— От мені завідувач школи доповів, що й поміж вами є непевні люди, але я покладаюся на всемилосердного господа нашого, що він наставить непокірливих і бунтливих на шлях, котрий...
Рінальдо запнувся, бо не знав, на який саме шлях мусить наставити бог непокірних.
Марко штовхнув ліктем Бізона, а той ледве помітно повів очима, мовляв, розумію.
— На шлях, котрий... котрий веде у царство небесне!.. Позаду зачмихали і заворушились. Хтось грюкнув лавою і гучно висякався. Схоже було на демонстрацію, і Рінальдо розгубився. Барацький шарпнувся в натовп, але там уже все заспокоїлось. Учні удавали побожність і серйозну уважливість.
— Так от, панове, я вам кажу, коли який мерзотник посміє бунтувати в школі, то ми на це крізь пальці не подивимось! — закінчив свою промову Рінальдо уже в підвищеному тоні.
— Ви, будь ласка, дивіться тут, і як що, вживайте крайніх заходів,— звернувся він до Барацького і, помітивши Малахова, який, помивши руки, стояв скромно за спиною начальства, Рінальдо зміряв його холодним поглядом з голови до ніг і важкою ходою старої незадоволеної людини пішов геть з їдальні.
За ним підтюпцем побіг Малахов, а Барацький, насупивши брови, ішов поруч.
Хлопці, як то буває після довгої примушеної мовчанки, заговорили всі разом.
— Бач який! В царство небесне! Ха-ха-ха...
— Просто в рай, та й годі!
— А де Коржов?
Та Коржова в залі не було. Він непомітно вийшов, хлопці бачили у вікно, що він на дворі розмовляв із Шваброю.
— Коржов! Язика зітреш! — гукали хлопці у вікно, і той, почувши вигуки, швидко повернув убік.
Хлоп'ята скупчилися коло Марка, закидаючи його найрізноманітнішими запитаннями. По тому, як Довгополюка таки побили "на темну" і Балан, на диво всім, брав участь у цій "операції", популярність його виросла і авторитет його у всіх питаннях шкільного життя не заперечував навіть Хватько.
— Боїться Рінальдо,— казав Балан,— боїться, щоб і в нас не було бунту... Тепер же скрізь бунти...
НОВІ СЛОВА
Останні літні дні пробігали ярами та балками, а слідом за ними тяглася золотавою ниткою осінь, суха, як шовк, з днями короткими, як старечі кроки.
Шкільна молотарка добивала останні копи, по стернях поповзли дряпучі чотирилемішні плуги, а на парових полях засновигали сівалки й борони.
Школа переживала найгарячіші дні останніх польових робіт, щоб потім замкнутися на цілу зиму в колі двору з його скотарнями, свининцями, майстернями, теплицею та аудиторіями.
Учні збивалися з ніг, працюючи і на дворі, і на полі. Сподівалися всі на двотижневу перерву, що обіцяло її начальство, скінчивши польові роботи, аж до початку аудиторного навчання. Але то були марні сподіванки. Шкільна рада ухвалила не розпускати учнів по домівках, де вони могли б набратися бунтливих думок, знайшовши і формальну причину затримати їх у школі: за причину був зіпсований паровик, що через нього молотіння затяглося на тиждень довше, ніж гадали.
Молодь засмутилась. Поїхати до батьків і два тижні бути вільною людиною, їсти не кандьор, а щось інше — Увірвалося, і всі ходили невеселі.
Дні тяглися напрочуд одноманітні. Навіть Бізон якось притих і кинув свої витівки. Балан увесь вільний час сидів за книжками, а коли гасили світло, довго розповідав то-варишам про дивні речі, що він їх вичитав із книжок.
В обідню перерву Митько Бізон і Васько Черненко відійшли вбік од молотарки і лягли спочити. Васько дивився в білясте небо і, напівпримружуючи очі, говорив Бізонові:
— Ти, Митьку, дурень... Я б на твоєму місці давно кинув йіколу. Що тобі? Батька немає, матері немає, якийсь там °пікун... Плював би я на опікуна!..
Бізон справді був сирота. По батькові йому лишалася невелика спадщина — з чотири десятини землі та хата, і доглядати за тою спадщиною призначила громада Мить-кового дядька. Дядько був великий аматор науки і вирішив учити Митька, а як не знав він більше шкіл, крім Банківської сільськогосподарської, то й послав туди свого вихованця.
— Сам ти дурний, Ваську, хіба мені не треба вчитись? А що робитиму, не вчившись?..
— Ха-ха-ха! Вчиться! Та хіба ж тут наука?..— Васько од переконання, що Бізон таки справді дурний, аж ногами задриґав.
Розмову товаришам перебив Фока. Він підійшов до них і зупинився, мовчки дивлячись, як Черненко вибивав ногами в повітрі. Потім він посунув Бізона і сам ліг поруч на соломі.
Фока був тихий вдумливий юнак років дев'ятнадцяти. Його ніколи не бачили ні за картами, ні за випивкою, хоч це в старших класах траплялося частенько. Він, як і Ба-лан, весь час сидів над своїми книжками зовсім не сільськогосподарського змісту.
То були книжки з історії, красного письменства, а одна груба в синій обкладинці носила інтригувальну назву "Політична економія". Але що в тій "Політичній економії" писалося, ніхто з однокласників Фочиних не знав, хоч усі без винятку ставилися з пошаною до синьої книжки, безнадійно заздрячи Фоці, що спромігся прочитати ті сотні сторінок.
В школі Фока вчився вже четвертий рік, і за весь час вчення їздив додому тільки двічі, і то ненадовго. Про своїх батьків розповідав він неохоче, видимо, родина його мало цікавила, а може, й родина не дуже цікавилася ним.
— Батько? — з презирством махав він рукою,— батько знає полювати на зайців, пиячити та матір бити...
— А тебе не б'є?
— Ні,— просто відповідав Фока.— Кінчу школу й матір од нього заберу.
Видимо, в його сім'ї був глибокий розлад, що поклав незгладний одбиток на юнакову вдачу.
Лігши поруч Бізона, Фока повернувся так, щоб бачити обох товаришів, і спитав:
— Знаєте, чого нас додому не пускають?
— А вам що? — здивувався Бізон.— Все одно ж ви не поїдете, коли й пустять...
— Ні, я б поїхав...
То хіба не знаємо, що молотарка поламалась? Того й не пускають...
Фока лагідно усміхнувся, як сміються старші на слова дітей, погладив свого русявого чуба і пошепки сказав:
— Не пускають, щоб ми революції не привезли... От що!
— Як ре... лю... ле... во... рю?..— не міг вимовити Бізон незнайоме слово.
Бізон хотів сказати, що він того нічого не розуміє, але скласти свою думку не зумів. Черненко підвів голову і з зацікавленням дивився на Фоку.
— Це що економії палять? — спитав він діловито. Фока підозріло озирнувся навколо, але, не бачачи нікого поблизу, пошепки пояснив:
— Революція — це щоб царя скинути... Президента замість нього настановити... Як у Франції...
Бізон не розумів. Зате Васько з виглядом людини, що вже не одного царя скинула і президентів на своєму віку понаставляла чимало, з апломбом сказав:
— Дурний ти, Митьку, республіка — це, брат, тобі таке життя, що й ну! Зараз Онучу — нужники чистить, а Кобру — йому на підмогу, от що то значить!
Такі відомості про республіканський лад аж надто вразили Бізона. Він розгублено дивився то на Фоку, то на Васька, а потім потяг себе за чуба і мовчки покрутив головою.
Фока усміхався. Його, видимо, забавляло Васькове уявлення про республіку та смішила Бізонова поведінка.
— А навіщо ж тоді економії палити? Га? — спитав Бізон. Фока почав викладати своє розуміння революції. Пани стоять за царя, а тому до нього не доберешся, аж поки панів не винищиш...
Хлопці довго слухали пояснення Фочине, аж поки паровик гудком не сповістив про кінець спочинку. Треба було ставати до роботи.
Бізон одгрібав коло молотарки полову і був замислений як ніколи. Слова Фочині, такі незвичайні і на перший погляд чудні, врізалися в його мозок гострими ножами і ворушили його глевку думку. Він забув про пилюгу і працював Машинально, витаючи думками десь далеко в країнах незвіданих і страшних.
Він, ще не примирившись остаточно з Балановим запереченням бога, був стурбований новими думками, новий Неспокій заполонив його істоту.
"Поспитаю Марка, він, напевне, знає",— ухвалив Бізон, геть заплутавшись у протиріччях. До Фоки, як до учня старшого, він ставився недовірливо, хоч Фока ніколи не зловживав своїм старшинством.
Після зустрічі в теплиці за читанням "забороненої" книжки товариші більше не збиралися, бо й Онуча і вчителі пильно стежили за хлопцями.
Тільки по двоє, по троє збираючись, хлопці ділились думками, а коли кінчали розмову, то неодмінно додавали:
— Ти ж нікому не кажи цього, бо за це може влетіти... За останній рік, відколи розпочалася війна на Далекому
Сході, в моду увійшло багато нових слів, таких незрозумілих і бентежливих своєю новизною. Ті слова кожний розумів по-своєму, надаючи їм образного змісту, залежно від своєї вдачі.
Бізон уявляв революцію як щось подібне до величезної школярської капості, що їх безліч робили учні старої школи своїм учителям. Капость ця була не проста собі капость, як, скажімо, шпилька в учительському кріслі, вимазаний атраментом стіл або вибите цеглою вікно в учительській квартирі, а щось грандіозне, од якого всі учителі "луснуть од злості". Він не вірив у те, що царя скинуть, що в панів можна відняти їхні маєтки, бо, на його думку, і цар, і пани — то все частка Баланової "природи", цебто щось стале і непорушне. Бізон мислив, як і всі обмежені люди, тільки конкретно, і за об'єкт його революції були вчителі, що гнобили і кривдили його, Митька Зорченка.
(Продовження на наступній сторінці)