— Замок?
— Дуже давня споруда‚ — сказав Чоломбитько. — Деталі не виписані‚ але настрій схоплено блискуче. Цікава робота. І намальовано так‚ ніби олівець не відривався од аркуша.
Суцільна в’язь.
Між іншим‚ у цій суцільності лінії вже вгадувалося підсвідоме передчуття шприца.
Це була справді надзвичайно цікава робота‚ особливо для мене‚ бо тоді‚ коли Остапчук її малював‚ він ще не був генієм‚ котрого впізнають з одного мазка‚ і на звороті аркуша вивів (тим же олівчиком) каліграфічним‚ ще школярським почерком:
"Некричі‚ 1975 р."
— Некричі… Ти не чув од нього про Некричі?
— Не чув‚ — упевнено сказав Чоломбитько‚ ніби він взагалі був глухий‚ як Бетговен.
Я довго вдивлявся у той малюнок‚ наче в тонкому снуванні ліній міг прочитати іще бодай слово‚ чи розгледіти знак або зазирнути в ту споруду всередину. "Ну‚ що ж ти‚ хлопчику‚ не назвав хоча б річку?"
Некричі. Швидше за все це було село‚ та могла бути й назва якоїсь місцевості — урочища‚ балки‚ лісу…
— Ти‚ кажеш‚ навчався з ним разом? — спитав я у Чолом битька.
— Не зовсім. Я був на курс молодший. І в мене була графіка‚ а в нього живопис.
— В якому році ти вступив до інституту?
— Сімдесят сьомого.
— Тоді ти молодець‚ — похвалив я Чоломбитька. — Це справді його доінститутська робота. А отже‚ Некричі — край Остапчукового дитинства. Не знаю‚ чи це село‚ чи ліс‚ чи ще щось‚ але оця загадкова споруда — часточка його дитинства. — І що це дає?
— У найчорнішу годину нас із безодні рятує один малесенький спогад дитинства‚ кажуть класики і психологи. Якщо він справді поїхав‚ то я думаю‚ десь туди‚ де оці Некричі. Ти кажеш‚ що риболовля для нього — це стан душі… Подивися на його давні малюнки‚ тут скрізь річка. Літня річка. Зима для нього настала недавно.
— Андрію‚ по моєму‚ ти вже заплутався. Коли Олесь повернеться‚ я вас познайомлю‚ і він тобі все розкаже. І про Некричі‚ і про зимову риболовлю. А тепер — давай замкнемо майстерню.
Я швидко збіг східцями вниз‚ але не втік від згадки про ту таємничу жінку. Заплутався‚ що зробиш. Така‚ бач‚ тисячолітня загадка: був чоловік — і нема. Та я мушу її розгадати a tout prix[14]‚ як сказав би мій сусіда мурин‚ якщо навіть доведеться перевору шити всі імена і числа‚ через які Піфагор зазирав у потойбіччя. І хіба можна не вірити оцим знакам‚ якщо навіть зараз я‚ Андрій Крайній‚ знов чимчикую Андріївським узвозом угору (рух автомобілів тут заборонено) і зупиняюся біля Андріївської церкви‚ даруйте‚ панове‚ за потрійну тавтологію.
Числа‚ імена‚ числа… Я непогано знаю арифметику‚ але тут не обійтися без комп’ютера. Йому легше‚ йому не тисне на ступні всенька земля‚ я мимоволі ловлю себе на думці‚ що французький вислів "нога на землі" — pied a terre означає випадкове‚ тим часове житло. Чому я зациклився на цій французькій‚ не інакше як тут теж якийсь натяк чи знак‚ може‚ відповідь треба шукати в Дебароля чи Сен Мартена‚ який число два вважав лихим і фатальним‚ а в трійці вбачав порятунок. Двійку у мене вмістив суботній чоловік — це поки що Саватій Ярчук і Остапчук Олесь.
Трійка ж переслідує від першого дня — будинок номер три‚ третій поверх‚ у числі тринадцять також трійка… Однак це число не дає мені рівноваги‚ можливо‚ воно тільки підказує чи віщує.
Може‚ в суботньому чоловікові‚ окрім Саватія та Остапчука‚ треба шукати когось третього? Як ви гадаєте‚ mon cher Сен Мартен‚ mon cher Дебароль і ви‚ абате Агріпо‚ бо‚ наприклад‚ Василь Іванович на прізвисько Чапаєв вважає‚ що я вже повинен шукати самого себе‚ і регоче мені в обличчя‚ як сатана.
Числа‚ числа… Ви все знаєте‚ скажіть мені‚ у які б світи проник Піфагор‚ якби в нього був комп’ютер? Він‚ цей маленький ящичок‚ таки прийшов від лукавого‚ бо коли я приїхав у редакцію і передзвонив у прес службу управління внутрішніх справ‚ то почув веселий голос:
— З тебе пляшка! Знайшовся твій Савелій.
— Та не Савелій‚ — Саватій!
— Еге ж‚ Саватій. Дурний піп його хрестив. Ярчук Саватій Данилович… Угадай‚ де він живе?
— У Парижі‚ — я ще був під аурою французьких містиків.
— Еге‚ в Парижі. У ср…ці!
— А може‚ в діжці?
— Оце вже ближче до правди. Як колись казали‚ в селищі міського типу. Маєш ручку? Записуй.
12
У п’ятницю‚ рано ранесенько‚ симпатичний молодий чоловік знову підкотив на розкішній "Ладі" до бензостанції на Осокорках‚ але цього разу без окулярів‚ бо ще тільки розвиднялося; він так рано прокинувся‚ що прийшов до осідку партії‚ коли спали партійні боси‚ і насилу розбудив чергову бабу Надю‚ а баба Надя позіхала на весь рот: куди це ви так рано‚ пане Андрію? — а він уже мчав Києвом о тій золотій порі‚ коли тобі жовто підморгують світлофори на вільній дорозі‚ бо всі люди ще під землею‚ у метро ще всі люди‚ а партійні і всякі боси ще сплять‚ давай‚ уперед‚ allons, enfants de la partie![15] — і машина вже летіла високо над землею‚ тобто високо над водою летіла машина‚ адже вона переїжджала міст Патона‚ переїжджала Дніпро‚ улюблену річку зимових рибалок‚ яка вже звільнилася від льоду і тепер вагітніла весняною повінню.
Отож молодий чоловік хвацько так підкотив до бензостанції‚ та цього разу він вийшов з машини‚ бо‚ крім усього‚ ще поміняв мастило в моторі‚ після зимової сплячки його попелюшка просила свіжого мастила‚ адже дорога була‚ як кажуть цигани‚ да-ле-е-е-ка — до Черкас і ще далі.
Власне заради своєї головної мети я міг би не заїжджати в Черкаси‚ міг би помчати в те селище міського типу ближчою дорогою — через Обухів‚ Богуслав і далі за картою‚ однак спрацювала давня звичка поєднувати приємне з корисним‚ тобто підтасовувати під приватну поїздку службове відрядження‚ і я дуже швидко знайшов такий привід. Коли дізнався адресу Саватія Ярчука‚ то переглянув свіжі зведення з областей і натрапив на таку штуку‚ яка заінтриґувала б не тільки Сокирка та наших вимогливих читачів‚ але й неписьменного канібала: у Черкасах двоє бродяг з’їли людину. Мій дорогий Сокирко так зрадів‚ що злопали ту людину‚ — не міг прийти до тями від щастя і навіть запропонував службового "Форда"‚ щоб я негайно дув на Черкаси‚ проте я від "Форда" відмовився‚ а конверт і талони на бензин таки взяв у бухгалтерії — для того ж і замислювалася ця пісенька.
Ось чому я поїхав до селища міського типу не ближчою дорогою‚ а з Осокорків узяв на Бориспіль‚ а там біля церкви повернув праворуч на Черкаську трасу — у бік Переяслава‚ Золотоноші‚ від якої вже палицею кинути до великого міста сільського типу‚ де їдять людей і дарують приголомшливі заголовки на першу шпальту найжовтішої столичної газети.
Втім‚ мене дужче за людожерів хвилював Саватій Ярчук‚ і я багато віддав би‚ аби поруч сидів мій дорогий‚ мій незамінний доктор Ватсон у спідниці‚ тобто в манюсіньких‚ як пелюсточка‚ трусиках. Мені легше думається на містичні теми‚ коли поруч сидить такий витончений окультист і знавець кабалістики (чому такі схожі ці слова — кабалістика і канібалізм)‚ як Сана‚ чиї гострі пальчики миттєво всотують астральне світло‚ а душа жадібно вбирає ті дрібні часточки‚ що літають довкола чоловіка‚ який їй подобається‚ ті часточки проникають їй у самісіньке серце‚ де народжують нестримну жагу. Шал. Отож я перепрошую‚ мій дорогий докторе Ватсоне‚ облишмо ці глибокодумні розмови про канібалів і кабалістів‚ киньмо навіть свою гризоту щодо зимових рибалок та суботніх людей‚ забудьмо все бодай на хвилину‚ й ось там‚ де за останнім селом перед Черкасами‚ за Софіївкою‚ почнеться розкішний ліс‚ пропахлий пролісками і терпкою знемогою дерев‚ там я вчиню свій найбільший злочин у житті і зароблю щонайменше п’ятнадцять років ув’язнення‚ бо я вас‚ дорога моя Сано‚ зґвалтую. Спершу я візьму вашу маківку голівку у свої долоні‚ злижу‚ як пес‚ із вашого обличчя всі сльози і розмазану туш‚ злижу білу помаду із ваших білих вуст‚ зірву з вас до нитки всі шати‚ пропахлі гіркаво солодкими французькими "Climat"…‚ а потім‚ затиснувши в кулаку‚ як речовий доказ‚ білу пелюстку‚ поїду і здамся в міліцію‚ адже це по дорозі‚ адже ми туди якраз і їдемо‚ мій коханий докторе Ватсоне.
(Продовження на наступній сторінці)