«Ключ» Василь Шкляр

Читати онлайн роман Василя Шкляра «Ключ»

A- A+ A A1 A2 A3

Нічого путнього не могла підказати й Катруся‚ хоч знала усіх завсідників‚ але ж "побійся Бога‚ хіба я стежу‚ хто там до кого підходить?" Та все таки це вона наштовхнула мене на думку підійти до Сани ("Може‚ ви шукаєте одного й того ж чоловіка?")‚ і ось ми сидимо‚ п’ємо шампанське‚ і я відчуваю‚ як дедалі тісніше сплітаються наші погляди‚ як хмелію я не від шампанського‚ а від парфумів‚ що всотали у себе і запах її тіла.

Це схоже на якийсь дуже солодкий експеримент‚ що вона проводить зі мною відповідно до свого професійного досвіду.

Я стаю покірним телятком і навіть погоджуюся випити кави‚ бо вона поворожить мені на гущі‚ — все одно почуття тривоги переслідує мене вже давно. Вона вдивляється на денце чашечки і каже‚ що наді мною висить фатальний Сатурн‚ що я народився під цією планетою‚ а в таких людей невеселі проблеми і навіть ідеї скорботні. Вони‚ ці люди‚ усіх підозрюють‚ у тому числі й себе. Цим людям треба жити‚ каже вона‚ на природі‚ на вогких берегах озер. А якщо конкретніше‚ то мені випадає циганський варіант‚ тобто випадає дорога‚ і Сана бачить на цій дорозі небезпечну жінку.

— А я спатиму з нею? — я вже прикидаюся її гіперсексуальним пацієнтом‚ бо згоден бути сатиром і маніяком‚ аби лиш лікувала мене вона.

— Це залежить від вас. А чому ви про це запитуєте?

— Бо якщо це так‚ то я хотів би‚ щоб тією жінкою була ти‚ — переходжу на "ти"‚ адже я пацієнт навіженець.

Терен в її очах темніє і стає таким‚ як у пісні.

— Звільнися‚ — так само фамільярно каже вона своєму пацієнтові. — Розкажи‚ що тебе непокоїть‚ і тобі стане легше. І я розповідаю їй усе: і про ключ‚ і про квартиру‚ і про те‚ що ось уже минула зима‚ а від того чоловіка ні слуху ні духу. Я живу серед тіней на темному роздоріжжі і не можу звідти нікуди піти.

Я просто вдивляюся в темряву‚ яка лякає мене‚ але не можу врятуватися втечею.

Вона не втішає мене‚ не каже‚ що моя тривога даремна‚ як це роблять лікарі психіатри. Вона каже:

— Щось трапилося. Не знаю тільки‚ чи до того‚ як тобі дали ключ‚ чи після‚ але щось трапилося.

— Так. І я постійно чую це "щось". Воно не полишає мене ні на хвилину. — Я роблюся зовсім сентиментальним із Саною‚ хоч розумію‚ що вродливі жінки цього не люблять. Але я стаю патологічно сентиментальним і кажу їй таке‚ у чому не зізнаюся нікому:

— Сано‚ — кажу я. — У мене часто паморочиться в голові.

Після однієї бійки я дістав струс мозку‚ й іноді находить таке запаморочення‚ що я ледве стою на ногах.

— Скільки це триває?

— Потім воно минулося. І ось тепер знов… Я не можу вранці схопитися з ліжка.

— Не треба різко схоплюватися з ліжка‚ — каже вона. — Цього не варто робити навіть тоді‚ якщо у тебе все гаразд.

Я глибоко увійшов у роль її навіженого пацієнта: побачив себе із нею у тому ліжку‚ побачив великі тернові очі‚ що розширюються від ляку‚ і відчув судому в її тендітному тілі. Але я її не душив‚ не завдавав найменшого болю‚ а тільки жадібно злизував білу помаду із білих губів‚ і солодка судома переда валася вже мені.

— Ти можеш це вилікувати? — спитав я.

— Тобі треба приймати ноотропіл‚ — вона вдала‚ що не розуміє мене. — А вилікувати… ні. Якщо мова про оте "щось"‚ то позбутися його ти можеш лише самотужки.

— Сано…

— Мені пора йти. Дякую за шампанське — це було найхмільніше вино з усіх‚ які мені доводилося пити.

— Сано…

Вона підвелася. Вона залишала нещасного маніяка на кульмінаційному моменті‚ переходячи межі жорстокості і лікарського етикету.

— Не йди‚ — попросив я.

Вона ступила крок‚ потім пристояла і раптом сказала:

— Ми часто шукаємо не тих і не там. Au revoir[8]. І ґраційно пішла до виходу‚ знаючи‚ що я не зводжу очей з її ніг, — можна було збожеволіти‚ як їй пасував високий каблучок.

Останні Санині слова ще довго відлунювали у мені‚ навіть не так слова‚ як сам голос — чистий місячний голос‚ та раптом я скинувся від раптової думки: "А й справді‚ хіба ти певен‚ що той‚ хто дав тобі ключ‚ сидів з тобою за одним столом?"

Мені аж моторошно стало. Я викурив ще сигарету і теж покинув "Трьох поросят".

4

Але тепер я приходив сюди майже щовечора. Приходив‚ як злочинець‚ котрого тягне на місце злочину‚ чи‚ може‚ як маніяк‚ що вистежує жертву. Мені тяжко працювалося у тій‚ невідомо чиїй‚ оселі‚ мені там не сиділося‚ адже це вже нагадувало полон‚ якийсь неймовірний полон‚ коли над тобою ніхто не чинив свавілля‚ навпаки‚ тобі зробили добро‚ та‚ бач‚ примкнули тим ключиком у лабіринті постійних тривог. Саме тому‚ що ніхто силоміць не кидав мене до цієї в’язниці НЕСПОКОЮ‚ я не міг звідси піти доти‚ поки не знайду чоловіка‚ що з доброго наміру (я вірив у це) дав мені ключ‚ а потім‚ напевно‚ потрапив у біду і так ненароком завдав мені гризоти. Я житиму в цьому полоні‚ поки все не з’ясується‚ інакше ніколи не знайду собі спокою.

Так само‚ як до тієї квартири‚ я був прикутий до "Трьох поросят"‚ у яких шукав сліду мого благодійника‚ адже він мусив лишитися там‚ його слід‚ мусила лишитися якщо не аріаднина нитка‚ то бодай якась павутина‚ за яку я рано чи пізно зможу вхопитися. І я йшов до "Трьох поросят"‚ де так само‚ як і в порожнечі "моєї" квартири‚ витав дух біди‚ та мені вже не треба було уникати його‚ того духу‚ не треба було боятися‚ що біду можна підхопити, як нежить‚ адже інфікованому будь якою хворобою вже не варто остерігатися її мікробів. До того ж тут‚ у "Трьох поросятах"‚ іноді можна було зустріти чудового лікаря психіатра‚ хоч усім відомо‚ що це той рідкісний тип лікарів‚ котрі найдужче піддаються хворобам своїх пацієнтів. Бо вони‚ ті хвороби‚ не мають своїх мікробів‚ ніхто не знає тих потаємних шляхів‚ якими вони проникають до своєї жертви. Не відає цього і Сана; либонь‚ лише надмірністю андрогенів[9] вона може пояс нити‚ чому я‚ зустрівшись із нею вдруге‚ знову сказав‚ що хочу спати з тією небезпечною жінкою‚ котра стане мені на дорозі.

— Я хочу‚ Сано‚ щоб нею була ти‚ — сказав я‚ адже спілкування із лікарем вимагало виняткової щирості.

— Мені приємно‚ що ти так хочеш‚ — мовила Сана. — Але тепер я боюся просити того‚ що хочу я.

Ми знову надовго примовкли‚ я обережно голубив її слова у собі‚ переставляв їх місцями‚ підворушував‚ мов жарок у багатті.

— Не бійся‚ — попросив я.

— Я хочу… Я хочу подивитися на ту квартиру.

— Нема проблем.

— Ти не зрозумів мене. Я хочу зараз‚ — сказала Сана.

Ми вийшли надвір і рушили вбік Рогнідинської. Ще стояли ті дні‚ які березень позичив у лютого‚ — на вечір брали морози.

Сана мерзлякувато повела плечима і взяла мене під руку‚ її коротенька лисяча шубка тепер зігрівала нас обох‚ та замість того‚ щоб хвилюватися цією близькістю‚ я відчув іншу тривогу. А коли ми завернули у скверик‚ то уповільнив крок: раптом здалося‚ що це вона веде мене до цього будинку. У ліфті я навіть витримав паузу — чи не натисне Сана кнопку третього поверху? Але ні‚ вона була з тих жінок‚ які не лізуть поперед батька в пекло.

Я дістав ключ і‚ перш ніж стромити його в замкову щілину‚ багатозначно подивився на Сану. Вона була незворушна. У коридорі зняв із неї лисицю і повісив на вішалку‚ як свій мисливський трофей.

— Тут так тепло‚ — сказала вона.

Порипуючи старим дубовим паркетом‚ ми перетнули одну кімнату‚ другу‚ потім зайшли на кухню. Сана здригнулася‚ коли раптово загримів холодильник.

— Не так уже й порожньо‚ — сказала вона і позирнула на стінку‚ де висів телефон. — О…

— Він не працює. І схоже‚ давно. Якби телефон працював‚ то все було б набагато простіше.

— Що ти маєш на увазі?

— Хтось би давно подзвонив. Якщо не він сам‚ то хтось із його знайомих‚ і можна було б дещо спитати.

— Логічно‚ — сказала Сана. — А щоб подзвонити на АТС‚ ти не знаєш номера цього телефону.

— Мені здається‚ що він просто давно не оплачувався‚ через те його відімкнули. Номер можна дізнатися за адресою.

— То в чому ж річ? — звела вона свої безтямно тонкі брови.

— Річ у тому‚ що господар не просив мене стромляти носа ні в його телефон‚ ні в розетку. І потім я взагалі не знаю‚ чи це його власна квартира‚ чи наймана.

(Продовження на наступній сторінці)