«Ключ» Василь Шкляр

Читати онлайн роман Василя Шкляра «Ключ»

A- A+ A A1 A2 A3

— А нахи-а ж ти відмовився йти до нас? Ми б тобі найняли службову ква-ти-у.

— Мені достатньо вашого телефона. Дозволь?

Мій любий друг Ігорко підсунув до мене апарат‚ а сам делікатно почовгав з кімнати‚ і‚ дивлячись йому вслід‚ дивлячись на його низько опущені плечі‚ я щиро вірив‚ що він‚ бідолаха‚ несе на собі розбудову держави навіть тоді‚ коли йде перекинути гальбу пива‚ — чого ж не піти‚ якщо його любий друг Андрій Крайній трошки посидить біля телефону.

Я подзвонив у редакцію‚ запевнив‚ що "політичний портрет" депутата на тижні буде готовий (там справді хвилювалися з цього приводу‚ адже декому належав більший гонорар‚ ніж мені)‚ а потім став обдзвонювати весь Київ у найпильнішій справі: самотній чоловік‚ безпартійний‚ інтеліґентний‚ високоосвічений‚ вільно володіє французькою і грабаром[3]‚ фарсі і гуджараті‚ вік Ісуса Христа‚ зріст 182 сантиметри‚ був одружений всього лиш один раз‚ кажуть‚ що симпатичний — ось такий славний чоловік за помірну ціну найме однокімнатну квартиру на тривалий термін.

Тоді я ще не знав‚ що веду даремні розмови‚ марно товчу воду у ступі‚ бо квартира мені більше не знадобиться.

3

Симпатичний чоловік з невеличким шрамом на вилиці‚ віку Ісуса Христа‚ упевнено перетнув залу кав’ярні і підійшов до столика‚ за яким сиділа молодша від нього років на п’ять жінка.

Вона вдивлялася у денце чашки‚ наче сама собі ворожила на кавовій гущі‚ і чоловік спитав з геніальною простотою:

— Шампанського вип’ємо?

Вона звела на нього тернові очі — не чорні‚ як співається в пісні‚ а кольору ще недостиглого терну із синіми і зеленими переливами. У неї були зовсім білі губи‚ наведені білою помадою‚ і білі перламутрові тіні аж до тонесеньких брів: так досягається разючий ефект очей.

— Вип’ємо‚ — так само просто сказала вона.

Я взяв шампанське і під ревнивим поглядом Катрусі налив два келихи.

— Ох‚ як усім цікаво‚ — сказала моя чарівна візаві.

— Головне… — гіркаво солодкий запах французьких парфу мів завжди мене хвилював‚ — bien faire et laisser dire[4]. — Bien ou rien[5]‚ — сказала вона.

— О‚ Боже‚ хоч негайно у ліжко.

— Ви не схожий на сексуального маніяка. Інакше я не погодилася б з вами пити шампанське.

— Бачте…

— Оксана. Можете називати мене Саною.

— Бачте‚ Сано‚ цих навіженців розпізнають‚ коли вже запізно.

— На жаль‚ так‚ — сказала вона. — Але це не про мене.

— Ви добрий психолог?

— Ні‚ поганенький сексопатолог.

У мене шампанське ледь не пішло носом.

— Ви здивовані? — спитала вона.

— Я думав‚ це чоловіча професія.

— Чоловіки якраз мало у цьому тямлять.

Чесно кажучи‚ я трохи розгубився. Наскочив чорт на відьму і не з того краю почав. Але й відступати було не з руки.

— Тепер мені зрозуміло‚ чому ви так легко погодилися зі мною випити.

— Чому?

— Професійна цікавість. Адже з красивою жінкою не так легко познайомитись.

— Не вгадали. Просто я бачу‚ що у вас є на те серйозна причина.

Тому ви й підійшли без комплексів. Хіба ні?

— Ваша взяла‚ — сказав я. — Причина справді серйозна. Того вечора‚ коли я вперше вас побачив‚ ми сиділи втрьох он за тим столом‚ пам’ятаєте?

Вона запалила сигарету і з цікавістю дивилася на мене.

Цівочка диму соталася з поміж її загострених пальців, які ледь помітно тремтіли.

— Потім десь уже під кінець до нас приєдналося ще двоє. Ви їх не пригадуєте?

— Ні. Я запам’ятала тільки вас. І то en qros[6]. — Я розумію‚ що це не був coup de foudre[7]‚ — сказав я‚ дивлячись їй глибоко в очі. — Але мені приємно‚ якщо це так. І все таки дуже хотілося б‚ Сано‚ аби ви згадали тих хлопців. Ну‚ може‚ одяг‚ якась дрібничка… жест‚ годинник на руці.

— Ви що — з міліції? Ніколи не повірю‚ — сказала вона.

— Я не знаю‚ який ви сексопатолог‚ але психолог‚ справді‚ непоганий. Я не з міліції‚ Сано.

— Щось сталося?

— Поки що не знаю. Але цілком можливо.

— Ще пам’ятаю того… на Чапаєва схожий. І потім… якщо ті двоє прийшли під кінець‚ то‚ напевно‚ мене вже не було. — І це можливо. Річ у тім‚ Сано‚ що тут є і ваша вина.

— Моя?

— Так. Коли ви пішли‚ я вже не бачив‚ що діялося навколо. Я просто осліп.

— Не перебільшуйте.

— Це правда.

— Якщо це правда‚ — сказала вона‚ — то я спокутую свій гріх.

Що я повинна зробити?

Я зміряв її очима‚ ніби прикидаючи‚ що вона може зробити.

— Не тепер‚ — сказала вона.

— Що не тепер?

— Те‚ про що ви подумали. І щоб спокутувати гріх‚ треба знати міру своєї вини. Що власне сталося?

— Щез один чоловік‚ — сказав я.

Вона вся стислася і ледве не розхлюпала вино зі свого келиха.

Я знав‚ що Сана теж шукає якогось чоловіка‚ і знав‚ що йдеться тут про різних людей. Її реакція на мої слова була природною.

— Як… щез? — спитала вона.

— Так‚ як це трапляється завжди: був чоловік — і нема.

Що я ще міг сказати? Хіба те‚ що трапилося зовсім не так‚ як завжди‚ навпаки‚ сталося щось дике й химерне‚ що можна було пояснювати лише кволими здогадами та припущеннями. Адже той чоловік‚ який дав мені ключ від квартири‚ не з’явився ні через тиждень‚ ні через місяць. Ось уже лютий минув‚ а від нього ні звістки‚ ні звуку‚ ніякого знаку немає від нього‚ і цю невідомість — кажи не кажи — нікому збоку не осягнути‚ цю ваготу несе на собі тільки той‚ хто кожною клітиною тіла чує порожнечу чужого житла‚ таку німу порожнечу‚ хоч криком кричи: нема! Легше було б‚ аби знав чоловіка‚ тоді ще можна щось міркувати і з кимось радитись‚ а то ж геть безглузде становище: я не знав навіть його імені‚ не спитав тоді‚ бо й незручно було‚ адже виходило так‚ що ми вже знайомі‚ не даватиме ж тобі ключ від своєї оселі перший ліпший зустрічний‚ та тепер я не міг згадати його бодай en qros‚ як каже моя загадкова візаві.

Ось чому я знов зачастив до "Трьох поросят"‚ маючи надію що небудь дізнатися про того чоловіка‚ та ще більшою несподіванкою стало для мене те‚ що й Іван Маловічко‚ і Сергій Приходько‚ і Василь Іванович не могли до пуття згадати‚ хто тоді з нами був‚ вони взагалі довго не могли допетрати‚ що я від них хочу‚ шукаючи торішнього снігу. Тобто вони туманно пам’ятали‚ що було товариство чимале (видно‚ коли я пішов‚ вони ще довго сиділи)‚ був‚ здається‚ Петро Чоломбитько‚ художник‚ авжеж‚ ми ще говорили‚ що можна заночувати в майстерні‚ був‚ начебто‚ Степан Маківка‚ отой з філармонії‚ потім підійшов Бен‚ ну ти ж Бена‚ напевно‚ знаєш… Ще б мені Бена не знати. Я по знайомився з ним випадково п’ятнадцять років тому‚ коли був ще студентом‚ тоді ми в ресторані "Метро" завелися через якусь фіфочку‚ і я хотів начистити писка цьому здорованеві‚ я тоді так упився‚ що розмовляв мертвою латиною‚ а він‚ цей бугай‚ раптом позадкував переді мною і давай миритися: чого ти‚ мовляв‚ гарячкуєш‚ ну наб’єш мене‚ розквасиш пику‚ а що далі? — чи не ліпше нам взяти пляшчину й поїхати до мене‚ адже ресторан уже зачиняється‚ а ми посидимо ще по людському й станемо друзями.

Я так отетерів від його щирості‚ що за хвилину ми вже мчали в таксі на Святошин‚ а коли зайшли в його квартиру‚ то мені відібрало й мертву латину‚ і рідну. Всенька стіна була завішана спортовими медалями‚ бо той‚ кому я так поривався начистити писка‚ виявився чемпіоном Європи з боксу Віталієм Бендаловським.

Отож я добре знав і Бена‚ і художника Чоломбитька‚ і баяніста Маківку‚ але вся біда в тім‚ що ніхто не міг пригадати чоловіка‚ який дав мені ключ. По перше‚ я пізно кинувся його шукати‚ бо гадав‚ що він ось ось таки з’явиться‚ і той вечір у всіх майже звітрився з пам’яті (адже знаменним він був тільки для мене). А по друге‚ ми були сам на сам‚ коли я взяв отой ключ.

Квартира № 13 на колишній Бульйонній також нікому ні про що не нагадувала.

(Продовження на наступній сторінці)