Олена Йосипівна знову витримала паузу: чи не далеко вона зайшла? — і її одвислі щічки вже грали такими густими рум’янцями‚ що аж. Однак я даремно запідозрював в еротичних фантазіях цю шляхетну бабусю‚ бо вона швидко себе опанувала і вже владним голосом сказала:
— Але пізніше‚ коли я була директором‚ ми таки вигнали того завгоспа‚ бо за ним справді водилося… гм… Я його вигнала з тріском.
— А Мілю? — спитав я. — Мілю ви теж вигнали?
Олена Йосипівна Підконюша обм’якла‚ ніяковіючи.
— Ні‚ — сказала вона. — Не вигнали.
— Чому?
Вона зніяковіла ще дужче‚ я зовсім не сподівався‚ що саме зараз Олена Йосипівна Підконюша третім ударом пошле мене в нокаут.
Адже мені не вистачило десяти секунд‚ щоб прийти до тями після того‚ як вона сказала:
— Тому що за неї заступилася міліція. За неї заступився сам Сава Данилович Ярчук.
17
Утім‚ я всі три удари витримав із мазохістською насолодою‚ адже вони прочистили мої зациклені мізки‚ і тепер я собі міг бодай уявити жорстоко романтичну пригоду суботнього чоловіка‚ яким‚ запевне‚ таки мав бути Олекса Остапчук. Даруй‚ моя люба boheme[20]‚ але віднині я називатиму його‚ як каже Григорій Іванович‚ за святцями‚ тобто Олексою‚ адже виходить дуже багато непорозумінь‚ коли люди легковажно ставляться до імен та чисел. Інакше Олена Йосипівна Підконюша… і Каміла відразу б згадали добре знайому людину‚ а так довелося пояснювати табличку множення відміннику народної освіти; проте бабусенцію легко було зрозуміти‚ бо вона ніколи не сподівалася‚ що виховає справжнього художника і до неї приїдуть аж із столиці‚ а по друге‚ ну ніяк не хотілося самонавіяному директорові зразкового інтернату виносити з хати сміття перед київським журналістом‚ тож тут усе в’яжеться‚ та жодних тлумачень я не знаходив безпам’ятству Каміли‚ для якої прізвище Остапчук було порожнім звуком. Звичайно‚ видозмінене ім’я могло і її збити з пантелику‚ усі ми позабували багато чого зі свого минулого‚ але це чомусь ніяк не клалося моєї уяви‚ коли я думав про Олексу й Камілу. Я бачив маленького хлопчика сироту‚ якому незвичайне дівча прикликало солодкі мрії про далекі світи‚ де так багато тепла і сонця‚ та натомість у душі оселились морози‚ і він став зимовим рибалкою.
Урешті решт‚ за схемою власних симпатій‚ на які опирається і та ж інтуїція‚ можна вибудувати найромантичнішу версію‚ думав я‚ тож ця трагічна історія‚ яка постає в уяві‚ живиться лише грою фантазії змореного невідомістю чоловіка. І все таки я відчував‚ що ніколи не прощу собі‚ якщо ще раз не завітаю до розкішної тверджі‚ до тієї екзотичної кімнатки над прірвою‚ за яку я сплатив завдаток.
І не простить мені любий друг Сокирко Фернандель Підконюший‚ якщо я зараз йому не подзвоню і власним голосом не запевню‚ що канібали мене не зжерли‚ просто спіткала приго донька‚ є така хитра штука храповик (до речі‚ чомусь асоціюється з храпом коня)‚ але не хвилюйся‚ матеріал завтра буде готовий‚ я відпишуся тут‚ у готелі‚ можеш тим часом поставити в макет заголовок: "Двоє закоханих з’їли третього зайвого" або "Вегетаріанець Зайчик і його подруга Лисичка…" — ні‚ усе це дуже сентиментально‚ щось придумаємо краще‚ наприклад‚ "Судмедекспертиза свідчить‚ що людоїди — абсолютно нормальні люди" абощо.
Люблю маленькі містечка за те‚ що в них усе при купі — пошта‚ телеграф‚ банк‚ хоч відразу берися за державний переворот. Я припаркувався біля телеграфу‚ де з напису випала літера "р" — телег аф‚ і подумав‚ що цей напис чіпляв‚ розбудовуючи державу‚ мій друг Ігорко‚ коли жував м’ятну жуйку.
Що ж до іншого мого друзяки — Сокирка‚ то йому трохи відлягло‚ коли почув‚ що я живий здоровий; але якщо завтра у нього на столі не буде статті‚ список європейських щасливчиків‚ котрі жили на творчих хлібах‚ цей мізерний списочок із двох чоловік — Макса Фріша та Фрідріха Дюрренматта — неодмінно поповниться. 2+1=3‚ прикинув я‚ покладаючись на свої бездоганні знання з арифметики‚ і на радощах пообіцяв Сокиркові‚ що завтра він читатиме сенсацію року‚ смакуючи пивом і раками (я згадав вишукане меню мотелю "Млин")‚ тож хай заб’є за мною триста рядків у номер.
А потім набрав у гастрономі сірого хліба‚ ковбаси‚ консервів‚ пшона‚ гречки‚ оселедців (дівчата продавці перелякано дивилися на цього вар’ята і думали‚ що завтра почнеться війна)‚ узяв ще пляшку горілки і солодкої води та й поїхав до того чоловіка‚ перед яким залишався у вічному боргу‚ бо без нього я‚ може б‚ і досі не знайшов храповика.
— За хліб великодушно дякую‚ а оце все зайве‚ пане брате Андрію. У мене й зубів на такі харчі немає. Але ви не уявляєте‚ пане брате Андрію‚ яку приємність принесли в мою хату‚ що оце знов завітали.
Ми сіли полуднувати‚ Григорій Іванович справді ні до чого не торкався‚ окрім хліба‚ смачно так його кутуляв після першої чарочки і дуже здивувався зажурився‚ що високий гість сьогодні вже не ночуватиме в нього‚ бо завважив дідок‚ що я теж не даюся на стрим щодо чарки: вроді ж ви не з міліції‚ пане брате Андрію‚ ма’ть великий начальник‚ бо міліціонера я зразу впізнаю: той тіки в хату‚ так і ниже очима по кутках.
— Чим же вам насолила міліція? — спитав я‚ наливаючи ще по чарочці (Григорій Іванович зачепив за живе міжнародного терориста‚ який перевозить валюту у ватяних штанах).
— Та мені‚ мо’на сказати‚ нічим‚ але пройдіть‚ пане брате Андрію‚ берегом річки й побачите: що не дача — то міліціонер.
— А той витівник… про якого ви казали‚ Сава Данилович‚ здається‚ теж із міліції?
— Був та пішов. Вигнали нашого Саву Даниловича. Але на чорта йому вже та міліція‚ як він у самого тільки Гольденберга забрав стільки… — Григорій Іванович прикусив язика‚ хоч і кортіло дуже розказати про Гольденберга. Він сам собі покивав головою і зайшов з іншого боку. — Оце чим вони мені насолили‚ то це тим‚ що я не вспів зуби вставити. Мені Гольденберг мав ставити зуби‚ золотий чоловік‚ ще його покійні батько і дід тут зуби вставляли.
Золотий‚ з якого боку не глянь‚ бо того золота в Гольденберга було хоч греблю гати. Міліція сказала‚ що сам повісився‚ але я вам‚ пане брате Андрію‚ скажу інакше. Запам’ятайте‚ ніколи людина не повіситься перед дзеркалом. А Гольденберга знайшли у петлі перед ним. Перед дзеркалом.
— То підозра була на Саву Даниловича?
— Не знаю‚ на кого була підозра. Тіки Ярчук скоро після того пішов із міліції. Це він почав було тягати Гольденберга. Ходив до нього додому і так викликав. Того вечора‚ бачили люди‚ теж заходив — це коли той уже перед дзеркалом… Тепер Гольденберг на тому світі‚ Ярчук — бізнесмен‚ а я без зубів‚ — підсумував Григорій Іванович і знов покивав сам собі головою.
— Який же у нього бізнес? — спитав я. — Оцей "Млин"?
— А нащо йому бізнес? На його вік одного Гольденберга вистачить.
Григорій Іванович таки не знав усіх комерційних таємниць Ярчука‚ як зрештою не знав їх і я‚ за винятком того‚ що Сава Данилович має нерухомість у Києві. Хоча двокімнатна квартира могла бути для нього всього лиш розвагою.
— Ви‚ мабуть‚ знаєте й Олексу Остапчука? — спитав я навпростець‚ але Григорій Іванович не второпав‚ про кого мова.
— Як ви кажете?
— Олексу. Остапчука. Він сам із Некричів‚ художник. Мати його померла‚ батько втопився‚ а він в інтернаті був.
— А‚ це‚ мабуть‚ онук покійної Остапчучки? Коли ж я його ще бачив — маленьким зовсім.
— Він не приїжджав сюди ніколи? — Їй бо‚ не скажу вам. Та якби десь і зустрів‚ то вже не впізнав би.
— Олекса‚ кажуть‚ любить зимову риболовлю.
— Не знаю. Знаю тільки‚ що батько його пішов під лід.
(Продовження на наступній сторінці)