Олена Йосипівна Підконюша згадала його вже давно‚ але щось тримало їй язика за зубами‚ може‚ боялася знову винести сміття із хати‚ як з отим нещасним хлопцем‚ що впав із дерева. Не хотіла старенька ворушити минулого‚ бо певна була‚ що йдеться про когось іншого‚ адже їхній Альоша Остапчук ніколи не був художником‚ ні поганеньким‚ ні знаменитим‚ хоча таки правда‚ у школі він малював‚ але якось не так‚ як люди‚ та він і "п’ятірки" не мав з малювання‚ через те ховався із тими малюнками‚ соромився їх показувати. Він взагалі був тихий такий‚ хоч у пазуху клади‚ то вже в останньому класі його якась муха вкусила — та яка ж‚ та‚ що кусає кожного коли небудь‚ через ту "муху" він відцурався усіх‚ і хоч змалечку був добрим і чемним хлопчиком‚ так і не написав жодного листа відмінникові народної освіти Олені Йосипівні Підконюшій‚ яка виховувала академіків і ледве не космонавтів‚ а от із художниками не пощастило. Та я її заспокоїв‚ Олену Йосипівну Підконюшу‚ я сказав‚ що їхній Олекса Остапчук — великий художник‚ ви ще почуєте про нього‚ дорога Олено Йосипівно‚ сказав я‚ ви ще пишатиметеся своїм вихованцем Олексою‚ але бачте: так воно повелося в житті‚ що всі ці генії в дитинстві викидають усілякі штуки‚ навіть ваш земляк‚ Олено Йосипівно‚ навіть Тарас Шевченко в дитинстві не мав хисту ні до шевства‚ ні до бондарства‚ я вже не кажу про малювання‚ він був просто ніким‚ цей ваш Богорівний Пророк‚ який крав у людей курей і пік їх у печері‚ адже він‚ дорога моя Олено Йосипівно‚ був сиротою‚ як і ваш Альоша Остапчук‚ він був сиротою і хотів їсти‚ цей ваш земляк Тарас‚ і не з якихось там вищих міркувань відшмагав п’яного дяка‚ а від розпуки за свою сирітську долю‚ і ми‚ прості смертні‚ ми з вами‚ Олено Йосипівно‚ повинні їх зрозуміти‚ цих наших геніїв… — з її круглих очей раптом покотилися‚ як горох‚ круглі сльози: мовчіть‚ мовчіть! — але я із садомазохістською насолодою‚ завдаючи болю і собі‚ і їй‚ продовжував свій блискучий урок для відмінника народної освіти‚ — ми повинні зрозуміти‚ що всі навіть смертні гріхи є такими лише для смертних‚ а для геніїв ні‚ у примхах і недоліках великих людей ми шукаємо потаємного змісту величі‚ ось чому я приїхав саме до вас‚ дорога моя Олено Йосипівно‚ я приїхав не для того‚ щоб ви мені розповіли‚ який ваш Альоша був гарний. Я приїхав‚ щоб дізнатися правду.
Вона дістала з рукава зібгану в клубочок носову хустину‚ промокнула очі і заговорила спокійно‚ зовсім як інша людина‚ що очистила душу сльозами й нарешті дістала полегшу:
— Дитя як дитя‚ усі вони сироти‚ усіх жалко… Альоша ж із Некричів був‚ це тут недалечко. Мати згоріла од горілки‚ а батько втопився у Тікичі. Досі ніхто не знає‚чи самогубець він‚ чи ненароком ступив в ополонку‚ бо шапку таки на лід викинув‚ щоб по шапці здогадалися‚ де він дівся. Одна бабуся зосталася в нього‚ тепер і її немає‚ то ми забрали хлопця до себе. Учився… як вам сказати — так собі. У нас‚ якщо по правді‚ рідко хто вчиться добре.
Самі розумієте‚ діти важкі‚ психічно неврівноважені… ну й так.
Навіть не знаю‚ що вам про нього сказати. Усе воно‚ як один день‚ це життя наше. Затуркають тебе‚ заморочать‚ що забудеш, як і сам звешся. Це ж я мала б першою спитати у вас‚ як він там‚ наш Альоша? Ви ж його‚ мабуть‚ бачите?
— Добре‚ — сказав я. — Має на Андріївському узвозі свою майстерню‚ картини його тепер купують навіть іноземці.
— А жінка‚ діточки є?
— Немає.
— Бач? Немає… Якийсь він такий небідовий ще змалечку був.
Несміливий. Якби ж хоч до сім’ї прихилився.
— У Тараса теж не було сім’ї‚ — сказав я‚ але це вже її не вразило.
— Може, так і сталося… через оту муху‚ що його вкусила.
Пронизливо задзвонив дзвінок на перерву‚ хтось заглянув у двері‚ й Олена Йосипівна умить стала відмінником народної освіти — вона вся зібралася‚ стислася і‚ як пружина‚ вилетіла в коридор:
— Скажіть‚ хай мене ніхто не турбує! І щоб я чула‚ як муха пролетить. У мене журналіст із Києва! — сказала вона так‚ щоб чули на всіх поверхах‚ та поки повернулася на своє місце‚ знов обм’якла‚ мов той м’ячик‚ з якого випустили повітря‚ і не могла згадати‚ на чому вона зупинилася.
— Ага‚ муха… Не знаю‚ чи воно й треба вам. І Олена Йосипівна Підконюша‚ цей круглий відмінник народної освіти‚ ще раз ударила мене навідліг.
— Була в нас одна дівчинка… чорна. Мати її в Києві‚ пробачте‚ нагуляла з неграми. Не знаю‚ де вона й ділася‚ та мати‚ хоч ми акуратно ведемо справи‚ знаємо все про родичів. Але не про неї мова. Гарненьке таке дівча було‚ Каміла. Ми її Мільою називали.
Вона й зараз тут живе‚ ви її можете побачити. — Олена Йосипівна якось подивовано всміхнулася собі‚ аж плечима знизала.
Я змовчав — не хотів її перебивати.
— Ну‚ гарненька то гарненька‚ але ж укинь канарку до горобців — заклюють. Воно ж і не таке чорне‚ щоб як негр‚ а все’дно чудне. Ну‚ й самі знаєте‚ як діти: покажи те‚ покажи се. — Обвислі щічки Олени Йосипівни ураз зарожевіли‚ але мені здалося‚ що не стільки від сором’язливості‚ як від багатої уяви. Бо вона знов повторила: — Покажи ззаду‚ покажи спереду‚ чи в тебе воно вздовж‚ чи впоперек. Ви мені пробачте‚ звичайно‚ але без цього теж нічого не розкажеш. Ми з таким‚ на жаль‚ часто… маємо клопіт. Поки менші‚ то ще сяк так‚ а як підростуть‚ то таке, бува, витворяють‚ що прости Господи! Намучилася я коло них вихователькою. Оце після вечері ще почитаю з ними‚ ну там туалети‚ те‚ се‚ потім лягають спати‚ а мені ж треба всіх перелічити‚ як овечок‚ і в журналі розписатися у вахтера. Дивись‚ когось і немає. Думаєте‚ я не об’їздила всю область‚ шукаючи їх? Еге‚ було мені‚ що й ночами шукала. Воно собі задерло голову і десь лазить‚ а ти капарій. Що робити? Береш особову справу‚ дивишся‚ де в нього там дід чи баба‚ чи мати п’яниця‚ і їдеш шукати. А його там і близько нема.
Бо воно у восьмий клас ходить‚ а вже з пузом‚ було й таке. Ну‚ у Мілі‚ правда‚ до цього не дійшло‚ але тічку водила. Вона більше… із старшими чоловіками. Усі вони до старших тягнуться‚ а ця особливо. О‚ у Мілі були кавалери такі‚ що якби не вони‚ то в колонію загриміла б. Вона чогось облюбувала старий млин коло річки‚ ну‚ там‚ за Некричами… Звідти її міліція не раз витягувала.
Чого я вам‚ вибачайте‚ оце все розказую‚ спитаєте? Та того‚ що цей дурник влюбився у Мілю по вуха.
Намисто‚ яке я залишив розсипаним на ліжку в мотелі "Млин"‚ знов було у моїх руках‚ причому набагато добірніше і міцніше.
Однак відмінник народної освіти Олена Йосипівна Підконюша просто не була б тричі героєм соціалістичної праці‚ якби не готувала мені третій удар — адже саме трійка виводить нас із глухого кута.
— Воно так влюбилося дурне‚ що я вам передати не можу. Воно крутилося довкола того млина вдень і вночі‚ а підійти боялося. Я вже бачу‚ що хлопцеві щось робиться‚ Альоша‚ кажу‚ вона не варта твого мізинця. А він‚ знаєте‚ що мені сказав? Це ми всі не варті її мізинця‚ сказав він. А потім подивилося на мене спідлоба це тихе кошеня‚ яке раніше можна було класти за пазуху‚ подивилося отак спідлоба‚ — Олена Йосипівна показала своїми круглими очками‚ як подивився Альоша‚ — і знаєте‚ що він мені сказав? — це‚ каже‚ ви не варті її мізинця. Це він мені так сказав‚ уявляєте? Ну, я вже тоді зрозуміла‚ що з Альошею діло погане. І хоч би мав щось із нею‚ а то ж ні‚ так‚ збоку. Я вже боялася‚ щоб собі не зробив чого‚ бо в нас було‚ що один хлопчик повісився через сучку‚ прости Господи.
Тоді вже‚ як геть спасу не було од неї‚ давай ми її в колонію оформлять. Ну‚ зібрали педколектив‚ узгодили в райраді‚ міліції‚ усі вже про це балакають‚ а наш Альоша‚ знаєте що? Якщо‚ каже, ви її викинете‚ то я теж піду зі школи. Хлопче‚ кажу‚ схаменися.
Хіба ж у вас із нею одна дорога? Ні‚ каже‚ дороги в нас різні‚ я знаю‚ але цього я вам не прощу‚ каже. Бо ви всі худоба‚ якщо так зробите‚ бо знаєте‚ хто її перший?… Ваш завгосп! — ще в п’ятому класі.
(Продовження на наступній сторінці)