Поставивши учнів до вікна, Барацький пройшов кілька разів уздовж їдальні, а коли кандьор було розлито для всіх столів, він зупинився посеред зали і вигукнув: Всі встати!
Барацький, стоячи посеред залу в позі генерала, що оглядає незчисленні лави свого війська, почав хрипко, немов його хто душив за горло, вигукувати:
— Мерзота!.. Сволота!.. Скоти!.. Сопляки!.. Ви думаєте, я не знаю?.. Я, завідувач школи,— він трагічно стукнув себе в груди,— не знаю, що ви ночами бігаєте? Ви думаєте, що я допущу в школі розпусту? Га?..
Очі Барацького бігали, як у розлютованого пацюка, слина бризкала з рота, він засапався і тупав ногами. Учні дивилися в підлогу і переминалися з ноги на ногу. Такі промови керівника школи їм доводилося чувати майже щотижня, і суворість їх не вражала вже нікого.
Кобра ще довго виливав свою жовч, але його ніхто не слухав, а кожен думав про те, що стигне кандьор і зробиться за чверть години як клейстер, що його й їсти не можна буде.
Дехто потай жував хліб, удаючи глибоке замислення над своїми гріхами та щире бажання спокутувати гріхи, аби тільки швидше кінчилася нагінка.
— Мене не дивують такі запевні негідники, як Карпенко або Черненко, я вболіваю серцем,— Барацький ляпнув по тому місці грудей, де звичайно у людей буває серце,— за таких, як Балан... Перший учень класу, син поважних батьків,— і цілі ночі десь шляється... Я не допущу, не допущу! — вигукнув істерично Барацький і раптом ніяково замовк. Постоявши з півхвилі, він пройшов між рядами учнів до вихідних дверей і вже на порозі зупинився і кинув:
— Снідайте!.. А тих,— показав він вартовому учневі на п'ятьох "злочинців",— признач на тиждень сортири чистити!..
По цьому завідувач насунув свого кашкета і викотився з їдальні.
Як зачинилися за Барацьким двері, їдальня зашуміла, Загукала, зареготалася, засвистала. Кандьор згус і захолов, то не заважало виїсти судки до дна. "Злочинці" весело сміялися в гурті, вони були героями дня.
На літо аудиторне навчання в школі припинилося, аудиторії стояли замкненими пустками. Теоретичне навчання змінялося на практичне, що особливо ретельно провадила адміністрація школи.
Учнів будили на сході сонця і, нагодувавши кандьором читали "наряда", і розводили на роботи. Це й значилося в програмі школи під пишною назвою "практичне навчання". За практичне навчання вважалося і рубання дров, і чищення нужників, і сотні інших робіт, на яких працювали учні з ранку до пізнього вечора.
І сьогодні, як і щодня; старший вартовий учень після сніданку читав "наряда", складеного ще звечора вчителями спеціальних дисциплін та завідувачем.
— На свининець — Ніколаєв, Сиркін, Петренко... На оранку за плугатаря — Горлинський, за погоничів — Хвать-ко, Свічкар...— вичитував монотонно вартовий і, нарешті, прочитав: — На нужника — Зорченко, Черненко, Хвостов, Савенюк, Карпенко й Балан!
З свистом і вигуками учні розходилися з їдальні, розпорошувалися по широкому дворищі школи, по свининцях, скотарнях, майстернях, городах.
Онуча злісно плювався їм услід і ліниво брався підмітати їдальню. Це був його обов'язок, тоді як спочивальні прибирали призначені на те учні з молодших класів.
Балківська нижча сільськогосподарська школа містилася в маєтку відомого на всю губернію чорносотенця поміщика Рінальда. Це була одна з тих приватних сільськогосподарських шкіл, що хоч і стояла в загальнодержавній системі народної освіти, та до справжньої освіти дуже мало стосувалася. В таких школах про людське око користа-лися програмами навчання в столичних департаментах, а найголовніше — тими субсидіями, що пливли з державної скарбниці в кишеню власника школи за просвітительство темряви народної...
Рінальдо знав, що робить, і до заснування школи привела його загроза банкрутства. Школою він не тільки врятував себе од неминучого жебрацтва, а й грунтовно підлатав подрані веселим життям кишені. І департаментська субсидія, і цілорічна робота в маєтку — більше сотні хлопців від дванадцяти до двадцяти років віком, які ще й платили за своє утримання,— не тільки врятували Рінальда від банкрутства, а й зробили його популярною людиною в губернії.
Щоб не дуже витрачатися на вчителів, їх набирали невисокої кваліфікації, таких, що за невелику платню згоджувалися їхати далеко від культурних центрів, у дичавину вовчих лісів.
Банківський маєток Рінальдів закинутий за сорок п'ять верст од залізниці та повітового міста і лежав на рівнині, прорізаній проваллями та балками, оточений з усіх боків диким Вовчим лісом.
Сам Рінальдо рідко наїздив до свого маєтку. Робота в кількох чорносотенних організаціях, губерніальному та повітовому містах, а до того ж і неспокійні часи, з заворушеннями міського пролетаріату й селянства, що загрожували добробутові Рінальдовому, прив'язували власника школи до своїх союзів "істинно руських" людей і не давали змоги хазяйським оком доглядати школи. Та в цьому чи й була потреба: школою керував його зять — Барацький, а цього боялися однаково і селяни з хутора Балок, і учні школи, і малочисленні робітники та службовці.
Барацький належав до тієї категорії людей, у якої і таланти адміністратора, і таланти педагога скупчувалися між п'ятьма пальцями правиш... Різниця була тільки в тому, що свої адміністративні здатності він виявляв міцно стиснутим кулаком, яким трощив зуби й щелепи селянам, а педагогічні впливи на учнів здійснював розгорнутою долонею.
Учителі охоче наслідували педагогічну методу Барацько-го, через що ляпас був за надійну підвалину виховання молоді в Банківській школі, без якої вчителі не мислили своєї педагогічної роботи.
Звичайно, це не дуже сприяло доброзичливим взаєминам між учнями та вчителями і ці два табори перебували в стані постійної війни, що припинялася на короткий час різдвяних та великодніх вакацій.
Як то завсіди буває, кожний ворожий табір мав своїх зрадників і ренегатів. Не кажучи вже про учнів, між яких такі зрадники не переводилися і виділялися в категорію "підлиз" та "любимчиків", учительський табір теж мав надійний елемент, що таємно стояв на боці учнів і всіма легальними заходами захищав їхні інтереси.
Але що особливо знесилювало учнівський табір, так це поділ учнів на привілейованих — старших учнів, та парі-18 учнів молодших, або, за шкільною термінологією,— "малків". Цю нерівність між учнями старанно підтримували Педагоги, що бачили в цьому основу свого панування над Дикою некультурною масою, здатною під афектом на які завгодно вчинки.
Старшим учням дозволялося безкарно використовувати м°лодщИх учнів на дрібні особисті послуги, а тих, що не Корилися старшим,— карано жорстокою бійкою ременем.
Цим способом підтримувався авторитет старших, ним "маяків" держали в покорі.
Знущання старших над "малками" зведене на щабель священної традиції — і шкода було шукати десь захисту од тиранії. Скаржитись учителеві — це означало попасти в "підлизи" й бути під постійною загрозою ще більших побоїв "на темну", коли винного накривали в темній кімнаті ковдрою і били по чому попало. Повставати проти старших у "малків" не вистачало ні організованості, ні фізичної сили.
Та така вже властивість широких революційних заворушень, що вони просякають у найтемніші шпаринки життя. Протест проти старих життьових форм непомітними струмками докотився і до такого темного закутка, як Банківська школа, і затуркана напівтюремним шкільним режимом маса "малків" почала по-іншому дивитись на священну традицію старшування, і, може, вперше за довгий час почулися протести проти поведінки старших.
Особливою жорстокістю вирізнявся учень випускного класу Довгополюк, дев'ятнадцятилітній тупий хлопець, якого тільки батьківські карбованці й могли перевести з класу до класу. Особливо він любив знущатись над Марком. Він примушував його чистити собі чоботи, бігати вночі, в негоду, за дві верстви на хутір за махоркою та горілкою. Та навіть виконуючи всі примхи Довгополюкові, Марко незмінно мав від нього потиличника.
Одного разу вкрай знервований Балан прийшов до свого ліжка пізно вночі і, уткнувшись у подушку, гірко заплакав. Він плакав майже безгучно, щоб не почули товариші, здригався всім тілом і міцно зціплював подушку в руках. Серпневий місяць спокійно світив у розчинене вікно, учні хропли після тяжкої денної роботи на молотарці, і Марко почував себе таким нещасним, покинутим і беззахисним.
Та як не заглушав ридання Балан, Бізон почув і, накинувши на себе ковдру, підійшов до Марка.
Бізон не товаришував з Баланом, але якась підсвідома симпатія тягла його до цього смирного розумного хлопця, і він намагався завжди виявити її по-своєму. Він на рік був старший за Марка і фізично дужчий, а тому й завжди захищав його, коли була потреба.
— Чого ти плачеш? — сіпнув Бізон Балана за плече.
Балан зробив неймовірне зусилля і, проковтнувши сльози, притишив ридання, що билися в його грудях. Чи од цього, чи од товариського співчуття йому відразу стало легше*
Роблено байдужим тоном він відповів Бізонові:
— Та... я й не думав плакати... Хто це тобі сказав? — він тим часом нишком витирав сльози.
Брешеш, плакав...— пошепки відказав Бізон. Баланові зробилося досадно на цього хлопця, що невідомо чого в'язне, і він роздратовано відповів:
— Ну, а як плакав, то що?
— Та я так питаю...— не знайшов що відповісти Бізон. Він несподівано попав у ніякове становище, бо не думав, що Марко розсердиться на нього за співчуття.
(Продовження на наступній сторінці)