— Перед тим не схилюсь, якби й з голоду здихав. Подамся на сусідні села, може, щось надибаю.
В розмову втрутився Овчаренко:
— Не вигадуй, Павле, казна-що. Чи я тебе попрікаю шматком, чи вовком дивлюся на тебе? Тобі ж ходити в інші села заказано. Хочеш вскочити ще в нову біду? Сиди пока дома. Якось купкою проживемо. Правда, Олесю?
— Правда, голубе мій, правда, — усміхнулась Олександра. — Не рипайся, братику, нікуди. Може, згодом тобі якась полегкість вийде...
Не послухав Павло родинної ради — пішов. Не далеко. Вибрався за городи, перемахнув річечку і опинився в Старосіллі. Біля панської брами стрів Кузьму.
— О! — зрадів той. — Про вовка помовка, а вовк з лісу. Думав увечері бігти до вас.
— Чого?
— Перебалакав з токовим нашого пана, і він погодився взяти тебе на возовицю. Знаєш, молотьба, невправка, людей бракує...
— Ви ж у Пушкаря служили.
— Покинув, ще з весни покинув, хай він западеться на рівному. То підеш?
— Спробую, побачимо, що з того вийде.
Виходило спершу не зовсім ладно, і лановий не раз кидав похмурим оком на юнака, що невміло орудував вилами. Порятувало Павла те, що він возив пшеницю на тік разом з Кузьмою. Бувалий строковик скоро навчив його рівно класти хуру, а сам і подавав снопи, і скидав їх потім на стіл молотарки.
— Не хапайся, Павле, — заспокоював. — Тихше треба. І не юритуйся. Мовляв твій тато, не святі горшки ліплять, навчишся.
Так минув тиждень і настав другий. Увесь день сонце палахкотіло, мов навісне. Та, нарешті, стомилось, скотилося з голубої високості і зачепилось за західне бескеття, видовжуючи хисткі тіні і золотячи тік та людей на ньому своїм останнім промінням.
Кузьма вже кінчав скидати снопи барабанщикові, як на тік заїхала бричка повітової поліцейської управи і з неї зіскочили двоє — пристав другого стану та пушкарянський громадський староста.
— Грабовський! — надсадно гримнув Ткаченко — Сюди!
Павло покинув запрягати коней і підійшов.
— Чого ти тут? — визвірився Ткаченко.
— А де маю бути?
— Не знаєш? Дома, в Пушкарному і ніде більше
— Он воно, Пушкарне, — показав Павло рукою через річку. — До нього і півверстви нема.
— На один сажень не маєш права відлучатися.
Почувши галас, Кузьма зіскочив з воза і поспішив до брички. Машиніст скинув паса з маховика, аби марно не крутити порожнім барабаном, —-— і люди потягнулись за Кузьмою. На галас прибіг також збентежений токовий.
— Хто вам дозволив брати на роботу державних злочинців? — наскочив на нього пристав. — Хто дозволив, питаю?
— Яких злочинців? — не зрозумів токовий.
— А от яких, — тицьнув на Грабовського. — Ви знаєте, що державним злочинцям, які перебувають під гласним наглядом поліції, всіляка публічна діяльність найсуворіше заборонена?
— Як ви сказали? — закліпав токовий віями. — Пуб...
— Публічна діяльність, — повторив громадський староста, хихикаючи собі в вуса.
— А що ж то воно таке?
— Бог його святий знає, — знизав плечима Семен Язикатий. — Одні кажуть — конокрадство, другі — чаклунство, треті — прелюбодіяніє, четверті... Говорять різне, а толку... Розтовкмачте, пане начальнику, нам, калікам-недорікам, що то за киселиця-печериця і для чого годиться. Бо ж, самі бачите, кругом — мужва репана, на всі ноги наче кована, а насправді неодукована, коли уже щось нашняпить, то й додому не потрапить, поки не розшолопає.
— Розтовкмачте, розтовкмачте, — посипалося з натовпу.
Тепер настала черга кліпати Ткаченку.
— Слухай, Матвію, — звернувся до нього Грабовський. — Раджу тобі, не клей дурня і не забивай людям баки. Публічна діяльність до сьогоднішньої молотьби найменшого відношення не має, а заборонити мені возити снопи за двоє-троє гін від рідного села ніхто не може. Не подумавши, ти таке втелющив: публічна діяльність на току...
— Оце так розтлумачив, — підхопив Язикатий — А то — конокрадство, прелюбодіяніє... Свята темнота, господи прости. Але й ти, Павле, трохи той... Хіба ж пан пристав клеїли дурня? У них і так гарно виходить, не треба навмисно клеїти, бо скоро можна заблеяти. На плечах пана начальника голова гай-гай... Ніби публічна і, мовляв той шляхтич, бардзо слічна...
Люди затуляли роти кулаками, щоб не зареготати, а Ткаченко стояв ні в сих ні в тих. Ледве спромігся на слово.
— Іди з-перед очей! — гримнув на старосту.
Той одступився і ледве чутно процідив:
— Придурок.
Хтось, не стримавшись, бризнув сміхом.
--— Що ти сказав? — підстрибнув пристав до старости.
— Нічого, єйбо-присейбо.
— Брешеш.
— Хто бреше, тому легше...
Пристав ледве перевів дух.
— Ось тобі мій наказ, — вимовив офіційно, немовби продиктував. — Зараз же підеш, ні, не підеш, а побіжиш у Рясне.
— Свят, свят, — перехрестився Язикатий. — Та в мене ж мозолі...
— Побіжиш і передаси урядникові: я звелів посадити тебе на тиждень у холодну.
— Передати і зразу ж вертати додому?
— Відсидиш, а потім повернешся.
— Це вже зовсім кепсько. Подумайте своєю розумною головою: жнива, молотьба, подушне збирати, скрізь гаряча пора, а староста бомки б'є, у холодній байдикує... А може, я завтра подамся в Рясне, бо ж он уже сонечко зайшло, а світ не близький. Або дозвольте замість волосної буцегарні одсидіти в моїй розправі. Я там так запруся-зачинюся, що ніхто мене звідтіля не виколупає. Зволите?
— Геть! — ще гірше озлився пристав.
Староста, вдаючи зляканого, позадкував за спину пристава, знизав дивакувате плечима і показав язика.
Матвій ступив до Грабовського.
— А ти, розбійнику, сідай на бричку та й поїдеш зі мною.
— Куди?
— В Охтирку.
— Чого?
— Там побачиш. Гайда.
— Не поїду.
— Що-о?
Пристав вихопив у фурмана батіг і кинувся на неслухнянця, однак дорогу йому заступив Кузьма з вилами в руках.
— Стань! Тут тобі жаба цицьки дасть...
Пристав пополотнів. Одступився, віддав батога фурманові, мить помовчав і заговорив спокійніше.
— Завтра, Грабовський, — в управу.
— Письмовий наказ справника є?
— Зараз буде.
Ткаченко хапливо пошарив у кишенях, але нічого не знайшов.
— Дайте паперу й олівця, — звелів токовому. — Я все забув на службі.
— У мене нема. Покликати вагаря?
— Гукайте.
— Оце так штукерія, мосьпане, — вставив Язикатий. — Приїхали купці з Бару, і ні грошей, ні товару...
Пристав обернувся до нього.
— Знову гишаки?
— Бог з вами, пане начальнику, ніяких гишаків. Розповідаю хлопцям про прицюцинувату Хіврю...
— Замовкни!
— Нічим не вгодиш вам, як отій болячці, чіпляєтесь до всього...
— Одсидиш у холодній, — перебив пристав, — не тиждень, а два.
— А може, місяць, аби кругло вже було...
Вагар приніс папір та олівець. Пристав написав розпорядження, простягнув Грабовському.
— Завтра будь у повітовій управі.
Павло переглянув незграбну писанину, склав аркуш учетверо, роздер, кинув на землю і притоптав ногою.
— Що ти зробив, гайдамако?! — ледь не захлинувся Ткаченко.
— Не бачиш?
— Збиткуєшся над державним документом?
— Це такий документ, як ти державний муж. Недолуга записулька. Краще мовчи, бо зараз прочитаю людям, що там наварнякано, то засміють. "По получению оного ордера ниже слідующий..." Так у тебе завжди виходило і в бурсі. А до управи прийду тоді, коли отримаю наказ справника, за його підписом та печаткою.
— Ах, бунт!! — зарепетував пристав. — Знущання над представником влади? Пам'ятатимеш, розбійнику, пам'ятатимеш!..
Він притьмом вихопився на бричку, і вона погуркотіла з току, збивши густу куряву.
— З богом, Парасю, доки трапляються люди, — тюкнув Семен Язикатий. — Отож загорений, отож навіжений. Таке молоде, а вже скажене. Виродиться ж! Прямо-таки ні в тин, ні в ворота судариня криворота. — Він трохи помовчав, дивлячись на паперові клапті, викинуті Грабовським, і спохмурнів. — На цьому, добрі люди, слові бувайте здорові, а я піду до Рясного виконать волю дурного. Спокутую там, Павле, і твої, і свої нинішні гріхи та, може, тим часом складу якусь кумедію о тім, як нині молотили і Колупая-мармолая публічно зганьбили.
31
Довго й терпляче ждав Грабовський виклику повітової управи, старанно готувався до розмови з Арцибашевим або Матушинським, але Охтирка мовчала, наче їй заціпило. Пристав теж більше не навідувався. Не подавав голосу, також волосний урядник, котрому насамперед належало здійснювати гласний поліцейський нагляд за політичним засланцем.
Так минув місяць, минув другий, перевалило за половину й на третій. Наступила осінь. Небо ставало хмарним, часто загорталося бурими хмарами, бризкало дрібними дощами. Спорожнілі від плодів садки натягували на себе жовтогарячу намітку, тривожно перешіптувалися і вмивалися холодними росами.
(Продовження на наступній сторінці)