— Еге. І інших.
— Хочеш почитати?
— Хочу.
— Приходь до мене в неділю.
Павло став ходити у той корпус, де жили старшокласники. Там, у Цимбалюка, не тільки діставав книжки, але й познайомився з студентом університету Михайлом Рклицьким.
Так почалось читання... А потім... Перечитавши деякі писання Баруха Спінози, відчув, як його віра нараз похитнулася а чи навіть розкололася навпіл. О, Петро... А ще пекучі думки про зневаженого хлібороба, міського трударя…
Народ — от за кого можна і треба піти на найтяжчі тортури, зректися всього, навіть самого себе.
18
Перегортав сторінку за сторінкою, хапав очима рядок за рядком, і серце мліло від щастя. В думках уже лаяв себе за те, що неохоче брав цей грубезний зошит з потертою палітуркою. Не сподівався чогось путящого. Думав — звичайнісінький альбом чи рукописний пісенник сільської панночки-мрійниці; таких немало перечитав ще в бурсі, а потім у семінарії.
А тут — творчість, виважена роками праці. Історичні бувальщини, поеми, байки, ліричні вірші. Таки справжня лірика, яка може скласти честь й відомому співцеві. Отже:
Лети, моя думо, в вечірню годину
Далеко, далеко звідсіль...
Лети, моя думо, у тую хатину,
Де слухає казку топіль.
Жила в тій хатині дівчина кохана,
Коли ще живе — поклонись,
Скажи їй ти слово, болюче, мов рана,
Що я вже не той, що колись
Що гасне мій погляд, і тихне мій голос,
А зморшки покрили чоло...
Поволі, поволі сивіє мій волос,
А терня у серці вросло.
Та й хіба тільки це? Всюди, в переважній більшості писань, проблискує міцний і самобутній талант. Мова — щиро народна, вірш — плавний, гнучкий, як добра лоза, образи — яскраві, добірні, звороти — короткі й виразні, думки — вагомі, почуття — багаті й правдиві.
Роздуми Грабовського перервав Цимбалюк, який досі, готуючись до завтрашніх уроків, за сусідньою партою мовчки штурмував "Патристику" .
— Вигоріли б ви, словоблуда, без вогню, — жбурнув книжку на підлогу.
— Кого так немилосердно шпетиш? — запитав Павло, не одриваючись від читання.
— Та отих же святих отців, дурисвітів проклятих. Вони повигадували всілякі абракадабри, а семінарист мусить мізки свої викручувати.
— Хочеш бути попом, викручуй...
— Не дуже й хочу, то все батечко та матінка наполягають. Мене до хімії тягне, динаміту б наробив, бомбу Кибальчича вдосконалив... Правду кажучи, мене тільки казка про страшний суд займає. Думаю собі: як-то воно насправді буде?
— Доживеш — побачиш.
— Кортить перевірити, брешуть а чи правду кажуть оці святі словоблуди. Ти тільки послухай. Він підняв книжку, розгорнув.
— От. "Вопрос: Како стати человеком на воскресение и которая детища умроша, детски ли им возстати? Ответ:
Вси изменимся, и на воскресение стати всем человеком тридцати лет, в един возраст, и во единой одежды облекутся". Второпав?
— Виходить, і Вельзевул, і Різногірський, і я, і ти, і ті, які ще не зачаті, словом, усі станемо на отой страшний суд тридцятилітніми, навіть у строях однаковісіньких, мов солдати.
— От йолопи. А ще — Василь Великий, Григорій Богослов, Іван Златоуст...
— На те й Златоуст: як ступне, то й брехне.
— Попалися б вони мені, христопродавці косаті... Ну, є там щось путнє? — показав на зошит.
— Ото!
— Невже?
— Де розкопав це багатство?
— Дома. У батька тихенько підхопив.
— Він же, здається, попує?
— То такий піп, з якого вийшов би добрий козак або гайдамака. Ніяк не може нагріти місця. Візьме парафію, ще й не звикне до неї, а вже, дивись, розлається з місцевим начальством і мандрує далі. Так ми побували і на Львівщині, і на Одещині, і на Херсонщині, а позаторік притирлюжились на Харківщину. Як цигани, не маємо ні кола, ні двора. Ото вже мати набралася лиха з ним. А я таки люблю старого. Бо чесний, справедливий, нікого ніколи не скривдить і не підставить шию в ярмо. Не можу простити йому лише літературної сверблячки.
— Чому?
— Вона забирає в нього всі сили, час, отруює життя, а по суті нічого не дає, особливо ж українське віршування. Пам'ятаю, колись він писав статті, фольклорні розвідки, друкувався в московських газетах та журналах, За них його іноді й хвалили, а потім занехаяв усе те і взявся виключно за українську поезію.
— Твій батько, Петре, має оригінальний і розмаїтий літературний талант.
— Признаюсь, мені також подобаються деякі його твори, а люди легко запам'ятовують їх. Ти прочитав вірш "Лети, моя думо"?
--— Уже.
— А оцей?
Цимбалюк перегорнув кілька сторінок.
Чого сумувати, голубко моя,
І долю свою проклинати?
Он глянь, подивися, надворі весна,
І пташечки будуть співати.
З-під снігу прогляне барвінок хрещатий,
Бузок у саду розцвіте.
І з теплого краю соловей співучий
Нових нам пісень принесе.
І все оживе, і ти знов заспіваєш,
Голубко, в зеленім саду,
І серце твоє знов життя зажадає,
До тебе в садок я прийду.
— Гарно!
— І цей, і "Лети, моя думо" уже пішли між люди, стали піснями.
— А хто музику написав?
— Ніхто. Сам батенько підібрав на бандурі. У нього дебелий голос, часами й півчу забиває.
— От бачиш — поет, співак, композитор, а ти ремствуєш.
— Я не ремствую, але...
— Він, очевидно, без поезії та пісні жити не зможе.
— Авжеж. Однак усе написане ним по шухлядах валяється, а при переїздах нерідко й губиться. Якби ж було де опублікувати...
— Надрукувати... — зітхає Грабовський. — Це, Петре, велика трагедія української літератури, всього духовного буття народу нашого. Знаєш царські циркуляри, на які посилається ректор, забороняючи нам читати і розмовляти рідною мовою?
— Знаю, хай їх грім поб'є, і ті циркуляри, і ректора, і самого царя. Через оті циркуляри-кайдани українська культура не живе, а поневіряється, не дихає, а сопе, як з кляпом у роті. І силу-силенну чудових талантів змарновано. Про Порфира Кореницького чував?
— Хто такий?
— Колишній вихованець нашої семінарії.
— Ну?
— Недавно замерз уночі посеред вулиці п'яний. Був дияконом при холодногірській церкві. Про нього мені позавчора розповів священик Мартинович, який колись разом з ним учився. Каже, Порфир був обдарованим поетом. Ще в семінарії написав поему, де нещадно висміяв ченців Курязького монастиря. Потім — поему "Вечорниці". За них і був виключений з семінарії. У тому прислужився наш Вельзевул.
— Правда?
— Казав Мартинович. Тоді Аристарх Никодимович ще не викладав латинь, а секретарював у ректора, сватаючись до його дочки. Обидві поеми ходили в рукописах, і семінарське начальство не знало автора. А Вельзевул, вивідавши, сказав ректорові.
— От негідник!
— Зате ж і Кореницький помстився своїм ворогам.
— Як?
— Виходячи з семінарії, він на дверях квартири, в якій разом мешкали сивий ректор, його повісплений секретар та хлопченя-келійник, крейдою написав:
Отут цілісінька сім'я —
Сірко, рябко та цуценя.
— Дотепно! — зареготав Цимбалюк. — Значить, за латиністом здавна фіскальство водиться. Колись служив тестеві, а тепер зятеві. Нелегка служба, але прибуткова та ще й...
Білі двері одчинилися, і показалась прилизана голова Субчика.
— Чому не йдете на вечірню відправу? Запрошення чекаєте?
— Зараз, зараз, — встав Грабовський, ховаючи зошит.
По дорозі до церкви Цимбалюк скаржився:
— Далі не можу жити в корпусі. Кругом підслухують, шпигують, нема де книжок тримати. Завтра переходжу на приватну квартиру.
— Хіба можна?
— Треба взяти дозвіл у ректора або інспектора.
— А дадуть?
— Мусять, бо корпус малий. Навіть більшу половину грошей за квартиру для казеннокоштних платить семінарія.
— А де ж решту взяти?
— То вже справа кожного окремо. Хлопці заробляють.
— Як?
— Беруть переписувати різні папери, наприклад, ролі для артистів. Дехто займається репетиторством. Я теж маю двох учнів.
— І я б хотів на приватну, але...
— Іди, десь підроблятимеш. Ти любиш писати, а тут є газети, можна й до них звернутись.
— Спробую.
19
Коли семінаристи вийшли з останнього уроку, падав перший сніг. Білий, пухнастий, він легкою ковдрою поволі встеляв тротуари, панелі, дахи будинків, і місто молодшало, бадьорішало.
Широке семінарське подвір'я виповнилося веселим галасом. Хлопці ліпили сніжки і з реготом кидали один на одного. Скоро годі було розібрати, що робилося. Всі нападали, не оборонявся ніхто, і в центрі подвір'я іскристий сніг геть перемісився десятками завзятих ніг, обернувшись на розмішану сіру масу.
— Bellum omnium contra omnes! — лунало над подвір'ям.
Поле бою з кожною хвилиною ширшало, сягаючи до самого муру. Тепер, здавалось, ніяка сила не спинить розпаленого юнацтва.
(Продовження на наступній сторінці)