Чи не забагато? Чи не стріляємо з гармат по горобцях? Власне, яких злочинів накоїв той вісімнадцятилітній семінарист? Підірвав основи самодержавія і православія? Висадив у повітря Кремль чи Зимовий палац? Вчинив замах на імператора чи якогось члена царської родини? Нічого серйозного не сталось. Нема матеріалу навіть для судового звинувачення. Два чи три обшуки робили в хлопця. А що знайшли? Гектографовану брошуру "Інтелігенція і народна маса", невідомо чий і до кого лист з Сибіру, лотерейні білети, якась записка про гниле коріння, якась цидула з шістьма рядками незрозумілих слів, книжки...
Таке добро зараз водиться майже в кожного молодика. Не тільки в студента академії, університету, інституту, а й у гімназиста та бурсака. Невже ж усіх їх обшукувати, хапати, ув'язнювати, судити? Бог з вами, панове. В такому разі довелося б подесятерити штати поліції, жандармерії, судовиків, різних донощиків, а всю армію кинути на спішне будівництво в'язниць. Перенаселимо Сибір, збезлюдимо центр імперії. Забракне кайданів для каторжників. Погана слава про наш трон розійдеться по всьому світу.
Самі своєю панікою, зчиненим повсюдно гвалтом не стільки згасимо протестантську вогневицю, скільки роздмухаємо її, прикуємо увагу підростаючого покоління до неї і тим самим помножимо лави справжніх революціонерів, озлобимо молодь проти себе. Це треба пам'ятати не лише міністру, губернатору, ректору, але й останньому околодочному...
Прокурор харківської судової палати, як відомо, не відзначається ні особливими розумовими здібностями, ні проникливістю, ні людяністю, але й він не знайшов вагомих резонів для серйозного покарання юнака. Виходячи з фактів першого дізнання, проведеного помічником начальника харківського губернського жандармського управління майором Сазоновим, прийшов загалом до справедливих і вірно мотивованих висновків. От вони: "...имея в виду несовершеннолетие обвиняемого, я полагал бы возможным: разрешив настоящее дело в административном порядке, оставить оное без дальнейших последствий, вменить Грабовскому в наказание содержание его под стражею и исключение из семинарии, отменить затем учрежденный над ним полицейский надзор..."
На жаль, міністр юстиції не дослухався до голосу провінційного прокурора і порадив міністрові внутрішніх справ віддати колишнього семінариста під нагляд поліції протягом двох років. Міністр внутрішніх справ схилився до ради свого колеги з юстиції, запропонував її цареві, а той, за давно узвичаєною формулою, "высочайше повелеть соизволил: разрешить настоящее дознание административным порядком с тем, чтобы подчинить Павла Грабовского в месте его родины гласному надзору полиции на два года".
От тобі нарешті й обсмоктали "оное", от тобі нарешті "соизволил"... Вчинили вирок, який не випливає ні з букви, ні з духу виявлених у семінариста "злочинних" матеріалів, "вещественных доказательств". Замість того, щоб сам ректор та вихователі розтлумачили юнакові недоцільність його романтичних захоплень — а вони, видно, романтичні, — насварили, наставили на путь істини, прищепили йому пошану й любов до трону, — замість усього цього зробили з нього помітного державного злочинця, мало що не героя, мученика. Тепер він, напевно, привертатиме до себе увагу не тільки свого села, але й волості, ба й цілого повіту. Називається, здолали супостата...
Так згори донизу, всюди скам'яніла казенщина.
Перед самим собою можна і треба визнати, що в охтирській поліцейській управі справи також не кращі. Не додивишся — зразу летять дрова. От і в даному випадку. Протримали хлопця три дні в тюрмі та й відпустили в Пушкарне, не зробивши навіть формального допиту, аби заповнити відповідну сторінку в книзі про піднаглядних та належну відомість. Тому й залишилась без відповіді ціла низка істотних питань — хто такий засланець, яке його родинне становище, чи має засоби для існування, за що покараний, яким має бути поліцейський нагляд — офіційний чи неофіційний, дозволяються а чи не дозволяються йому відлучки з села?
Пристав Ткаченко все перекладає на Матушинського: я, мовляв, радив йому затримати Грабовського у в'язниці до повернення справника, а він відпустив. Так, Матушинський трохи поквапився. Але ж оформлення всієї документації на піднаглядних, а тим паче по Ряснянській волості, входить до обов'язків пристава другого стану. Саме Ткаченко мусив, уважно переглянувши привезені разом з арештантом документи, побачити, яких даних бракує там, і через городового зажадати їх від харківського поліцмейстера, допитати семінариста і доповісти, за відсутністю справника, Матушинському.
А що він зробив? Відношення поліцмейстера та копію постанови майора Сазонова засунув у шухляду, в'язня запхнув у камеру, не забезпечивши його навіть державними харчами... Служить, називається. Думає, якщо старий Ткаченко відпровадив не одну підводу подарунків у Харків, аби приліпити свого придуркуватого сина при повітовій поліцейській управі, то йому все сходитиме з рук...
Повернувшись з Харкова, справник розпочав довге й нудне листування з губернатором, щоб роздобути необхідні матеріали про Грабовського і завести на нього окрему справу. А губернаторова канцелярія теж неповоротка й недолуга. Ти їй ставиш десять запитань, а вона ледве відповість на одне, та й то плутано: робіть то офіційний, то неофіційний нагляд. А потім, не морочачи довго голови, бахнула: "...независимо от гласного надзора... учредить за Грабовским и негласный полицейский надзор". Довелось чекати, доки імператор "высочайше повелеть соизволил".
Тепер стало ясніше і можна конкретно поговорити з Грабовським, точно викласти перед ним перспективи та заразом узяти в нього дані для книги про піднаглядних. Геть негласний нагляд, геть сільських шпигів та сексотів! Вистачить гласних очей повітового пристава і волосного урядника. Правда, ряснянський урядник не дуже запопадливий, не дуже охочий до вистежування та рапортів, але те, може, й на краще...
Арцибашев і сам не збагне чому, але проймається співчуттям до Грабовського, особливо після того, як дізнався від Ткаченка, що родина покійного пушкарнянського паламаря живе в тяжких злиднях. Звідкіля йде це співчуття? Можливо, від деякої біографічної спорідненості: адже його, справників, батько був також паламарем сільської церкви, теж помер молодим, залишивши на руках дружини чималу сім'ю, і він, теперішній охтирський справник, тодішній студент другого курсу сільськогосподарського інституту, мусив покинути навчання, розпрощатися з мрією стати агрономом і ступив на поліцейську стезю.
Слизька й гидка ця стезя, однак тільки завдяки їй він, найстарший син, пожертвувавши собою, допоміг матері поставити на ноги молодших дітей. Тоді було шкода їх, братів та сестер, а тепер — себе, своєї молодості, своїх юначих сил, розтриньканих на поцяцькованій тумбі городового, на жорсткому стільці пристава, своєї золотої мрії, похованої дочасно й заживо. Вже старий, з сріблястими скронями, з перетлілими почуттями, але й зараз, іноді їдучи в село, дивиться на зелені поля, мов на чари. А потім, стомившись тихим напливом виколисаного в марах, та недосягненного щастя, почуває себе обікраденим і нещасним, наче повертається з цвинтаря після похорону найближчої, найдорожчої людини...
Можливо, те співчуття живиться й іншим джерелом. Справник болісно переживає гірку долю своєї сестри Васси. Невдало склалося життя наймолодшої Арцибашевої. Чоловік загинув на російсько-турецькому фронті, а вона, квола й хвороблива від природи, залишилася з маленьким сином. Славним хлопцем ріс Фаня — допитливим, веселим, запальним. Закінчив бурсу з похвальним листом. Вступив до семінарії, прекрасно вчився і — який дивовижний збіг! — позаторік був ув'язнений за читання та розповсюдження якихось дурних прокламацій. Васса мало не померла з горя. Приїздила сюди, по пораду та допомогу до брата, а він їздив у Тулу. Всілякими правдами й неправдами ледве домігся визволення і повернення племінника в семінарію.
А хто ж допоможе вдовиці Грабовській, її синові, що по своїй недосвідченості потрапив у біду? Могла б попросити заступництва хіба в охтирського пристава другого стану Матвія Ткаченка, але цей земляк чомусь тільки прискаржує семінариста, силкується затоптати в багно, ладен у ложці води втопити, живцем з'їсти...
У двері постукали, і справник стомлено підвів голову.
— Зайдіть.
Коли відвідувач увійшов, Арцибашев аж відхитнувся: здалось, перед ним стояв його рідний небіж — невисокий на зріст, худорлявий, чорночубий, у потріпаній семінарській шинелі, босоніж...
— Фаня... — самі прошепотіли губи. — А де ж мама?
— Її не викликали, — відповів прибулий. — Ряснянський урядник звелів мені одному йти.
— Грабовський? — отямивсь Арцибашев.
— Так, Павло Арсенович, з слободи Пушкарної.
Арцибашев нарешті приборкав свою спантеличеність і в думці вилаяв себе — такий старий і стріляний заєць, а нараз розгубився...
— Сідайте, — показав на стілець.
Павло здивований: Ткаченко не запрошував сідати, а цей, такий значний начальник...
Присів, оглядівся. В кабінеті чисто, світло, стіл застелений важкою темно-зеленою скатеркою, на ньому дві купи книжок, в полив'яному слоїку ціла батарея старанно підструганих кольорових олівців.
(Продовження на наступній сторінці)