— Так то так, дорогий мій Ромасику, — хитрувато підморгнув Рклицький. — Але ще й зараз де-не-де трапляються люди, які плутають мене зі мною ж таки... Так, дорогі мої, про вас я Павлові розповів, а вам також належить відати, яке він є зілля і чого тут виріс.
— Передмову скоротити можна? — перебив Поляков.
— Для тебе, Михайле, людини, яку ніколи не хвилювало пізнання світу і людей, можна скоротити й зовсім. Отже, без передмови. Павло Арсенович Грабовський, шановні колеги мої, належить до нащадків великої богині музи на цій гріховній землі. Піїт він, хоч поки що й "неведомый, но милый". Я не можу знайти потрібних слів, епітетів і гіпербол, звуків і кольорів, щоб розкрити перед вами його геній. Не зможу. Ліпше попросимо його явити перед нами цнотливий лик своєї праведної богині.
— Ти правду кажеш? Поет? — з жвавим інтересом запитав Ромась.
— Правду, Михаиле, чистісіньку, — відповів Рклицький. — Я, здається, не твого батька син, щоб неправдою торгувати. Ану ж бо, Павлику-равлику, вистав ніжки на всі три доріжки, докажи цьому невірі. Кинь золоті персти на срібні струни своєї трагічної арфи і возопій що-небудь таке, щоб аж горобці й сови заридали.
— Михаиле, не глузуй хоч, — просив Грабовський. — Пощо морочиш хлопців?
— Морочу? — раптом темна хмарина налетіла на обличчя Рклицького, а очі блиснули якимось холодним вогнем. — Ні, друзі мої, жарти жартами, але цього разу не морочу і не збираюся морочити вас. Поет наш Павло Грабовський, справжнісінький поет.
— Михаиле, прошу тебе, годі, не верзи дурниць.
— Ну добре, Павле, не буду.
Рклицький сумовито поглянув в очі Грабовському і одійшов до вікна.
— Не буду більше, вибачай.
Мамо-голубко! Прийди, подивися,
Сина від мук захисти!
Болі зі споду душі піднялися,
Що вже несила нести.
Мамо-голубко! Горюєш ти, бачу,
Стогнеш сама в журбі;
Хай я в неволі конаю та плачу, —
Важче незмірно тобі.
Бачити більше тебе я не буду;
Не дорікай, а прости;
Та від людського неправого суду
Сина свого захисти!
Коли Михайло непомітно почав читати, Павло не звернув уваги. Він добре знав Рклицького як любителя декламації. Притому театральність пози та вишуканість, а часто й недоладність його жестів не подобалися Павлові. Звик до них і завжди чекав, щоб скоріше закінчилася декламація. Так було й цього разу. Але недовго. Уже при словах "болі зі споду душі піднялися" він збагнув, що Рклицький читав його вірша, написаного в ізюмській тюрмі.
Звів очі на Михайла. Той стояв, дивлячись через вікно кудись далеко-далеко, і не читав, не декламував, як завжди, а говорив, наче справді звертався до рідної неньки, яка була десь там, за вікном.
Стояв, як скам'янілий, а голос звучав тихо й журливо, без жодної фальшивої нотки. В ньому чулося стільки щирості, стільки живої муки, що Павлові очі наповнилися слізьми. Він, захоплений Михайловим читанням, не бачив, як Поляков і Ромась пильно стежили за ним.
А Рклицький, скінчивши читати, ще довго німував, немовби чекав материнського захисту.
— Чого ж ви мовчите? — відірвався нарешті од вікна. — Дошкуляє "кнутом иссеченная муза"?
На запитання ніхто не відповів.
— І ти, Павле, мовчиш? Не пізнаєш? Це, хлопці, його, Павлів, вірш. Чи, може, не твій? Ну, скажи?
— Михайле, якщо ти хочеш, щоб я на тебе не сердився, то припини розмову, — попросив Грабовський, весь заллятий гарячим рум'янцем.
— Можеш сердитися, навіть пересердитися, — не вгамовувався Рклицький. — Кажи одним словом — твій?
— А якщо мій, то що з того? Я його писав не для друку. Так собі... Краще скажи, як він до тебе потрапив?
— А це вже, Павлику, мій секрет. Напиши напам'ять, то й скажу.
Грабовський не відповідав. Рклицький трохи почекав і вів далі:
— Не хочеш — то право твоє. Скажу й так. Дала Ліда Лойко. І не тільки мені. Усі ми, коли їхали з Харкова сюди, переписали в неї. А де вона його взяла, присягаюся моїм патроном Меркурієм, не знаю. Думаю, тобі краще відомо, як твій вірш потрапив до тієї красуні.
— Я їй не давав!
— Я теж не міг дати. Та й не в тому річ, де в хаті піч, а в тому, щоб вона гріла.
— Еге, якби ж гріла, а то буває, що й пече...
— А чого ти, Павле, відпираєшся? Написав, то й добре, — втрутився Ромась. — Умів би я написати...
— Не дав бог жабі хвоста, а то б вона всю траву витолочила, — вставив Рклицький.
Три голоси гримнули дружнім реготом. Тільки Ромась стояв ні в сих ні в тих, нервово перестукуючи пальцями по голих нарах. Він не міг підібрати для відповіді дошкульного слова, і словесний герць перервався. Грабовський навіть пошкодував за ним, бо помітив, що невимушена, щира, хоч зовні й гострувата розмова між товаришами гарно впливала на нього.
Устав з нар, пройшовся по камері, постояв біля вікна, ще пройшовся. Було легко на душі. Хотілося продовжити веселий настрій. Він розповів хлопцям про свою пригоду на подвір'ї тюрми з наглядачем, про переляк жандарма, який мало не потрапив разом з ним до камери.
Хлопці сміялися, навіть лаяли Павла за те, що допоміг п'яному наглядачеві розібратися з Пушкарним.
— Не хотів я воловодиться з ними, — пояснив Грабовський. — Там такий холод, що й п'яти хвилин не вистоїш на одному місці. Аж душа зледеніла в мене. Не їх, а сам себе виручав. Та хай їм біс.
— Ні, ні, Павле, негоже ти зробив, — підхопив Поляков. — Таких випадків не можна пропускати. Ми всюди маємо допікати нашим ворогам.
— Мій конвоїр не дуже й допікав мені. Не він мене, а я його вів сюди. Навіть помсти не заслуговує. Таке якесь, ні Свирид, ні Демид. Я весь час думав, що йому бракує кількох клепок.
— Ну, ну, Демид... Не думай, що він такий плохенький. Прикидається. Не хоче трудитись, як усі чесні люди, а йде арештантів конвоювати. Сюди б його привів.
— Вірно, Михаиле, треба вчити, та ще й так, щоб десятому заказував, — втрутився Ромась. — Хай би хоч два-три дні посидів з нами, ми б клепки йому перелічили. Аж руки сверблять.
— Сверблять? — запитав Рклицький. — Почухай їх на Павлових кістках. Аби знав, як ворогів випускати з рук.
— Ну, коли б уже довелося чухати, то це найзручніше зробити на твоїй спині, — засміявся Павло, натякаючи на округлості Михайлової статури.
12
Дні тягнулися лінькувато, мов череда з пасовиська.
— Казав же я тобі, Михайлику, навчав тебе, як друга: не сунь своє гарне рильце туди, де приймають його не дуже охоче, — вичитував з робленою серйозністю Михайло Рклицький Михайлові Полякову, переступаючи поріг камери. — Я ж знав, що так воно вийде.
— Вийде, вийде! — збуджено відповів Поляков. — Набрид ти мені зі своїми проповідями. А що ж вийшло? Що? Я начхав на неї. А якщо хочеш, то й на...
— На себе самого, — перехопив Рклицький. — Останнє корисніше не тільки для неї, а й для тебе. Так, кажеш, нічого не сталося? Здається, сталось, сталося, Михайле, велике і страшне. Це засвідчать десятки людей. Ромасику, якби ти знав, що скоїлося, то ти б зараз же помер і, смертю смерть поправ, воскрес би лише після страшного суду. Все життя шкодуватимеш, друже мій, за тим, що не пішов сьогодні на прогулянку. Ай-я-я-а, таку, можна сказати, оказію прогавив. Не таланить тобі, ой, не таланить.
— Та що ж там? — поцікавився Ромась.
— Що? — з удаваним неспокоєм перепитав Рклицький. — Мені аж страшно, як згадаю оту... Краще попроси, друже, хай розповість про неї, про все, що трапилось, сам герой отих страшних подій. Розкажи, Михайлику.
Але Поляков, насуплений, як осіння ніч, не відгукувався на запросини.
Завваживши поганий настрій Полякова, Ромась зрозумів, що під час прогулянки трапилась якась неприємна пригода. Хоч його й розбирала цікавість, але він не допитувався.
— Ну, досить тобі, Михайле, — кинув Рклицькому. — Потім розповіси. Скажу тобі, маєш не зовсім гарну звичку завжди шукати жертв для свого колючого язика.
— Я? Шукаю жертв? — щиро здивувався Рклицький. — Ти, Ромасику, наче з верби впав. То, значить, Михайло є моєю жертвою? Ти таки справді, друже, безнадійний алхімік. Та чи ж відомо тобі, що цей рицар сумного образу, — підморгнув на Полякова, — є жертвою тієї, про яку він марить дні й ночі в наші тяжкі часи, а якщо доживе до сивих пелехів, то присвятить їй свої мемуари.
— Сигиди? — сплеснув руками Ромась і метнув недобрий погляд на Полякова, журно хитаючи головою.
— Ага, її. Ось послухай, що вчинилось, — також журно заспівав Рклицький. — Страх бере мене й тепер. Лишенько таке зробилось... Стоїмо ми, значить, на подвір'ї, коли тут — гульк — виходять на прогулянку наші ясочки. Кожен, певно, наглядає свою, а наш Поляк-неборак впірив очиці, як кіт на сало, на Надію. Так дивиться, аж сльози йому зіниці туманять. Ну, відомо, я вільний від будь-яких сердечних обов'язків козак. Нема чого робити. От і дивлюся на Михайла. А він, він — прямо тобі горить-палає, та все джигуном, джигуном...
— Що ти вигадуєш, бурмило? — огризнувся аж зелений од люті Поляков. — Я дивився на тополю за муром, а не на неї.
(Продовження на наступній сторінці)