У Феофано була колись краса — її називали, і не без підстав, кращою жінкою світу, за один її поцілунок, пристрасть, жагу вмирали — тепер вона була нікому не потрібна, зів'яла квітка, кинута обіч дороги.
Маючи силу, здоров'я й красу, вона мала колись і друзів, що присягались їй у вірності й любові, але одних не стало — вона вбила їх власною рукою, іншим Феофано була вже не потрібна.
Тепер вона сказала дочці своїй Анні, і це була, либонь, єдина правда, промовлена нею за все життя:
— Ти недобре робиш, Анно, що не виконуєш загаду свого брата Василя й не їдеш на Русь.
— Але ж ти сама говорила мені, та й сама я достеменно знаю, що брат мій Василь не зробив і ніколи не зробить добра ні тобі, ні мені.
Феофано зітхнула — це був, либонь, перший у її житті людський стогін.
— Так, — згодилась вона, — я тобі говорила й знаю, що мій син, а твій брат Василь — наш недруг, ворог... Справа, Анно, зараз не в ньому, — я пам'ятаю Константинополь і імперію тоді, — заплющила очі і замріялась Феофано, — коли на чолі її стояли жорстокі, дужі люди — Костянтин, Никифор, Іоанн, — тоді світ боявся імперії... Василь також жорстокий, але безсилий, він оточив себе такими ж безсилими, бездарними людьми, у нього немає вже навіть полководців, його військо — священики та ченці.
— Це страшно, мамо! — промовила Анна.
— Так, це страшно, — згодилась Феофано, — бо Василь, — він уночі приходив до мене, — може ще залити кров'ю Болгарію, може ще раз обдурити Русь, але, вір мені, а я добре знаю, наша імперія розпадається, загибаємо ми — ти і я, загибає імперія. Тому говорю тобі, Анно, їдь на Русь, там ти житимеш, матимеш честь і славу.
Анна зробила, як їй радила мати. З вікон Влахерна було видно, як кораблі грецькі один за одним входять у ворота Босфору, завертаючи, зникають за високими скелями.
Феофано зітхнула — тепер вона буде одна, зовсім одна у Влахернському палаці, скоро помре.
І смерть недалеко — уже цілий рік Феофано хворіє, не може їсти, худне, в неї часто колотиться серце, наморочиться голова, німіють руки, ноги, безнастанно пече й пече під грудьми... Студениця* (*Студениця — рак.) — так назвали лікарі хворобу, а від неї, як достеменно знає Феофано, немає вже рятунку.
І Феофано розуміє, що це — кінець, вона, що все й завжди перемагала, не може боротись з студеницею, на цей раз, і вже востаннє, переможе хвороба.
3
Тиша стояла й безвітря, Руське море неначе спало, в берегах біля Херсонеса ледь-ледь плескалась хвиля, лоно вод не тривожила жодна лодія.
Та ось на далекому обрії з'явились кораблі — чимало хеландій, памфіл, кумварій півколом ішли попереду, за ними на ста довгих веслах, розриваючи тупим носом воду й залишаючи по собі широкий слід, плив дромон із знаменом імперії на найвищій щоглі.
Тоді на стіни города й на скелі вийшли всі мешканці Херсонеса й вої руські — вони дивились, як кораблі з Константинополя обгинають вузький півострів, пливуть попід скелястим північним узбережжям, круто повертають на південь і заходять до спокійної затоки Символів.
Гостей з Константинополя зустрічали нові херсонеські протевон і стратиг, руські воєводи й вої стояли далі — на головній вулиці города, на сходах і біля базиліки акрополя.
Тільки кораблі стали в затоці й від них на берег поклали дерев'яні сходні — з памфіл і хеландій стали сходити василіки, що вже були раніше тут, кілька єпископів, священики — всі в барвистих ризах, ченці в темних рясах, всякі урядовці з відзнаками й нагородами, писарі з чорнильницями біля поясів.
А потім усі на березі розступились: раби несли по гнучкій сходні з дромона важкі, завішені голубими тканинами ноші, на яких хтось, либонь, сидів.
Ніхто не бачив, кого ж несли раби. Колихаючись на плечах, ноші пропливли між рядами священиків, ченців і урядовців. Ось раби вже за стіною города, завернули ліворуч, попрямували до будинку на пагорбі, де жив стратиг, от вони й зникли за колонами.
Аж тоді раби заходились носити з кораблів важкі пакунки, скрині, величезні корчаги, лантухи, — багато всякого добра було на кораблях, на березі виростала ціла гора дарунків.
У приміщенні біля олтаря князя Володимира ждали прибулі з Константинополя спафарії й кітоніти, що досконало знали, як належить одягати імператорів. Тут же було й кілька священиків з Києва, які мусили перейняти від них ю науку.
Кітоніти приготувались. На лавах під стіною стояли довжелезні й вузькі дерев'яні скрині, в яких лежав одяг, на столах ближче стояла сердолікова крабиця* (*Крабиця — ларець, скринька.) зі всім віссом* (*Вісс — вінець і всі царські регалії.) царським. Коли князь Володимир увійшов, кітоніти низько схилили голови.
Вони одягли на нього довгу сорочку, натягли через голову схожий на мішок з прорізом угорі білий, шитий срібною ниткою в хрести скарамангій, підперезали широким, червоного шовку поясом, взули ноги в червоні гостроносі черевики, почепили на плечі червону, з золотою каймою хламиду, на шию лори.
Це було дуже незручне вбрання, якщо раніше у власному одязі йому було просторо й дозвільне, то тепер князь Володимир почував себе, як у тісному дерев'яному коробі, ворушитись було важко, комір хламиди врізувався в шию.
Князь Володимир ввійшов у собор, там до нього приєдналось чимало бояр і воєвод, що ждали його виходу, спафарії, що тримали сердолікову крабицю.
До собору ввели царівну Анну. Вона була в сріблястому одязі, що облягав тонкий стан, обличчя її не було видно — голову Анни закривало густе покривало, що спадало на плечі й груди.
Князь Володимир зробив так, як йому зарані сказали, — ступив уперед, зупинився перед царівною, підняв з її голови покривало.
Перше, що він побачив, — великі перелякані очі Анни, що темніли на вибіленому, нафарбованому обличчі, тонкий ніс, що здригався від напруженого дихання, стиснуті уста.
Але все це — не тільки обличчя царівни, а й тисяча людей, що наповнили собор, урочистий спів хору, сяйво свічок — проходило перед ним, як уві сні, взявши за руку царівну Анну, він повів її вперед, до вівтаря, де вже стояв єпископ, а на столику, праворуч від нього, лежали вінці.
Єпископ підняв вінці й поклав на голови Володимира й Анни, з'єднав їх руки червоною шовковою хусткою, благословив — віднині Анна була царицею, жоною князя Володимира, голову ж його вінчатиме корона візантійських імператорів.
— Ісполайте деспоте!* (*Многі літа государю!) — гриміло в соборі, тисяча людей, величаючи його, василевса, ставали на коліна.
І дивні, ніколи не знані почуття огорнули душу князя Володимира. Він дивився на людей, бачив безліч захоплених блискучих очей, чув багатоголосий спів хору, що бажав многих літ василевсу Володимиру й василісі Анні, йому забивали дух пахощі ладану, смирни.
Віднині ніхто й ніколи не назве вже його сином рабині, він імператор, як Василь і Костянтин у Візантії, як Оттон у німців... Віднині ніхто й ніколи не називатиме такожде й Русь землею варварів-язичників, вона стоїть нарівні з Візантією, Німецькою імперією, могутніми державами світу...
Князь Володимир підніс руки д'горі, звернув погляд до неба.
— Воззри, боже, на мя, смиренного раба свого, прийми, боже, молитву мою...
Позаду залишились пир, шум багатьох голосів, співи, славослов'я — у спочивальні, куди вони зайшли, багато людських рук довго й старанно працювали, щоб приготувати все для радості, щастя, любові, — в срібному свічнику горіло сім свічок, проміння їм освітлювало червоні грецькі килими на стінах, мармурові постаті Амура й Псіхеї, що злилися в'єдно у вічному цілунку, білосніжне широке ложе, у високих вазах квіти.
За розчиненим вікном пливла ніч — чудова, велична: повний місяць заливав голубуватим сяйвом гори на мисі Парфенія, тихі води Руського моря, мури, церкви, колони, базиліки й побудовані стіна в стіну будинки Херсонеса, що зараз уночі були попелясто-срібні.
Сп'янілий від вина й усього, що йому довелось пережити цього дня, Володимир дивився на Анну, її великі темні очі, що дуже одверто й покірливо заглядали в його серце й душу, гарне обличчя, на якому палахкотіли рум'янці, відкриті уста, за якими видно було два ряди стиснутих зубів — намистечка з перлів.
І вся вона — з чудовою, наче точеною, шиєю, округлими плечима, персами, надзвичайно тонка в стані, з крутими, пружними стегнами, — красою Анна була достойною дочкою матері своєї Феофано, але та догоряла, як вечорова зоря, в Константинополі, а ця сходила, нібії денниця, в Херсонесі, над морем Руським.
І, вражений цією красою, князь, а нині василевс, Володимир несміливо торкнувся руками її плечей, а потім обняв трепетне тіло Анни, поцілував її гарячі, благаючі уста...
— Божественна василіса! Окраса світу! — сказав він.
— О Володимире, гіперборейський витязь! — відповідала Анна.
Руських слів, яких навчили Анну в час подорожі з Константинополя до Кліматів, і тих грецьких слів, які Володимир завчив тут, у Херсонесі, було так мало... Але що слова, коли саме небо, місяць, земля, здається, благословляють любов, а зовсім недалеко набігають на берег і щось шепочуть теплі морські хвилі?!
4
Починало світати, коли князь Володимир став за городом на скелі, в підніжжя якої глухо били хвилі.
(Продовження на наступній сторінці)