— А ви знаєте, пане-брате Андрію, скільки страв можна зготувати з одного хліба? Ні? А я читав у газеті. Сотню! Але скажіть мені, пане-брате, навіщо переводити хліб на страви, якщо він і так найдобріший?
Та найдужче вразило те, як Григорій Іванович присів у мене в ногах (це вже коли я вмостився в "розпушену" ним постіль), присів із якоюсь старою, потріпаною книжечкою і раптом сказав:
— А давайте-но, пане-брате Андрію, я вам трошки почитаю перед сном. — І сором’язливо додав: — Я, знаєте, люблю почитати уголос. І я слухав той його голос, як слухають шум дощу, і думав, що це допоможе мені заснути. Я не розумів жодної фрази із того, що читав мені цей кумедний дідок, але я вірив, що він усе знає на цьому світі. Знає‚ може‚ найбільше за всіх людей‚ адже жоден мудрець іще не додумався частувати "високого гостя" читанням книжок.
А я‚ невдячний гість‚ заклопотаний сам собою‚ був такий неуважний‚ що якби Григорій Іванович не сказав‚ як його вели чати‚ то‚ либонь‚ забув би спитати й про це. Він би так і лишився в моїй пам’яті кумедним дідком зі своїм шляхетним "пані братом"‚ і через місяць другий я не зміг би згадати його обличчя‚ як не можу тепер згадати суботнього чоловіка. І задля свого виправдання захотілося запитати у нього про щось таке просте і природне‚ як ота надкушена сіра хлібина‚ що лежала на припорошеному столі.
Я спитав:
— Григорію Івановичу‚ а як називається оце ваше сільце?
— Та воно‚ пане брате Андрію‚ і не сільце навіть‚ а так собі — хутір. Немає його на картах‚ бо належить воно немов до містечка.
А назву свою таки має‚ звісно. Некричі воно називається.
— Як ви сказали?
— Некричі. Хтось‚ видно‚ колись тут не кричав‚ коли треба було‚ от і пішло відтоді.
Якби ж ви знали‚ пане брате Григорію‚ яким криком ця назва озвалася в мені: "Некричі. 1975 р."
Я вхопив тебе‚ вутла аріаднина ниточко‚ усе тепер в’яжеться‚ усе нанизується на тебе‚ як цілісне намисто‚ яке хтось розірвав‚ а я мушу збирати докупи. Я колінкую у злежаній‚ пожухлій траві‚ що переплелася‚ як на картині Олеся Остапчука‚ і визбирую його: ще‚ ще.
— А чи є тут у вас‚ чи‚ може‚ був дитбудинок або інтернат? — Є‚ пане брате Андрію. Тільки не тут‚ а в містечку. Був і є.
Я відчуваю‚ що вже і цього мені задосить‚ аби не заснути‚ я прикушую собі язик‚ щоб не мовити зайвого‚ однак уже не можу стриматися.
— А ви чули про такого чоловіка — Саватія Ярчука?
— Чув‚ чого ж не чув. Тіки Саватій — то‚ видно‚ за святцями‚ а так він Сава Данилович. А ви‚ пане брате Андрію‚ може‚ до нього їхали?
— Ні‚ це я так… чув дзвін…
— Бо якщо ви до нього‚ — делікатно сказав Григорій Іванович‚ — то ви вже приїхали.
Я витріщив очі: ще не вистачало‚ щоб Саватієм виявився ось цей дідок. За святцями‚ звичайно.
Проте він хитренько всміхнувся і пояснив:
— Цей витівник теперички не в кватирі живе‚ а в млині.
— Де?
— У млині. Ото як річку переїхали‚ то зразу за мостом тре було взяти вліво. Там і стрілочка намальована‚ і переночувати можна. Тіки за гроші. Ви‚ пане брате Андрію‚ не уявляєте‚ яку приємність мені принесли‚ що оце не поцуралися моєї хати‚ — перейшов на інше Григорій Іванович‚ і я‚ щоб потамувати свою цікавість‚ щиро його попросив:
— Якщо ваша ласка‚ Григорію Івановичу‚ то почитайте мені ще трохи.
— О‚ звісно! — зрадів він‚ розгорнув пошарпану книжечку на тій сторінці‚ де заклав пальця‚ й заходився читати.
14
Окрім того‚ що Григорій Іванович знав усіх і все на світі‚ його‚ виявляється‚ теж добре знали в містечку‚ бо я ще спав‚ коли він під конвоєм привів із "Сільгосптехніки" якогось ще з учорашнього дня п’яного чоловічка‚ і той за "Івана Степановича" не лише приніс храповика‚ а й поставив його куди треба. Мені шкода було‚ що я не побачу свого омріяного селища міського типу‚ до якого так поспішав‚ та ще більший жаль пробирав від прощання з Григорієм Івановичем: "Ви не уявляєте‚ пане брате Андрію‚ яку приємність принесли в мою хату"‚ — притримував він за дверцята попелюшку‚ яка вуркотіла рівно і задоволено. Я пообіцяв принагідно його провідати і справді був не від того‚ щоб ще раз заглянути до дідка‚ бо‚ на свій сором‚ навіть ніякого гостинця не мав для старого‚ але якби ж то знаття‚ що там небо готує далі‚ вчора он теж собі думав‚ що вже на порозі в Саватія Ярчука‚ потім накаркав із п’ятницею‚ ХТОСЬ узяв переставив дні і числа‚ щоб я таки їхав до суботнього чоловіка в суботу.
КОМУСЬ так було потрібно‚ і я певен‚ що не храповикові.
Отож я рушив не до містечка‚ а знову помчав до мосту‚ перед ним повернув праворуч й відразу опинився перед тією кам’яною тверджею‚ перед отим дивовижним палацом‚ що наче виріс у небо зі скелястого берега і поблажливо дивився на мене згори круглястими очима віконцями. Перед цитаделлю на майданчику вже стояв чийсь білий фургон (мотель же!)‚ я припаркував до нього свою удвічі нижчу попелюшку‚ потім неквапом‚ поважно вийшов із неї і від захвату знов утратив таку вкрай потрібну симпатичному чоловікові поважність‚ і‚ наче якась шантрапа‚ при свиснув‚ видихнувши сакраментальне "йо ма йо!" А що я‚ хай би і тричі симпатичний чоловік‚ міг ще сказати‚ якщо переді мною була така краса. Я не бачив таких мотелів ні в Цюріху‚ ні в Брюсселі‚ я не стрічав нічого подібного на Гаваях і навіть під Києвом, — перший поверх‚ вимуруваний усуціль із граніту‚ був‚ як у тій загадці про гарбуза‚ без вікон‚ без дверей‚ хоча мав‚ щоправда‚ гаражну браму; другий поверх був невідомо з чого‚ бо його облицьовувала важка полив’яна кераміка; вікно на півстіни, різьблені двері — саме до цих дверей вели майже з-під мого носа литі бетонні сходи, але до них я ще не дійшов, я ще дивився на третій поверх з вишневої цегли, і той поверх дивився на мене круглястими вікнами поблажливо, як на мураху.
Другий і третій поверхи були, як то кажуть, новішого покоління, а от перший, що тримав їх обох на собі, вочевидь мав давнішу історію, хоча, як неабиякий знавець арифметики, я швидко збагнув, що це не тверджа-фортеця черкасів, а залишки водяного млина, на що, власне, вказувала і сама назва цього розкішного закладу, і близькість річки, і кам’яне громаддя — рештки давньої греблі.
Якщо ж перебирати моє намисто, як перебирають чотки деякі мудреці, то неважко прикинути, що напис "Некричі, 1975 р." і зображення на тому малюнку тісно лягають поруч з оцим першим поверхом, але в той час, коли він був ще не мотелем, а водяним, хоча вже й не діючим, млином, і юнак бачив у його стінах химерне плетиво таємниць та тіней, які, можливо, помандрували з ним і в доросле життя. Сюди ж лягає і ще одна намистина — інтернат, що був у найближчому містечку, звідки хлопець бігав до своєї камінної таїни, яка в майбутньому стане промінчиком у плетиві його сумних думок.
Різкий порив вітру сипнув у мене жменею піску, нагадавши, що не личить симпатичному чоловікові так довго стояти з роззявленим ротом перед європейським мотелем, і симпатичний чоловік повагом, неквапом піднявся зовнішніми східцями на другий поверх, ступив через терасу, прочинив важкі різьблені двері і зайшов до невеличкого бару. Цей маленький затишний бар на три столики був зовсім порожній, навіть за шинквасом не було ані лялечки, тільки яскраві пляшки заклично дивилися на водія-аматора — заклично й презирливо, бо водій-аматор був за кермом і взагалі не бавився цим зіллям уранці. Він недбало, розкуто сів на високий кругленький стільчик біля шинквасу, він кашлянув, даючи знати про себе, і даремно дозволив собі розслабитися, бо коли з кухонних дверей вийшла жінка, водій-аматор ледь не гепнувся зі стільця, він, цей водій-невдаха, трохи-трохи не знепритомнів, бо зайшов до провінційного, хай і такого вишуканого, але ж до провінційного українського бару, і раптом побачив за шинквасом… мулатку! — можливо, найвродливішу мулатку у світі, бо водій-невдаха не бачив таких красунь ні в Ріо-де-Жанейро, ні в Мехіко, ні на Багамах, ба, навіть на тих безлюдних островах, де він також ніколи не був. Звідкіля ж ти тут узялося, таке диво, подумав наш симпатичний водій-невдаха, який сіє храповиками на крутих дорогах, хто ж тебе зробив отак a merveille[18], — подумав він французькою, бо не міг не згадати свого сусіда-мурина, та зрештою трохи отямився, узяв себе в руки і замість "bonjour!" сказав спокійно і чемно:
— Доброго ранку, пані.
— Доброго ранку, — відповіло мені українською мовою це шоколадне диво, і я, тамуючи ще незрозумілу тривогу, подумав із непідробним оптимізмом: "Ти не один. Нас п’ятдесят два мільйони".
(Продовження на наступній сторінці)