздушила там вишні, а то й не сік був, то з'явився твій перший місячний знак і ти стала жінкою. Хіба ні?
Тіна озвалася не відразу.
— Звідки ти взяв це? — нарешті спитала вона, повернулась до Ворона обличчям, і він відчув таку ніжність, що заболіло серце. Наче те незаймане дівча зійшло до нього з дозрілого вишневого дерева.
— Іди до мене. — Він поцілував її в мокрі очі, а потім довго виціловував білі груди, пестив губами налиті, як стиглі вишні, соски і маленький натільний хрестик, що також напився її тепла.
— Ти своєю бородою залоскочеш мене до смерті.
— Я більше не можу терпіти, дай мені себе ще, моя пташко.
Цього разу він раював набагато довше, до нестями розтягував насолоду, — ти мене розіпнеш, шепотіла Тіна, — і тільки тоді, як зовсім її знесилив, дозволив собі доконечну розкіш.
Знеможена, вона так довго мовчала, що він скучив за її голосом.
— Як ти мене знайшла? — спитав він.
— Де?
— У церкві, на цукроварні, в шпиталі…
— Я тебе й не губила. Я завжди йшла по твоєму сліду, хіба ти не зрозумів?
— А в дивізійному штабі в Умані?
— Ні, там я побачила тебе вперше.
— І чому ж так швидко попрощалася?
— Ну, я не та курочка, яку можна зразу топтати.
— Авжеж, ти моя білогруда пташка, — сказав він. — Але ж ми могли більше й не зустрітися.
— Ні, не могли, — заперечила Тіна.
— Чому?
— Бо я пташка перелітна, а світ цей такий маленький. Я тільки щодня молилася, щоб ти не загинув.
— Я це відчував і не раз виживав твоїми молитвами. Коли мені передали шапку з вишивкою на шлику "Вертайсь росою", я здогадався, чий це дарунок. Спершу подумав: відклінне[*], а потім прочитав ті слова і зрозумів, що ні — це мій оберіг. Тіно, я, грішний, загубив твою шапку.
— Де?
— У бою.
— Краще шапку, ніж голову, — сказала вона.
— Я так і подумав: замість моєї голови Бог узяв твою шапку. Але мені її дуже жаль.
— Ти весь у шрамах.
— Вони не болять.
— Мені аж лячно. Куди не торкнися — рубець.
— А тоді на цукроварні хто все придумав? — перевів він розмову на інше.
— Вони самі попросили розважити їх "какім-то хохляцкім водевільом". Наздирали стільки продподатку, що вирішили влаштувати свято. Мені, як керівниці драмгуртка, залишалося тільки переконати їх, що це найкраще зробити у клубі лебединської цукроварні. Я знала, що ти близько.
— Як у тебе все просто, — здивувався він.
— Але ж роль Шельменка я не давала тому ікластому комедіянтові. Коли він удерся до нас за лаштунки, у мене в самої душа опинилася в п'ятах.
— То такий, — усміхнувся Ворон. — Я його вищиру часом і сам боюся.
— Мені трошки холодно, — сказала вона, пригортаючись до його грудей.
— Холодно? — Ворон, який міг заснути й на снігу, якось не подумав, що вона може змерзнути на простеленій на соломі бекеші.
— Зараз я тебе зігрію. Ще один раз — і ти зодягнешся. Там у мене в баклазі є тепла вода.
— Безсовісний! — аж скрикнула Тіна. — Ти все знав наперед.
— Що знав?
— Що знадобиться тепла вода.
— Ну, це таке… Вода завжди потрібна.
— Ні, ти знав, що зі мною… ляжеш. Ти ловелас!
— Це тільки означає, що я кохаю тебе.
— Ти ловелас, — повторила Тіна. — Я давно чула, що в Чорного Ворона чи не в кожному селі є коханка.
— Справді?
— Я тебе задушу, жеребця ненаситного, — сказала Тіна, але таким тоном, що тільки дужче розпалила його бажання.
Навіть Мудей, який самотужки знайшов затишний куток і щось там намацав собі на поживу, почувши про жеребця, перестав жувати і, шельма, нашорошив вуха.
(Продовження на наступній сторінці)