— Це теж непогано, — сказав він. — У наш час чоловічі розмови також рідкість.
Підійшов офіціант, і ми обоє зійшлися на віскі.
— Сьогодні я нічого особливого вам не можу сказати. Принаймні конкретного. Але є справа, з якою я більше ні до кого не можу звернутися.
— Дякую, — сказав він, і його очиці заблищали майже по-собачому. Взагалі з тими кучерями він скидався на недоглянутого пуделя.
— Я не буду наголошувати на конфіденційності нашої розмови. Думаю, ви самі зрозумієте, що довіритись вам мене змусили виняткові обставини. Однак я вам вірю, мосьє Дервіль, і не тому, що ви такий гарний, а через те, що в мене немає іншого виходу. Я просто приречений вам вірити. Бо те, про що піде мова, — це справа чести… не моєї, і не вашої, а, даруйте за високі слова, йдеться про честь нашої з вами… країни.
Він таки трошки був циніком, цей Франсуа, бо при слові "країна" не втримався, щоб не випити. Мені це сподобалося. На таких хлопців можна покластися. І коли я заговорив трохи конкретніше, він сидів і не кліпав.
— Річ у тому, що невдовзі мені доведеться вилітати з московського аеропорту з однією людиною, на яку полюють російські спецслужби. Сподіваюся, що все обійдеться без проблем. Але є п’ять відсотків із ста, що нас перепинять.
Я зробив паузу, підніс склянку і жестом запросив його випити. Адже п’ять відсотків — це було трохи замало для нього, щоб сподіватися на сенсаційну подію.
— Я вас уважно слухаю, — сказав Франсуа.
— Ця людина ніде ні в чому не завинила. Більше того, вона сама стала жертвою. На неї полюють тільки тому, що вона має родинні стосунки з тим, кого Росія вважає своїм ворогом. Чи треба вам розповідати про сучасну торгівлю людьми і спекуляцію заручниками? Думаю, що ні. Ви, мабуть, уже здогадалися, яка підтримка потрібна від вас?
— Приблизно.
— На цьому приблизно ми поки що й зупинимося. Я хочу, щоб під час нашого вильоту ви були в аеропорту. З камерою. Думаю, що коли ту людину заарештують, то їй допоможе тільки розголос цього факту. Якщо буде широке висвітлення в пресі, то я майже певен, що їй нічого не загрожуватиме. Рано чи пізно вони змушені будуть її відпустити.
— Гм… — він подивився на мене майже з підозрою. — Якщо особа, як ви кажете, абсолютно ні в чому не винна, то чому не зробити інформаційне випередження? Здіймемо галас — і її ніхто не чіпатиме.
— Ні,— сказав я. — Цей варіант має свої мінуси.
Я не хотів йому пояснювати, що ця людина під чужим ім’ям, що її документи сфальсифіковані. А отже, формальних приводів для затримання уже вистачає. Я й так йому багато сказав. Проте Франсуа мене зрозумів.
— Коли я вам буду потрібний? — спитав він.
— Про це я скажу пізніше. До того ще накидаю заяву, тобто викладу вам усі дані для преси. Але це ви також отримаєте в останній момент. Якщо, звичайно, виникне така потреба, чого мені дуже б не хотілося. Згода?
— Добре, — сказав він, волого поблискуючи очицями. — Вип’ємо за те, щоб такої потреби не виникло.
Потім дістав візитівку і від руки дописав на ній номер стільникового телефону.
— Я до ваших послуг удень і вночі.
— Дякую, — сказав я. — Назвіть суму.
— Ви хочете зі мною посваритися?
— Я маю на увазі технічні витрати.
— О, то буде для вас дуже дорого, — засміявся Франсуа. — На такі випадки існує prix fixe[52].
— Скільки?
— Із вас ще по одному віскі.
5
Якщо справді існує поцілунок смерти, то я відчув його бридкий дотик не на щоці, а на губах. Це був навіть не дотик, це був смоктун, який перехоплює подих, чого я давно вже не знав.
Я відчинив броньовані двері й одразу вдихнув порожнечу — вона облягла мене, як вакуум, де немає ні грамини кисню.
— Хедо!
Ні, її ніде не було. Але не було й чужого "людського духу", який я уловлював значно гостріше за Змія.
Мені трохи попустило від здогаду, що Хеда вийшла з дому сама, — запасний ключ, що висів на цвяшку в коридорі, щез. Однак виходити надвір чи комусь відчиняти двері я заборонив їй суворіше, ніж про це застерігала стара коза своїх семеро козенят. У неї не було такої необхідности, тим більше, що ми разом уже виходили в місто, вешталися по крамничках, і Хеда купувала собі всілякий жіночий дріб’язок, про який без неї я не міг і подумати. Наприклад, пилочки-ножички для нігтів чи, ще гірше, жіночі штучки, що їх побачиш тільки в телевізійній рекламі.
Потім ми обідали в дорогому безлюдному ресторані, де подавали соковиту форель, приготовану на лозі, і я потішив Хеду, розбираючи рибу руками. Це відразу знімає скутість, яка часом находить на тебе в занадто вишуканій ресторації з її снобістською ритуальністю.
Хеда вправно давала форелі раду ножем і виделочкою, але якби я теж так робив, то весь вік ходив би голодним.
— Я така вдячна тобі,— сказала вона.
— За що? — спитав я, чомусь думаючи про пилочки-ножички й оті жіночі штучки, що їх показують у телерекламі.
— А ти не знаєш?
— Ні, Хедо. За що?
— Тоді тобі й знати не треба.
— За те, що я твій охоронець? Це, Хедо, моя робота.
— Не за те, — сказала вона. — Ти просто придурюєшся. Я про наші ночі.
— А-а-а… Ти про казку.
— Перестань, ти знаєш, про що я кажу.
— Хедо, це теж входить у мої обов’язки. Я мушу стежити, щоб з твоєї голівки не впала жодна волосина. — "І з лобка також", — ледве не додав я, а вголос сказав: — Як я можу поводитись інакше з дівчинкою?
Це була провокація. Не спонука до якоїсь там конкретної відповіді, а провокація різкого зрушення у її психологічному стані. Тут іноді буває корисна навіть брутальність. Відверта грубість у таких випадках часом допомагає більше, ніж сором’язливе сюсюкання. І даремно я не сказав оту фразу вголос. Про лобок, якого не соромиться навіть дитяча казочка: "Цок — та в лобок, та в писану торбу".
— З дівчинкою? — Ну от, вона вже усміхнулася. — Це ти гарно сказав. Дуже гарно.
— Бо з гарною дівчинкою…
— Неправда, — мовила Хеда. — Я зараз схожа на обскубану курку.
— Ні, ти гірша, — я знов поступово переходив до провокативного методу. — Ти, Хедо, гірша за обскубану курку, бо та своєю оголеністю…
— Сам ти півень кастрований, — раптом сказала вона й відразу схаменулася. — Ой, пробач…
Я засміявся з усією щирістю, мені справді стало весело, адже моя психотерапія дала блискучий результат: Хеда вже була майже здоровою дівчинкою, якщо віддала мені такий "пас". Однак сама вона зовсім не перейнялася тим жартом, навпаки, мій сміх ще дужче її наполохав, і Хеда тільки повторювала:
— Пробач… я не подумала…
Сині сльози стояли в її очах.
— Пробач… Будь ласка!
— Не пробачу, — сказав я. — Мені це дуже сподобалося. Я це тобі пригадаю.
І ось тепер кастрований півень стояв у порожніх апартаментах геть безголосий і приголомшений, до всього ще й півень-гомосексуаліст із жовтим гребенем, кольору жаб’ячого мила, й одною сережкою, півень, який кублиться-б’ється з такими ж когутами, як сам, бо зовсім не має підходу до несучок, й від нього втекла навіть обскубана курка.
Лихий інстинкт ледве не погнав мене надвір, але я схаменувся і знов зайшов до Хединої кімнати. Бігати з висолопленим язиком не було жодного сенсу. Якщо Хеда сама вирішила прогулятися, то незабаром повернеться. А якщо це не так, тоді вважай, що смерть усмокталася в тебе невідчепним цілунком. Що ж, так і буде. Поставлю хрест на Легіоні і подамся до бельґійців. Там вільний контракт. Або ще краще — до голландців, ближче до Гааґи. У крайньому разі на мій вік вистачить ще й Юґославії. Щоправда, платять там мізер. І пити доведеться хіба що самопальну ракію.
Як зараз бачу ідилійну картинку. Теплий густо-синій вечір. Подвір’я майже сільського будинку на околиці великого міста — шовковиця, персики, а під листяним дахом винограду сидить вусатий чоловік біля дубового кадібця. Чудопал виніс його з льоху, вирішив покайфувати на свіжому повітрі. Тільки зблизька видно, що жовта ракія цідиться з краника на землю, і цівка крови стікає зі скроні вусаня. Зовсім недавно він одкрутив той краник…
У моїй кімнаті задзвонив телефон. Хеда не знає його номера, і я їй заборонив піднімати слухавку.
— Алло?
— Вибачте, ви коли виїжджаєте?
— Так, як і домовлялися. Через добу нас тут не буде.
— Дякую.
Це господар. Я знав, що тільки він міг сюди дзвонити, але замлоїло якесь дурне передчуття. Зі мною взагалі починало щось діятися незрозуміле: ще трохи і я відчую у грудній клітці незнайомий мені стукіт. На тому місці, де колись було серце. Там уже вібрує дрібненька жилочка. Примушую себе думати про все на світі, згадую казку про вовка і семеро козенят, а там тонко бринить холодний пульс: Хеда, Хеда…
(Продовження на наступній сторінці)