— Заслужив, то хай має. Напоумляв дурня ще весною: зробіть, як зробив Колупай, — одвезіть смотрителеві та спекторові гостинця, не будьте скупердяєм. А він: "Годі, возив уже на вітер. Не ледарюй, учись, як людські діти". Чуєш — на вітер, людські діти... Тепер я йому, гадові, навчуся, знатиме, почому ківш витрішків. А ще й варнякає: "Кінчай бурсу, при вступі до семінарії підмащу..." Бачиш, ще й семінарії йому багнеться... Сам трьом куркам ліку не зведе, а мене... Справедливо рають мати: "Доки, безбожнику окаянний, мордуватимеш сина єдиного? Глянь, іроде, он вуса вже висіялися в нього. Знайди якусь осиротілу попівну, та й по всьому. Знає псалтир та часослов — доволі..."
— А батько що на те?
— Лається ще гірше, ніж наш спектор. Обох нас лякає віжками, дрюком. Кажу ж — дурень як єсть. Та я вчиню по-своєму.
— Збираєшся одружуватись?
— А чому б і ні? Остобісіли мені оті юшки та кулеші. Раз народився — раз і помирати. Хоч наїмся досхочу. А ти таки важиш на семінарію, еге?
— Діло покаже...
Три з половиною місяці Любинський сидів разом з Грабовським, а нині шепнув йому на вухо;
— Подамся, братику, на Савур-могилу. Страх як набридло стовбичити перед очима вчителів і слухати їхні доганливі проповіді. Там, на Савурці, можна спочити, задрімати, у святці перекинутись. Бувай здоровий.
Зібрав свої книжки та й поплентав до задньої парти, яку хлопці жартома називали Савур-могилою.
— З новосіллям, чревоугоднику преподобний! — повітав його Кифір.
— Не гавкай, іди під три —чорти, — буркнув Грицько. — Зараз прийде Козак і покаже тобі...
Нового уроку хлопці справді чекали з насторогою і тривогою. Побоювались, чи не почне Козак помщатися за покійного отця Агафона, званого учнями ще Самти. Правда, в училищі говорили, що ці два вчителі грецької мови завше сперечалися між собою, але ж обидва вони одружені з рідними сестрами, до того ж над труною Агафона Козак виголосив розчулену промову, а смотритель ремствував на нестерпну поведінку четвертого класу...
Отця Агафона, який до минулого четверга навчав четвертокласників грецької мови, хлопці не любили, бо добре знали його жорстоку та мстиву натуру. Він ніколи нікому не усміхнувся, а якщо іноді й робив це, то його усмішка скидалась на кислий ошкір. Вимагав усе, що говорив на уроках, навіть до найнікчемніших дрібниць, знати напам'ять, повторювати слово в слово, у міфи й легенди вірив, як у справжню релігію, а на бали дуже скупився. Догодити йому не міг навіть затятий зубрило Михайло Приходько.
Останній урок Агафона четвертокласникам не забудеться повік.
Ще й не всівшись на стілець, Самти кинув:
— Любинський!
Грицько лінькувато підвівся.
— Чийого собаку знаєш?
— Найкраще знаю нашого домашнього Кудланя. Ну ще...
— Сам ти Кудлань. Як звали собаку Одіссея?
Грицько м'яв шаньки.
— Бровко, — тихенько пожартував хтось.
— Бровко, — повторив голосніше Любинський.
— Сам ти Бровко! — озлився Агафон. — Сідай. Нуль з двома мінусами. А після уроків стоятимеш на колінах, тримаючи над головою в руках двадцятифунтовий камінь. Обіду сьогодні позбавляєшся. Килавчук! Як звати Одіссеєвого собаку?
— Аргус.
— Вірно. Куди він подівся?
— Здох.
— Сам ти здох.
Гаврик знизав плечима, обвів здивованим поглядом клас і помітив ствердний кивок Грабовського.
— Таки здох, саме тоді, коли Одіссей після довгих блукань нарешті повертається...
Агафон посинів.
— Брешеш, скотино! Нуль з трьома мінусами. Без обіду й вечері залишаєшся. Приходько! Як я вчив говорити про смерть Аргуса?
Михайло шпарко підхопився, наче йому припекло, мученицьки звів очі д'горі, хапливо осінив хрестом груди і врочисто промовив:
— Про смерть Аргуса ви, преподобний отче, вчили говорити так: вірний собака богорівного Одіссея Аргус знизойшов у царство мрачного Аїда.
— Вірно. А кому той богопротивний Аїд доводився кревним братом?
— Богопротивний Аїд кревним братом доводився Зевсу-громовержцю.
— А ще яких одноутробних братів Зевса знаєш?
— А ще одноутробних братів Зевса-громовержця знаю... — повторив Михайло і затнувся
— Ну, ну?
— Ну, ну... А ще одноутробних братів Зевса знаю — богів Гермеса, Гефеста, того, що покрав корів Аполлонових... А ще... — і знову затнувсь.
— Персея, Агамемнона, Артеміду, Геракла, — підказав Грабовський.
— О-о, — підхопив Михайло. — Згадав. Значить, Персея, Агам... Гам... Артем... Герас... Гер...
— Балда! — рубнув Агафон. — Ізиді з очей! Два з п'ятьма мінусами. Проценко!
— Я! — гримнув партою Кифір.
— Хто такий Крон?
— Живоріз, вампір безсердечний, людоїд. П'ятеро власних дітей злопав. Такого б на шибеницю варто, тхора смердючого.
— Сам ти вампір! Що верзеш, христопродавцю?
— Людоїд, хіба неправда? Але тут щось кінці з кінцями не сходяться. В одному місці сказано, ніби Крон зжер свого сина Посейдона, а далі мовиться, що Посейдон — бог моря. І дідько не розбере.
— Сам ти дідько! — схопився вчитель за груди, потім замахав безладно руками, упав зі стільця і віддав богу душу.
— Кінець, — підвів підсумок Любинський. — Знизойшов у мрачне царство богопротивного Аїда, навіть не гавкнувши. Оце тобі за Кудланя, сучий сину. Не витерпів такого, як і він, кровожерного Крона. Хай іде, а ми з тобою, Гаврюшо, сьогодні таки пообідаємо.
У п'ятницю Самти поховали, а в суботу інспектор сповістив: замість злісно убієнного раба божого Агафонія грецьку мову в четвертому класі вестиме отець Мирослав, званий серед бурсаків Козаком,
16
Отець Мирослав справді скидався на слобожанського козака-поселенця: чорні кучері підстригав "кружком", ходив у кунтуші, високій баранячій шапці, хромових, до блиску начищених чоботях, шароварах навипуск, а по святкових днях на його могутніх грудях яріла різнобарв'ям широка маніжка з голубими кутасиками. Походжав завжди неквапно, статечно і полюбляв розгладжувати пишні вуса, ніби видобував з них усмішку, що так пасувала до його вродливого лиця.
Служив Козак у гімназії, а в духовному училищі вів грецьку мову тільки в двох класах. Бурсаки поважали його. Це було відомо всім, і, може, тому на нього косо поглядав отець Агафон, чекаючи, коли той позбудеться тих двох класів... Але що Козак робитиме з четвертим класом? Як-не-як, а покійний Самти — родич йому...
Двері тихо відхилилися, і поріг переступила знайома постать. Хлопці, наче по команді, стали прямцем, а цензор гаркнув на все горло передурочну молитву:
— Преблагий господи, ниспошли нам благодать!..
Усміхнені Козакові очі пробігли по скам'янілих бурсацьких обличчях.
— Сідайте, — кивнув він головою. — А ви чого аж на Савур-могилу забралися? — спитав Любинського. — Ось же вільні місця. Ідіть ближче, не одривайтесь від товаришів. У гурті й пісна каша смачна, а одному і серед ковбас невесело.
Почекав, доки Грицько пересів до Грабовського.
— Отак. Далебі, знаєте, чого я прийшов до вас?
— Спектор казав, — відповів за всіх цензор. — Грецьку ніби...
— Так, вивчатимемо грецьку мову. Що ви робили на попередньому уроці?
Попередній урок хлопцям не хотілося згадувати... От і маєш, бабцю, Юр'їв день. Бач, як підходить... Усі мовчали.
Козак загадково усміхнувся.
— Не пам'ятаєте? Виходить, як у тій побрехеньці — не знав, не знав та й ледве забув.
Відчувши жартівливий настрій учителя, бурсаки полегшено зітхнули.
— Богів штурмували, — промимрив Гаврик.
— Голосніше, — заохотив Козак. — Якщо й гукнете, то Олімп від того не розвалиться.
— І героїв, — докинув Кифір.
— І героїв?! — радісно підхопив Козак. — Штурмувати героїв — то гарна справа, а богів, тим паче грецьких...
Класом гайнув стриманий пересміх. Підвелася Приходькова рука.
— Прошу.
Михайло, як і завжди, розмашисте перехрестив груди.
— А то ж нащо? — здивувався Козак.
— Про святих інакше не можна...
Козак розгладив вуса, примружився.
— Не робіть цього ніколи. Ми не в церкві за молитвою, а вивчаємо древньогрецькі міфи та легенди, а в них багато казкового, поетичних вигадок, часами й небилиць.
— Отець Агафон... — хотів виправдатися Приходько, але нараз згадав, що зробив страшну помилку, і занімів.
А Любинський не стримався:
— Той юродивий навіть перед Одіссеєвим псом бив поклони і нас мордував на уроках, хай йому... Козак на мить спохмурнів.
(Продовження на наступній сторінці)