— З харківської тюрми...
— З харківської?.. — зморщив вузьке чоло. — Та якого ж ти дідька морочиш мене, коли сидиш в харківській?
— Я не сидю. Я ж привів...
— Кого? — озлився вже бутирець.
Вилиці конвоїра позеленіли.
— Його, — показав на арештанта і звернувся вже до того. — Ну, чого ж ти мовчиш? Скажи, тебе я привів?
— Мене, — байдуже відповів арештант.
— Tак ти і є політичний Пушкарний? — кинув на нього каламутними очима.
— Ні, я не Пушкарний.
Наглядача, видно, смикнула за живе загадка: котрий з цих двох чоловіків, що ледь-ледь туманіють, як сновиди, перед ним, є політичний Пушкарний? Хто кого з них привів і звідкіля саме?
Він ще кілька разів допитував жандарма, жандарм пояснював, як міг, тицяв рукавицею в арештанта, але той все заперечував посміхаючись. Ця гра нарешті обридла арештантові.
— Читайте уважніше, — показав на папір.
Наглядач припинив допитування, насупив брови, і його очі втупилися в папір:
— Грр... Гра-а... Грабовсь-сь-ки-ий Па-а-вло-о Арсено-о... Арсенович. Грабовський, значить?
— Так, так, пане назиратель! — радісно вигукнув жандарм. — Грабовський, бий тебе коцюба. Тільки-но зараз пригадав. От нечиста сила.
— Також політичний?
— Так точно, політичний.
— А де ж він, той самий Грабовський?
— Я, — обізвався арештант.
— Значить, ти є політичний Грабовський? Так? А де ж той Пушкарний? — докопувався. — Це ти? — вперся він посоловілими баньками в жандарма.
— Ні, не я, — бідкався жандарм, безпорадно розводячи руками. — Його тут нема.
— Як нема? А от же написано, — наглядач копнув пальцем у папір. — О-о. Пушкар... Де ж він, той Пушкар? Кажи! Мене не проведеш, я знаю вас, таких. Ну! — гукнув він на вартового, який досі стовбичив осторонь. — Одведи обидвох до камери, а потім розберемося. Чого стоїш, морда? Валяй!
— Як це до камери? — заволав жандарм. — Змилуйтеся, пане назиратель. Та мене там... Мені ж треба їхати додому.
— Ну, ну, не варнякай, — наставився вартовий рушницею. — Кроком руш!
Жандарм зовсім пополотнів. Він розмахував руками, снуючи сині пасма, що вимотувалися з люльки, обурювався, хапливо роз'яснював. Але все це мало допомагало, бо вартовий, не церемонячись, уже штовхав його в груди цівкою рушниці.
— Оговтайтесь, — звернувся Грабовський до наглядача. — Ніякого Пушкарного з нами не було.
— Не було!.. Істинний бог, не було, він правду каже. Присягаюсь, — безладно хрестився жандарм, облесливо зазираючи в очі то наглядачу, то арештанту.
— Пушкарне, — пояснив Грабовський, коли змовк жандарм, — це моє рідне село. Там воно й позначене. Прочитайте ще раз.
— Так, так, прочитайте ще раз, — залементував жандарм. — Рідне село, позначене... Істинний бог, позначене... присягаюся на хресті...
Ще минуло з чверть години, доки наглядач второпав, що й до чого, і солдат повів Грабовського в камеру. Дорогою він сказав — до камери арештант не має права брати ніяких речей, сундучок треба здати в тюремний цейхгауз.
— Ну, — здвигнув плечима Грабовський, — коли потрібно...
— Давай свої бебехи, — кинув кривов'язий коридорний, перевіривши документи нового в'язня. — Будеш виходити — забереш.
— Дозвольте хоч книжку взяти, — попросив Грабовський уже в цейхгаузі.
— Книжку? — здивувався кривов'язий. — Яку?
— Там, — показав на сундучок.
— Маєш знати, в камері читати не велено, — сухо процідив крізь зуби коридорний. — Не положено. Понятно? Ще, може, політичецьку яку заманеться, боже борони...
— Та яку там політичецьку, — вимушено засміявся Грабовський. — Так собі книжки, та й годі.
— Які це "так собі"? Знаємо вас, на те й приставлені тут... Так собі...
Збагнувши, що впросити кривов'язого нема надії, Грабовський вирішив схитрувати:
— Духовні книжки, божественні.
— Молитовник, чи як?
— Звісно. Треба ж свої гріхи якось спокутувати перед богом.
— То-то, — пом'якшав кривов'язий, почувши про бога. — Кажеш, молитовник?
— Та певно ж.
— Тоді, — клацнув язиком кривов'язий і віддав сундучок, — бери. Спокутувати гріхи, значить...
Грабовський видобув книжку. Коридорний простягнув руку:
— Дай-но сюди.
Довго оглядав її з усіх боків, потім висадив окуляри на носа і почав читати на титульній сторінці:
— Ги-ил-леб. Глеб. Уси-пи-ен-си-ки-ий. Успенский. Це така божественна? А хто цей Успенський?
— Не знаєте? — зопалу перепитав Грабовський і, не задумуючись, відповів: — Ну, святий такий. Великомученик. Жив у Києво-Печерській...
— Який же це? Я, хвалити бога, усіх...
— Новий святий. Сорок перший. Колишній інок Глєб з церкви святого Успенія. Хіба ще не чували про нього?
Коридорний заперечливо хитнув головою: ні, не доводилося чувати.
— Ще почуєте.
— А ти не той?.. — завагався тюремник.
— Хіба ж можна про бога брехні плести?
— Ага. То бери, коли духовна. Так, кажеш, з Києво-Печерської... новий... великомученик... Глєб з Успенія... Слава богу, — бубонів кривов'язий, ведучи нового в'язня темними вузькими коридорами.
11
Не встиг Грабовський переступити поріг камери, як чиїсь руки міцно обхопили його шию.
— А-а-а! Пропаща грамота. Де ж це тебе стільки нечиста носила й нарешті сюди припровадила?
Це горланив, обіймаючи Грабовського, Михайло Рклицький. Вимучений довгою недугою, голодом і тяжкою дорогою, Павло ледве тримався на ногах. Стиснутий дужими руками, він остаточно втратив рівновагу, захитався і, якби не ті руки, простягнувся б на долівці.
— Що з тобою, Павле? — захвилювався Рклицький, всаджуючи Грабовського на нарах.
— Нічого, нічого, — відповів той тихо, напружуючи всі сили. — Я трошки полежу.
Схилився на нари, зсунув солдатський кашкет на очі і наче пірнув у колючу темряву. Чув гострий, як уколи розпеченої голки, біль у тілі і глухий стукіт у скронях. Боліло все тіло. Навіть не боліло, а просто нило, кричало про свої муки. Ні вгаму йому, ні спокою. В груди тлумилися химерні бажання, змішані з пекучими болями й жалями.
Грабовський не любив галасу, бо давно допевнився, що галас передчасно втомлював його, затуманював мозок. Коли на зборах організації товариші в полемічному запалі здіймали словесну веремію, він нервувався і закликав до порядку або навіть покидав зібрання. Так було легше, заспокоювалися хворі груди.
А зараз хотілося галасу, галасу дужого, невгамовного, як буря. Може, він затамує, заглушить біль. А галасу-то й не було. Це дивувало й дратувало. Будило й підганяло золотою різкою охлялі думки...
Не встиг побачити, скільки людей у цій камері. По руках, які враз підхопили його, догадувався, що мешканців тут чимало. Та де ж вони зараз? Чому не чути жодного слова, навіть шелесту, наче всі поніміли? Невже вони тихцем, як примари, вийшли з камери?
Спробував повернутись на нарах, щоб оглянути камеру, але сил вистачило лише на те, щоб витягнути з-під голови отерплу руку. І коли ворухнувся, почув приглушений, тривожний шепіт коло нар, в якому зливалося кілька голосів. Аж стрепенувся, хоча й сподівався їх.
— Ти полеж, Павле, — нахилився над ним Михайло Рклицький. — Спочинь, засни, до обіду я тебе розбуджу.
Грабовський нічого не відповів. Тільки через силу обернувся лицем до стіни і підібгав під себе ноги. Так легше заснути.
Та заснув не скоро. Несподівано в його уяві виплив Михайло Рклицький.
Рклицький? Михайло? О доле! І все постає перед очима, як живе.
Кругловидий, мов дитина, білявий, у старанно напрасованому костюмі, з піднятими над головою руками, гарячими очима — оце Михайло Рклицький. Такий, яким колись багато разів бачив його на сходках.
Товариші з харківської організації поважали Михайла, любили його квітчасті промови, і, може, саме тому він виступав на кожних зборах. Віртуозно правуючи словом, маючи чи не найбільший серед усіх членів організації запас знань з історії, сучасної політичної та художньої літератури, цей студент четвертого курсу університету легко опановував аудиторію, міг повести її за собою. Він не відчував найменших труднощів у вербуванні неофітів народницької віри.
Тільки один Павло Грабовський, учень харківської семінарії, а потім газетяр, чомусь був настороженим, обережним до Рклицького. Чому — сам не міг розібрати. Навіть відчував, що підстав для цієї настороженості, стриманості немає, проте змінитися не міг. Не раз сам себе з острахом питав, чи, бува, не заздрощі викликають цю настороженість? Але тут же доходив думки — ні, не вони.
— А що ж? — стояло, як привид, і з сумовитим докором западало в душу питання.
— Що?
Відповіді не було.
(Продовження на наступній сторінці)