— Зараз я вам нічого не пояснюватиму. Розкажу, коли виїдемо звідси.
— А чи ж погодиться Андрій Васильович?
— Мусить погодитись. Авеніта дозріла, і ми можемо з собою захопити чувалів зо два колосків.
Діставши серпа, Сомко пішов до дільниць. Він швидко зрізав колоски авеніти, складаючи їх у мішки. Вони визріли, але молотити їх ще було зарано.
— Ну, авеніта вже тут,— сказав Сомко, скидаючи з плечей чували з колосками.— Ми можемо рушати, і що швидше, то краще.
Андрій заворушився на ліжку, і Сіма кинулася до нього.
— Андрію, нам негайно треба звідси тікати!
Андрій Васильович, нічого не розуміючи, дивився то на Сіму, то на Сомка.
— Так, негайно,— ствердив Сомко тоном людини, яка знає, що робить,— зараз же треба збиратись у дорогу.
— Як то так у дорогу? А авеніта? — аж підскочив на ліжку Овчаренко.
— Авеніта — он, в тих чувалах. Ми заберемо її в колосках.
— Та чого ж так швидко? Адже ж її треба обмолотити?
— їхати треба негайно, через дві години буде пізно. Тон і поводження Сомкове були незвичні і для Сіми, і
для Андрія Васильовича. Він, видимо, ухвалив бути на цей час за диктатора і примусити цих нерішучих людей виконувати його волю.
— Беріть найпотрібніше. Буланого ми навантажимо мішками авеніти, в кульбаку сяде Андрій Васильович. Ми з вами підемо пішки,— звернувся він до Сіми, не дивлячись на неї. Йому, видимо, самому було ніяково командувати цими людьми, яких він звик поважати.
Збирались недовго. Найпотрібніші речі склали в мішки, і Сомко приладив їх разом з мішками авеніти до кульбаки.
Доводилося використовувати коня як вантажну тварину, бо єдиний віз згорів у стайні.
З великими труднощами посадили Андрія Васильовича на коня, і хоч як боліло йому плече при цій операції, та він мужньо терпів біль і мовчав.
Перед тим, як рушити з двору, Сомко не втерпів і побіг на горище. Йому спало на думку, чи не даремно він "зчинив гарячку".
Сонце стояло вже низько на заході і кидало косе проміння і на луг, і на ліс. Далечінь заволікалася млою, поки що ледве помітною, та Гриць не зважав на красу пейзажу. Його цікавило те місце, де був перехід од Болотівки на цей бік. Там помітна була якась метушня, але розібрати, що саме там робилось,— не можна було.
"А може, то збираються до нас іти?" — подумав Сомко і похапцем зійшов наниз.
— Ну, рушаймо! — сказав він, і всі троє востаннє подивилися на будинок і дворище.
Сомко повів подорожніх не широким шляхом, а якимись, йому тільки відомими, мисливськими стежками. Так їхати, на його думку, було найбезпечніше.
На лісовій стежці віяло вже нічною прохолодою і вогкими випарами землі. Останні сонячні промені золотили верховіття сосен і стікали бурштиновою смолою по їхній корі.
Прозорі присмерки потроху затьмарювалися, і тепла ніч тихо нахилилася над землею.
Аж тепер, коли подорожні од'їхали од станції верстов за чотири, Сомко насмілився розповісти правду.
— Ви як гадаєте, селяни не скористаються з бандитової смерті, як з причіпки, щоб розгромити станцію? Та й бандити не одмовляться од демагогії з цієї нагоди...
Сіма мовчки ступала поруч коня, підтримуючи чоловіка. Рана його знову відкрилася, і кров просякала крізь пов'язку. Гриць вів коня, вибираючи найзручнішу стежку.
— Грицю, чи не зупинитися нам тут де-небудь у лісі? Андрієві дуже погано...
Андрій Васильович справді ледве сидів на коні од надмірного виснаження. Втрата крові давалася взнаки.
— Ви постійте тут, а я пошукаю зручного місця в хащах... Гриць подався в лісову темряву, а Сіма залишилася коло чоловіка, що безсило зліг на шию Буланому й стогнав, не можучи стриматися. Його почала трясти пропасниця, і жінка затурбувалася.
— Тобі холодно?
— Мене морозить... У мене ввесь бік мокрий від крові...
— Нічого, нічого, от доїдемо до залізниці... Там лікар,— Сіма сказала силувано ці бадьорі слова і не могла витримати далі. Виснаження та надмірне нервове напруження підірвали їй сили. Вона притулилася до Андрієвого коліна й заплакала.
— Не плач... Якось-то обійдеться...— втішав Андрій Васильович і сам не вірив, що все це може обійтися для нього "якось-то".
Сомко незабаром виринув з кущів і, взявши коня за поводи, коротко сказав:
— Рушаймо.
В лісовій гущавині, на килимі з соснових шпильок, Сомко улаштував ліжко хорому, обережно знявши його з коня, поклав на мішки з майном та авенітою.
Андрій Васильович скоро заснув, але спав неспокійно. Він шарпався так, що його доводилося держати, вигукував загрозливі слова, згадував авеніту і, нарешті, безгучно заплакав.
Сіма сиділа коло чоловіка мовчки. Вона втратила здатність думати, і якась незнайома їй отупілість охопила всю її істоту. Гриць пішов шукати води, і десь в кущах чути було тріск сухих гілок під його ногами. Легенький вітер пролітав між деревами, змітаючи шелестливий сосновий шум, та час од часу чулося іржання Буланого, що пасся в кущах.
Між вітами дерев видно було клапоть зоряного неба, і Сімі здалося, що сидить вона в глибокому колодязі, з якого немає виходу...
— Серафимо Сергіївно! — почула вона раптом Сомків голос поблизу і стрепенулася,— подивіться-но в той бік!
Сіма підвела голову. Над лісом, з того боку, де залишалася лугівнича станція, палахкотіла багряна заграва.
— Горить наша станція,— впевнено сказав Сомко.
Вона мовчки дивилася в той бік, аж поки криваві розводи на небі не почали пригасати і ранок остаточно не стер їх своїм світлом.
— Грицю,— сказала Сіма, благаючи,— Грицю, що ж робити будемо?
Сомко спочутливо подивився на неї. Потім він перевів свій погляд на воскове обличчя Андрія Васильовича. Той спав тепер спокійно і більше нагадував виснажений довгою і тяжкою хоробою труп, аніж живу людину.
— Везти його далі не можна. До станції шляху в двадцять верстов не вбереш.— Гриць тяжко замислився. Сіма з затаєною надією дивилася на нього, сподіваючись, що він придумає вихід. Сама вона вже втратила здатність логічно мислити.
— Тільки одно й можна зробити,— одвести Андрія Васильовича до лісника Хведота...
— А його там не шукатимуть?..
— Не знаю. До сторожки Хведотової верстов зо дві звідси... От вам обріз і патрони, а я поїду до Хведота...
— А як хто наскочить?
— Одстрілюйтеся, поки буде змога, я негайно ж повернуся назад...
Сомко піймав Буланого і окульбачив його. Незабаром тупіт копит затих у лісі.
Сіма все дивилася туди, куди помчав Сомко. Ранок розігнав уже нічну темряву, але сонце ще не сходило. Сіма сіла коло Андрія.
Він помре, в цьому нема сумніву у Сіми, але що робитиме вона, така безсила зараз і до краю виснажена? Вона погладила бліде чоло чоловікове і пильно вдивлялася в його лице, таке змінене тепер і схудле. Андрій Васильович спав спокійно, але мертовна блідість вкривала його. Раптом рука Сімина затремтіла і з очей одна по одній покотилися сльози. Вона одсунулася од Андрія, щоб не турбувати його, і безгучно виплакувала свої чорні жалі, що запеклися в її серці шкарубкою жужелицею...
Непомітно для себе вона прихилилася головою до мішка з авенітою й заснула кам'яним сном.
Розбудила її тиха розмова поруч. В нестямі вона зірвалася на ноги й озирнулася, шукаючи обріза.
— Що з вами, Серафимо Сергіївно? — спитав її знайомий голос, і вона отямилася. Сомко сидів спокійно поруч Андрія Васильовича і поїв його молоком із пляшки. Пити було незручно, але Овчаренко жадібно припав до пляшки, час од часу одриваючись, щоб вкусити з Сомкових рук хліба.
— Я вже з півгодини як повернувся. От бачите, який молодець Андрій Васильович!
Андрій Васильович справді був кращий, ніж напередодні. Він виспався і тепер, напившись молока, задрімав.
— Де це ви взяли?
— Та все ж Хведот. Об обіді він з возом буде тут. Поглянувши на чоловіка й переконавшись, що той заснув,
Сіма пошепки спитала:
— Ну, як станція?
— Спалили... Звечора до Хведота прибігали, питали про нас...
Андрій Васильович заворушився на своєму ліжку, і Сіма кинулася до нього.
— Лежи спокійно...
— Це... авеніта... тут? — ледве чутно спитав Овчаренко, поклавши безсилу руку на мішок.
— Так, авеніта... Спи...
— Розкладіть... хай просохне... А то щоб... не зогрілася...
Сонце підбивалося все вище й вище, як непереможний прапор творчого життя, і поїло будівничим пафосом все суще на землі.
Творчі сили справляли свій буйний похід, і день радісною птицею махав живущими крилами...