Проте, згоджуючись з усім, що їм пропонував князь Володимир, вони хотіли досягнути й свого — якщо не в бою і не силою, то хитрим словом.
Підвівся старий, сивобородий Роман, митрополит халкидонський.
— Ми, василіки, — сказав він, — приймаємо твій ряд, княже, будемо молити бога й певні, що божественні василевси його підпишуть. Проте це — ряд велій, такий, як і з Німецькою імперією, могутніми державами світу...
— Чого ж хоче митрополит?
— Ми дамо Русі те, що зрівняє її з іншими могутніми державами світу... християнство, що дасть Русі істинну віру, грамоту, книги, храми й собори, утвердить князя пастирем, а людям його дасть життя безначальне, виведе з стану варварів.
Князь Володимир посміхнувся.
— Марно думаєте ви, ромеї, що руські люди варвари. Ви кажете, що в нас немає грамоти, що ми — темні й неписьменні. Ні, це неправда, бо здавна руські люди карбували рєзи, і нині, як і ромеї, пишуть харатії, мають книжиці, слов'янськими знаками писані... Ви кажете, що в нас на Русі немає віри істинної, що ми язичники, молимось дерев'яним богам? Ні, не так, у нас є багато людей, що моляться дерев'яним богам, а є багато й християн, що мають храми, моляться іконам, читають книжиці.
— Патріарх Фотій сто літ тому утвердив у Києві єпархію, що підлягала Константинополю, — підхопили гречини.
— Чув таке, — посміхнувся Володимир, — але дуже шкода, що той патріарх, сидячи в Константинополі й не бачивши й не питаючись Русі, записав єпархію, бо в Києві її не визнали. Перших священиків у Руську землю прислали болгари, баба моя, княгиня Ольга, яку хотів охрестити імператор Костянтин, була вже до того охрещена. Ви ж, василіки, знаєте...
— Так, — швидко сказав митрополит Роман, — ми це знаємо і тому хочемо, аби нині ця єпархія була стверджена, аби Руська земля хрестилась від константинопольського патріарха.
Князь Володимир відповів:
— Слухайте, василіки, й перекажіть імператору Василеві — так, прийшов час, і ми думаємо охрестити Русь.
Василіки вперше за весь час радісно й легко зітхнули.
— Боже всесильний, — вирвалось у митрополита Романа, — дякуємо тобі, що просвітив руського князя... Володимир ніби не почув його слів.
— Я вам повім правду про Русь, — сказав далі він. — Так, прийшов час, коли ми, руські люди, вирішили прийняти християнську віру. Древні боги колись багато допомогли нашим людям, ми живемо в світі іному й хочемо жити, як усі... і в нас багато чого не вистачає: ми не неволили земель, не забирали в них багатств, ми стояли з мечем і щитом, у нас немає того, що має Візантія. Що ж, ми візьмемо це у вас.
— Ми охрестимо тебе, княже! — заволали василіки, а наіпаче митрополит Роман і священик Феофіл.
— Не про себе думаю, — з посмішкою відповів їм Володимир, — бог уже просвітив мене, я єсмь християнин.
Коли б з неба вдарив грім, василіки були б вражені менше, ніж від цих слів.
— Християнин? — переглянулись вони. — Але від кого, звідки?!
— Від болгарських священиків, що живуть у Києві. У палаті настала незвичайна тиша, крізь розчинене вікно долітав тільки шум розбурханих хвиль Руського моря.
Проте що могли робити василіки? — Понеже так, — сказали вони, — то ми охрестимо всю Русь.
— Імператор Візантії, — відповів їм Володимир, — є главою держави й церкви. Понеже я хрестився сам, то, як князь, сам хрещу й Русь.
— Тоді ти, княже, стверджуєш нині єпархію, яку заклав Фотій?
— Про єпархію Фотія я вже сказав, — промовив Володимир. — її не було, то тільки вигадка ваша. І чому ви хочете, щоб київська християнська єпархія підкорялась константинопольському патріарху? Ваш патріарх, як ми знаємо, підкоряється василевсу. Так кому ж підкорятиметься київська єпархія, а за нею й Русь? Все тому ж василевсу імперії? Ні, ми приймаємо християнську віру, множество людей на Русі, а з ними й я, вже хрещені, у нас буде віднині наша, руська єпархія, і, либонь, не одна, а в багатьох землях, вас прошу — допоможіть мені охрестити Русь: дайте нам священиків, божественні книги, ікони, такожде науку.
Князя Володимира в цю хвилину не можна було пізнати — гордий, дужий, сміливий, він говорив про те, що давно вже хвилювало руських людей.
— Ви кажете, що імперія ромеїв всемогутня, що землі її лежать на північ, захід, схід і полудень від Константинополя, що їй кориться безліч народів. Тільки ж вам не кориться Захід, де сидить папа, ви тремтите перед імператором німецьким. Мала Азія повстає проти вас, Болгарія, — горе людям Болгарії! — обливається кров'ю, а однаково не скорена імперією, і її патріарх у Охриді не визнає вашого патріарха.
Василіки розгублено переглядались між собою, київський князь, виявляється, володіє не тільки зброєю, він починає палити їх словом, він говорить ту правду, про яку бояться не тільки говорити, а й думати ромеї.
Володимир не тільки не кінчив, навпаки, починає говорити ромеям свою, руську правду, збуджений, розгніваний, а проте стриманий і гордий у гніві своєму, продовжував:
— І чому імперія забуває, що їй не кориться Русь? Ви називаєте нас худородними жителями Півночі, варварами — чому? Хочете знати — Русь тягнеться від Руського й Джурджанського морів до Полунощного океану у від Дунаю аж до Оральських гір. Русь володіє такими добрами, які вам і не снились. Люди її ніколи не ходили й не ходять у чужі землі, та й навіщо вони нам — уся ваша імперія менша, ніж наше поле над Руським морем.
Це були вкрай образливі слова — воєводи й мужі руські сміялись, василіки сиділи, мов води в рота набрали.
— Ми довго мовчали й терпіли! — запальне продовжив Володимир. — Назовіть мені хоча б одного імператора, який побував би в Києві, щоб взнати нас — руських людей, щоб по-людському говорити з нами... Ні, такого імператора не було, імперія говорить з нами, як з якимись печенігами чи хозарами, через василіків, а то й купців... Що ж, які василіки й купці — така й мова. А ми не соромимось — до вас ходили й говорили, чи то в Константинополі, чи під його стінами, з вашими імператорами князі Кий, Олег, Ігор, княгиня Ольга і мій отець Святослав... Розмова, звичайно, бувала всяка: як зустрічають, так і проводжають...
Воєводи й мужі вже голосно тепер зареготали, васияікам здалося, що їх шматує скажений гіперборейський вітер, — і ті, і ті розуміли, про які розмови під стінами Константинополя говорить князь Володимир.
— Скажіть імператорам Василеві й Костянтану, — закінчив Володимир, — що я хочу й буду надалі говорити з ними тільки як рівний з рівними і що цього вимагаю не я, а вся Русь.
— Божественні імператори подумають, подбають, — забурмотіли перелякані василіки.
— Ні — перебив їх Володимир, — імператорам нічого думати й гадати. Руські люди терпеливі, але всяке терпіння докінчується...
Василіки переглянулись між собою.
— Князь Володимир хоче одержати від імператорів високий чин куропалата?* (*Куропалат — намісник.)
Він посміхнувся.
— Божественні імператори не заперечують й згодяться дати князеві Русі вінець кесаря...
Князь Володимир розгнівався:
— Імператори ромеїв, як я знаю, давали вінець кесаря каганам Болгарії, а потім били і кесарів, і болгар. Я не візьму від них ні чепа куропалата, ні вінця кесарського; хочу й мушу мати корону василевса.
Василіки лютували, вони кипіли від обурення.
— Але ж корону василевса може носити тільки порфірородний...
Це була образа, виклик зухвалому київському князеві, на які він міг відповісти також образою. Володимир справді був ображений — за себе, за всю Русь. Проте він себе стримав і продовжив, ніби й не чув слів василіків:
— Корону василевсів вимагає Русь... А щоб імператори ромеїв надалі ніколи нас не зраджували і щоб Русь справді була рівна з Візантією, імператори Василь і Костянтин мусять дати мені в жони сестру свою Анну.
Василіки могли ждати будь-чого від зухвалого князя, тільки не цього.
— За божественним установленням імператори ромеїв не можуть родичатись будь з ким, а тим паче з невірними жителями Півночі...
— Мені відомо, що імператори віддали свою дочку за хозарського кагана, а ще одну за сина короля Гуго від рабині.
— Син короля Гуго був онуком імператора Карла Великого, а за родичання з хозарами церква наклала на імператора анафему...
— Скажіть імператорам вашим, що ви говорили з князем Володимиром — онуком князя Ігоря, який стояв колись під стінами Константинополя, сином Святослава, що бився з Іоанном Цимісхієм на Дунаї. І нині я, якщо не домовлюсь з Херсонеса, говоритиму з імператорами разом з болгарами під стінами Константинополя. От і все! На цьому ми, мабуть, і кінчимо, василіки!
Тоді патрикій Сисіній сказав:
— Ми домовились про все з тобою, княже Володимире, і нині їдемо, щоб поговорити з імператорами. Ми певні і будемо молити бога, щоб швидко бути в Константинополі і так само швидко повернутись назад. Але в нас лишилось ще одно — про Херсонес, ти обіцяв говорити про нього, коли укладемо ряд.
Князь Володимир посміхнувся.
— Це правда, — сказав він. — Я обіцяв говорити про Херсонес після ряду. Що ж, скажіть імператорам, що я дам їм Херсонес як віно* (*Віно — викуп.) за царівну Анну.
(Продовження на наступній сторінці)