— Хто оперує, а хто сидить та виписує пірамідон,— сказав Семен, опустивши погляд на чорну рукавичку своєї правиці.
На мить запала мовчанка.
— Семене... — обізвалася Поля.— Навіщо ти?
— Так, до слова прийшлося. Пробачте.
— А в тебе, Женю, майже нічого не змінилося в кімнаті. Той же диван, стіл, телефон,— кажу я.
— І навіть номер телефону той самий,— додає Семен.
— Та що з вами? — не витримує Поля.— Невже вам немає про що розповісти?
Було, нам було про що розповісти. Тільки в перші хвилини ми ще не звиклися одне до одного. Ми боялися необережних слів.
...А потім з’явився Мартірос із посивілими кучерями, з незгасним блиском в очах. Під рукою — пузатий бурдюк вірменського вина.
І точилися довгі розмови, сплетені з туги і радості. Згадувалися безтурботні студентські роки, війна, пилося терпке червоне вино.
— Вип’ємо за те, щоб ми завжди трималися одне одного,— сказав Мартірос.— Нехай у нашій дружбі знайдуть своє продовження ті, хто був із нами раніше, кого ми ніколи не забудемо.
Почулося Полине схлипування. Затремтіли її плечі.
— Не треба, Полю,— мовив Мартірос.— Не треба сьогодні думати про смерть. — А по хвилі мовчання додав: — Між іншим, сьогодні мій день народження.
Ми забули. Забули, що саме цього дня шість років тому святкували отут же Мартіросові іменини. Де нам було згадати про день народження після того, як ми побачили стільки смертей.
— Женю! — вигукнув Семен.— Заводь патефон, чорт забирай. І наповніть келихи. За Мартіроса! — стукнув він по столі твердою правицею.
— Многая літа.
Зашипіла стара платівка, залунала мелодія.
— Женю! — командував далі Семен.— Бери Полю до танцю. А я — з Мартіросом. Отак! Убік стола!
Незграбно й кумедно танцюють двоє чоловіків. Важко сказати, чого більше у тому танці — радощів чи печалі. А мені не було пари.
Сів на диванчику. Як і шість років тому. Тільки тоді біля мене сиділа й вона. Біле волосся, запах далекого степу.
І враз мій погляд натрапляв на телефонний довідник. Той самий. Лиш постарів, як і людина. Миттю майнула в голові якась невиразна думка. Перегорнув сторінку, другу. "А", "б", ага, ось. Бабенко, Бакланов... Баранчик. Яке дороге прізвище. Яке гарне та любе прізвище!
Швидко набираю номер, і коли в трубці почулися довгі гудки, серце моє зайшлося од хвилювання. Чи живий Баранчик? Адже він теж був однією з тих ниточок, що єднали мене з... Як довго тягнуться ці гудки.
Будь же, Баранчику, живий, чуєш? Будь живим.
— Алло!
Це він! Голос трохи змінився, але в ньому щось є таке, чого не змінити ніколи.
— Це Баранчик?
— Так.
Я не знав, що сказати йому. Хотів було крикнути, як добре, Баранчику, що ти живий, але натомість у мене вирвалося несподіване:
— Баранчик, бе-е-е...
— Бе! бе! — почув у відповідь. — Зажди, мій любий. Не кидай трубку. Прошу, вислухай мене.
— Я вас слухаю,— відказав здивовано.— Хочете вилаятись?
— Ні, що ти!.. Не кидай трубку!
— Та я ж не кидаю.
— Звідкіля ти дзвониш?
— З квартири.
— Адреса яка, питаю?
— А в чому річ? Ви що, хочете відрізати бешкетникам телефон?
— Таж ні. Я серйозно!
Називаю Женину вулицю.
— Отже, зовсім недалеко. Чудово, за півгодини ти будеш у мене. Чернишевська, двадцять шість, тридцять один.
— Я щось нічого не розумію.
— Потім зрозумієш. Ти мені конче потрібний.
— Та знаєте... я тут не сам. У гості приїхав. Зараз якось...
— Ні-ні, негайно. З ними ти ще встигнеш.
Я міг би сприйняти його прохання за глузи у відповідь на моє нечемне звертання, але в голосі того чоловіка бриніла така бентега, ніби він кликав на сполох.
— Гаразд. Я приїду.
— Не барися.
— Ні,— сказав я і поклав трубку.
— З ким це ти розмовляв? — запитав Женя.
— З Баранчиком.
— Яким іще Баранчиком?
— Це мій давній друг. Я мушу зараз до нього поїхати.
— Вперше чую про цього друга.
— Я вам ніколи не казав про нього.
— Не вигадуй, ніхто тебе не відпустить. Нехай він їде сюди.
— Ні, хлопці. Мушу. Він уже жде. Мені треба йти. Потім усе поясню.
VIII
Східцями підіймаюся вгору. Навіть не знаю, що й думати. А може, він дав чужу адресу? Ото ще комедія буде.
Зупиняюся біля дверей із номером 31. Якийсь час віддихуюся, зволікаю, перш ніж подзвонити.
Натискую кнопку. А може, поки не пізно, вернутися? До чого оцей візит?
— Зайдіть! Там відчинено,— десь іздалеку долинає приглушений голос.
Штовхаю двері й переступаю поріг. Невловиме передчуття вовтузиться в грудях.
Хтось із кімнати ступає мені назустріч. Чується пронизливий скрип, важке гупання об підлогу. Знайомі звуки. Протез.
У квадраті кімнатних дверей виріс чоловік. Застиг, обіпершись на ковіньку, наче похилений телеграфний стовп. Пильно вдивляється в мене. Сірі колючі очі, давно не голена щетина чорною тінню лежить на загострених щоках і підборідді. Витяглась його довга худа шия, вся постать подалася вперед.
— Ну, здоров,— подав суху кістляву руку.
Від цієї загадковості мене вже бере нетерплячка.
— Здрастуйте.
— Будьмо знайомі, Сергію.— Щось кольнуло мені у грудях.— Іван Іванович... Баранчик.
— Звідки ви мене знаєте?
— Зараз, зараз, не поспішай.
— Ви що — ворожбит?
— Ну що це ми в коридорі? — він жестом припрошує до кімнати.— Проходь, проходь, Сергію.
З усього видно, що тут живе самотній чоловік. Ніякої вишуканості, немає отого ладу, до якого приводить оселю тільки жіноча рука. Стіл, накритий старенькою клейонкою, два стільці, залізне ліжко. Біля вікна величезне старе крісло.
— Я щось нічого не можу збагнути. Скажіть нарешті...
— Зараз. Чекай, зараз усе скажу. Багато скажу. Ти сідай. Он туди, поближче до світла, — показав на крісло.
Я машинально роблю все, як велить Баранчик. Його слова для мене магічні. Ніби загіпнотизований, зараз я вволив би будь-яку його волю.
— Ну як ти живеш? — він підсуває поближче до мене стільця, повагом сідає. Складає долоні на ковіньці і пильно дивиться мені в очі, ніби читає думки.
— Добре, — одказую звично.
— Все добре, значить?
— Так, щоб усе — ніколи не буває.
— Не буває,— погоджується він, а я не можу зрозуміти, чому так довго Баранчик зволікає з тим, що хоче мені сказати.
— Одружений? — глипнув з-під брів, наче мав конче завважити мою реакцію на ті слова.
— Невже ви мене покликали, аби дізнатися — одружений я чи ні?
— А що, може, навіть і це...
— Тоді ні.
— Чому?
— На те є свої причини.
— Про них я й питаю.
— Не треба.
Він опускає голову, замислюється. І коли знову зводить на мене погляд, я помічаю, що очі у нього блакитні. Десь на дні тих колючих очей відсвічує ніжністю чи то якийсь спогад, чи думка.
— Скажи, ти... — й запнувся. Збрижками взялося чоло.— Ти любив її?
— Ви знали Галю? — Гарячий вітер ударив мені в лице.— Що з нею?
— Це добре,— сказав він.— Це добре, що ти згадав саме її.— І він знову примовк, і очі його ще дужче поголубіли, стали чистими, як у дитини.— Але ти не відповів на моє запитання,— мовив по хвилі мовчання.— Це для мене багато важить. Не дивуйся старому.
На старого Баранчик скидався хіба що через колючу щетину. Дрібненькі мережки зморщок, що залягли під очима, тільки здобрювали вираз обличчя цього літнього чоловіка.
— Я люблю її. Якщо ви справді знали Галю, то вам неважко повірити в це.
— Авжеж. Та хотілося почути від тебе ці слова. Певно, я видамся тобі трохи той... Ну, та не про це мова. Ти не уявляєш, як я зрадів, коли почув у трубці оте "бе-е-е". Потім потерпав, що, може, це й не ти. Може, хтось інший захотів поглузувати з мого прізвища. Та коли побачив тебе, розвіялись усі сумніви. Впізнав.
— Як ви могли мене впізнати?
— Як? Навіть сам не знаю. Галя ніколи не розповідала, який ти зовні... Вона говорила про інше. Однак я впізнав тебе відразу. Певно, через те, що часто думав про тебе. Більше того, я довго чекав нашої зустрічі. Я вірив у неї. І весь час почувався у великому боргу перед тобою, Галею... Можливо, й перед самим собою. Потім геть утратив сподіванку знайти тебе. Бо знав тільки ім’я. Ім’я та ще... І тут цей дзвінок.
— Розкажіть. Розкажіть усе.
— Для того й сподівався знайти тебе. То я сказав дурницю, що втратив надію. Мусив знайти...
— Де ви зустріли її?
Він довго мовчав.
Потім скрипнув протез — Баранчик підвівся. Загупав ковінькою до шафи. Нагнувся до нижньої шухляди. Холод настороги пройшов по мені сиротами. Я напружено стежив за кожним рухом цього чоловіка.
Ось він дістав із шухляди якийсь зошит. Вочевидь, це був давній зшиток, охайно стулений з неоднакових аркушів.
Скрип-скрип — він підійшов до мене. І подав зшиток, од якого я вже не міг відірвати очей. Щось ворухнулося в серці і розпливлося терпкістю.
— Спершу ці записи я робив лише для себе. Пізніше зрозумів, що вони потрібні й тобі... І Галі. Нам усім. Тим, хто... Я залишу тебе на часинку. Хочу, щоб ти побув із нею на самоті.
І він пішов, спираючись на ковіньку, трохи згорбивши спину, наче під тягарем тяжких спогадів.
Я перегорнув побляклі сторінки. Вони були списані невправним, нерівним почерком і до того — чорнилами різного кольору. Либонь, усе це писалося за різних часів і обставин. Багато аркушів було вирвано, деякі сторінки перекреслені. Дати не проставлені.
ІЗ ЩОДЕННИКА ІВАНА ІВАНОВИЧА БАРАНЧИКА
Написане чорним чорнилом
(Продовження на наступній сторінці)