— Ти хороший хлопчик,— усміхається Галинка, але я помічаю, що її очі не сміються. Я знаю їх, ці очі, зараз вона дивиться в себе. А потім, ніби щось пригадавши, Галинка починає набирати номер. Це — телефон Баранчика. Я беру її руку в свою і зупиняю диск.
— Не треба,— кажу.— Баранчик має ріжки, буцне.
— Хіба ти мене не захистиш?
— Захищу, звичайно. Але...
— Ти боїшся його?
— Ні, не те.
— А що?
— Я ревную тебе.
— До Баранчика?
— Так.
— Мені це подобається. Це ж просто чудово, що ти ревнуєш мене до такого милого чоловіка. Я скучила за ним.
Галинка швидко набирає номер, і здається, то вона не в трубку говорить, а до мене:
— Як поживаєш, Баранчику?
ІV
Почалися екзамени. Ми засіли за конспекти і мусили "гратися" в інші довідники: баротал, баротравма, батилол... А про Баранчика, звісно, забули. Не до розваг було і не до вечорниць. Правда, у Жені ще зустрічалися, інколи гуртом і зубрилося краще, однак Галинка готувалася вдома. Тепер ми бачилися вряди-годи, та й то поміж іншим — під час екзамену, в коридорі.
Що мені тих коротких хвилин? Я хотів бути з нею щомиті. Дивитися, як вона читає, сидить, йде, їсть, спить, дихає... Та коли підходив до неї — і в ті скупі хвилини голос пересихав у горлі, і я ненавидів себе за хлопчачі вагання.
— Галинко...
— А, привіт! Ну, як там у тебе?
— Все гаразд.
— А правда ж, Селіванов не такий страшний, як удавав із себе. Зовсім не ставить двійок.
— То він тільки лякав, щоб ми готувалися.
— Авжеж, лякав. А тут майже і не питає. Ще й жартівник такий. Каже, мені дуже пасує білий халат.
— Біле тобі до лиця. Тоді ти схожа на снігову дівчинку.
— Справді?
— Тільки я хотів би, щоб у снігових дівчаток було ще й серце. Гаряче-гаряче.
Потім я проводжаю Галинку додому. Біля її під’їзду ми зупиняємось і якийсь час дивимось одне на одного. Галинка ледь-ледь усміхається — лиш кутиками губів, але очі її серйозні. Здається, вона трохи підсміюється наді мною, тільки не подає виду. Жаліє?
— До побачення,— каже Галинка.
— Постривай... — Мені дерев’яніє язик, здається, я забув усі до одного слова.
І тут вона раптом першою розриває тишу:
— Ти справді кохаєш мене?
Я відважуюсь і беру її руку в свою. Вона холодна.
— Сама знаєш.
— Ні, я нічого не знаю. За що ти мене кохаєш?
Хочу сказати їй щось дуже гарне-гарне, але слова так і не піддаються. І ніби аж зозла кажу:
— Ні за що.
— Ні за що? — березові листочки очей стають ще кругліші.
— Так, ні за що.
— Як це?
— Хіба можна любити за щось? Коли любиш за щось одне, то виходить чогось і не любиш? Так не буває.
— А як?
— Я люблю тебе всю. Очі, коси, руки, голос... Ти віриш?
Вона сумно дивиться на мене. І мовчить.
— Чуєш, люблю усю до краплини?
— Сергію...
— Що?
— Мені страшно.
— Чому?
— Не знаю... Все це так... що мені аж страшно.
— Ти так нічого й не скажеш?
— Я... не знаю.
— Не любиш...
— Я люблю... Люблю Гоголя, люблю вишні і сліпий курячий дощ.
— Галинко... — Як хочеться, щоб зелене світло її очей перелилося в мої. Хочеться на мить стати маленькою мурашкою і знемагати в зітханні її губ, як у нічних пахощах матіоли.
— Я чекатиму тебе, Сергію, завтра біля собору, ввечері. Добре?
— Ти ще питаєш.
— До побачення.
— До побачення, Галинко...
Якби ж я знав, що станеться потім. Коли б я знав, яке над нами нависало лихо. Лихо, що розлучав людей, забирав в них мрії і розбиває долі. Якби я усе це знав, хіба ж було б наше прощання таким!
Я так і не тримав Галинку в своїх обіймах, не цілував її губи, очі, маленького, як у пташини, носика. Наша зустріч не відбулася.
Тисячі побачень, призначених на 22 червня 41-го, не відбулося.
Тисячі людей розминулися у тому страшному вихорі.
І серед них — нас двоє.
Залишаючи Ленінград, я дивився на верхівку Ісаакіївського собору і раптом відчув, як шалено зростає між нами відстань. Відстань довжиною у вічність.
V
Я не розповідатиму зараз про свої воєнні дороги, про невтішні пошуки протягом божевільних років і безперервні марення тими словами, які мріяв почути від неї 22 червня. І найболіснішим було те, що я так і не знав, що хотіла вона сказати мені того вечора. Аби знав — може, було б і легше, важко сказати.
А так — лишалося тільки сподіватися на диво. А раптом отримаю листа! А раптом зустріну десь! У світі всяке буває. Буває. Але що мені з того. Тільки й лишалося, що жити надією. Все-таки й надія не одну душу вберегла на цьому світі...
Ні, либонь, не варто розповідати про те, як обдавало мене вогнем, коли в медсанбатських розмовах із чиїхось вуст зринало ім’я Галина. Та й кому потрібні тепер оті мої переживання і той біль, що осів на дні серця попелом і ятрить душу. Людям і свого вистачає. Набачились.
Я розкажу вам про несподівану зустріч з моїм коханням, хоча й зовсім не таку, як мріялось...
А було те вже по війні.
Наближалася річниця перемоги.
Я працював у одній з лікарень Києва, що містилася на околиці міста. Власне, для нас, лікарів, війна ще продовжувалася в осколках снарядів, які діставали ми з людських тіл, тривала війна у зойках і стогонах колишніх бійців...
Довкола нашої лікарні ріс сад, а в ньому — вишні. Коли від запаху ліків дурманіла голова, я виходив надвір подихати їхнім цвітом. Дивився на тендітні пелюстки, що висвічували біле сяйво, аж різало під повіками. Тоді я ловив себе на думці, що ми не вміємо тішитися маленькими дивами цього світу, багато чого навіть не помічаємо за щоденною метушнею. От і дерева зацвітають якось непомітно для нас, ніби розпускають квіт уночі, а потім так само несподівано обсипаються, і тільки тоді жалкуєш за тим, що жодного разу так і не прихилив білу запашну гілку до свого обличчя.
Війна розірвала наше життя на дві частини. Щоб якось їх поєднати, щоб перекинути містки через глибоке провалля лиха, я не припиняв писати листи. Писав друзям, знайомим — у всі кінці. Я відправляв стільки конвертів, що дехто мене, мабуть, уже мав за дивака. У всякому разі, наш листоноша Оксентій, запримітивши мене здалеку, завжди поспішав крутнути десь убік. Втомився чоловік казати: "Нема". А коли ненароком стикалися лицем до лиця, Оксентій винувато кліпав очима й казав: "Пишуть. Поки що пишуть, синку, жди".
І я ждав.
VI
Сивий сад. Я сам. Там, у палатах, стогони, ремствування, вмовляння, різкий запах ліків, а тут тихо-тихо. Безгучно, як у сні, опадають додолу білі пелюстки.
Проходжу вузькою стежкою поміж дерев. На них уже де-не-де зеленіють дрібненькі крапельки вишеньок.
Сідаю на лаву і розгортаю томик Гоголя.
— Вам лист! — прорізує тишу хрипкий голос.
Лист? Мені? Мабуть, з управління,— міркую спокійно, а серце вже лунко відлічує секунди.
До мене незграбно накульгує старий Оксентій. Однією рукою притримує величезну дерматинову сумку, що аж хилить його набік, а в другій високо над головою підняв сірий конверт. Радіє старий, догодив-таки. Аж біжить. Права Оксентієва нога, яку він за кожним кроком викидає вбік, ніяк не втрапляє на стежку. Нарешті, засапаний, він зупиняється переді мною, а тоді, ніби спам’ятавшись, уже зовсім неквапно, навіть боязко простягає конверт.
Кидаю погляд на зворотну адресу.
Ленінград!.. Женя. Живий.
Старий з надією зазирає мені в очі — що він приніс? Чи те, чого я так довго сподівався?
Тремтячими пальцями розриваю конверт. Дрібненькі літери стрибають в очах. Не витримую — погляд блискавично ковзає аркушем, шукаючи дороге ім’я. І нарешті знаходить...
Аркуш вислизає із рук і, як біла пелюстка, падає долі.
Сліпучо-білі квітки червоніють і перетворюються на ягоди, схожі на великі краплі крові.
Женя запрошував до себе. З Вірменії обізвався Мартірос, приїдуть Поля, Семен... Ми знову мали зібратися в ленінградського товариша.
Женю-Женю, ти ще вмовляєш. Хіба можу я не приїхати в місто своєї юності, де минули мої найкращі роки, в місто, над яким височить маківка Ісаакіївського собору? Я так і не знаю, що хотіла тоді сказати мені Галинка. І вже не дізнаюсь ніколи...
VII
— Женя!
— Поля!
— Семен!!!
Нас четверо сплітається в одних обіймах. Ми не знаходимо слів. Тільки розчулено повторюємо імена. Потім я довго стискаю їм руки.
Семен подає ліву. На правій — чорна рукавичка.
Такі дорогі обличчя. Близькі і рідні. Вони дуже змінилися, однак в них лишилося щось і таке, чого не змінити ніколи.
Я роззираюся довкола, нічому не хочу вірити й шукаю ще одне обличчя. І досі сподіваюся на диво.
— Мартіроса ще немає,— дивиться на мене Женя.— Але він обов’язково буде.
Я опускаю погляд. Лице, яке шукав,— тільки в моєму пам’ятку. Зоріє двома березовими листочками зволожених очей. Даруйте, друзі, за мою зніченість. Даруйте, що не можу сміятися в ці щасливі хвилини зустрічі. Чомусь саме зараз, біля вас, так забило подих.
— Йому ж найдалі їхати. Аж із Єревана,— додає Семен.
— Так,— кажу я,— Мартірос ніколи не підводив. Він буде. Хіба що каміння з неба.
— Ну як ти? Розказуй.
— Та як? Живий, як бачите.
— А працюєш де? "Зарізякою", звичайно? — сміється Женя.
— А ким же іще? Ріжу. Та й ви ж, мабуть, не кращі.
— Ну ні,— не погоджується Женя.— Ми не ріжемо, ми оперуємо, зрозумів?
— А-а-а... Он ми які.
(Продовження на наступній сторінці)