— Ідуть...— прошепотів він.
— Багато?
— їх п'ятеро чи шестеро... З рушницями... Ви, Андрію Васильовичу, лягайте на балконі, а я полізу на горище... Серафимо Сергіївно, ви сюди до вікна... Стріляйте по тінях. Спочатку я спитаю, хто й чого...
Сомко поспішав. Розпорядившись, він подався в коридор, звідки по драбині можна було дістатись на горище. Його нервовість передалася й іншим, і Сомко це помітив. Вже з пітьми коридору він, підбадьорюючи, сказав:
— Боятись нема чого... Вони хоробрі, нападаючи на беззбройних. До опору вони не звикли...
Притишені кроки Сомкові незабаром почулися на горищі, де він приготував у гонтовому даху дірки, щоб крізь них стріляти.
Сіма поклала свою дубельтівку на лутку і, сидячи на табуретці, вдивлялась у нічну темряву. Андрій Васильович вийшов на балкон і ліг там з обрізом в руках.
Будинок причаївся й чекав ворога. Десь у траві вистукував цвіркун свою нескладну мелодію, на болоті квакали немов спросоння жаби, та час од часу з стайні чулося легеньке іржання Буланого.
Ліс навколо стояв мовчазним чорним муром і після денної спеки дихав терпкими пахощами смоли та грибною вогкістю.
З горища Сомко вдивлявся в зоряну темряву, але нічого не було видно. На землі немов хто розлив чорнило й затопив ним і кущі, і дерева, і луг навколо станції. Тільки невеличка прогалявина перед Сомковими очима, саме з того боку, звідки можна було чекати на ворога, не була затоплена чорними тінями.
Висунувши рушницю в дірку, Сомко напружено чекав. Раптом на краю освітленої галявини промайнула людська постать, а за нею ще кілька. Тіні швидко зникли в кущах, і ніщо більше не порушувало спокою.
"Певне, кущами хотять непомітно підійти до воріт",— подумав Сомко і в цю ж мить побачив дві постаті, що вийшли з кущів коло самого двору.
— Хто йде?! — запитав Сомко, коли тіні наблизились до воріт.
Постаті зупинилися. Чути було, як клацнули затвори і хтось неохоче відповів:
— Свої...
— Стій! Стріляти буду!
У відповідь почулася брудна лайка, і постріл розлігся тисячами лун навколо. Сумнівів більше не було: прийшов Рябий.
З Сомка був непоганий стрілець, та тут йому зрадило око. Хоч як не цілився він, та після його пострілу тіні подалися в пітьму кущів, видимо, без жодної шкоди.
Андрій Васильович і Сіма не стріляли. Напад був не з їхнього боку. Тільки руки міцніш притисли зброю та серця забилися швидше.
Бандити, наскочивши на опір коло воріт, ухвалили, видимо, обстріляти будинок станції з протилежного боку, бо невдовзі почулися постріли з-за паркану, і кілька куль ударилося об стіну та дзенькнуло по залізній обшивці даху. Тепер настала черга Андрія Васильовича. Він вибрав саме те місце, відкіля одсвічувалися спалахи пострілів, і вибухнув із свого обріза. За першим пострілом його охопив захват бою, добре відомий усім, хто збройно стикався з ворогами. Він стріляв тепер, випускаючи кулю за кулею, а з горища його підтримував Сомко.
Сіма, зціпивши зуби й міцно тримаючи дубельтівку напоготові, здригалася при кожному пострілі, але сама не могла стріляти, бо її вікно виходило не в бік ворога.
Через якийсь час Сомко зліз із горища й рачки підповз до Андрія Васильовича.
— Вони засіли в канаві, і наші постріли їм не шкодять... Киньте стріляти...— промовив він тихо, беручи Овчаренка за плече.
Андрій Васильович поклав розпеченого обріза на підлогу.
— А що ж робити?
— Я вийду з хати й обійду їх з тилу...
— Киньте це... Вони помітять...
— Ні чорта не помітять... Як почуєте мої постріли з лісу ліворуч, стріляйте тоді он в ті кущі... Вони, певне, тікатимуть через них...
Андрій Васильович більше не заперечував. Гриць говорив так безапеляційно, що в Овчаренка не вистачало сміливості заперечувати.
Сомко рачки одповз з балкона в кімнату, бо кулі безперестанку сипалися на будинок. Напасники, видимо, мали досить набоїв.
— Серафимо Сергіївно, ви будете стріляти он по тих кущах, як почуєте, що вони перейдуть із свого теперішнього місця...
Сіма тільки мовчки кивнула головою. Андрій Васильович, заклавши у свій обріз нову обойму, насторожився.
Сомко виконав свій план блискуче. Через хвилину з лісу почалася часта стрілянина.
По пострілах можна було зрозуміти, що бандити обернули огонь в ліс, але незабаром вони стріляли вже в кущах праворуч. Це покликало до роботи і Сімину дубельтівку, і Овчаренків обріз, та не надовго.
За чверть години стрілянина ущухла, і тільки десь далеко на болоті напасники висаджували в повітря постріл за пострілом, видимо, спересердя од невдачі.
Коли все ущухло, Андрій Васильович устав і підійшов до Сіми.
— Мені треба плече перев'язати... Шкрябнула гемонська куля.
Сіма занепокоєно заметушилася. В пітьмі вона намацала чоловікове плече, і руки її відчули липку масу.
— Тебе поранено? — з жахом спитала вона.
— Трохи... Ти не турбуйся...
Поки Сіма світила каганця та відшукувала матеріал для перев'язки, прийшов і Сомко. Він задоволено потирав руки.
— Провів аж до стежки... Одного понесли на руках. А що у вас? — запитав він Андрія Васильовича.
— Та дряпнули трохи...
Куля навиліт пробила м'яз на плечі понад дужкою, не зачепивши кістки. Сіма забинтувала плече, як уміла. Руку довелося взяти на перев'язь, бо рана давалася взнаки.
Коротка літня ніч тліла на сході рожевими вогнями, раніш ніж згоріти в сонячному полум'ї ранку.
Шмаття ранкового туману заплуталося в соснах і залягло в долині, аж поки байдуже і величне сонце до краю не висушило спопелілої ночі. День підносився над землею невмолимий, як смерть, і спроквола оглядав сліди нічного бою.
Андрія поклали спати, а Сомко й Сіма умовилися спочивати по черзі.
— Треба бути напоготові. Ми перемогли цієї ночі, але бандити так нас не кинуть...
Сховавши обріза під сорочку, Сомко пішов оглядати двір, його підозріння, що бандити лежали в канаві, справдилися — трава була зім'ята і накидано багато вистріляних гільз. Тут же на траві Сомко помітив і велику пляму згуслої крові.
Повернувшись з обходу, Сомко сказав Сімі:
— Ви лягайте відпочиньте, а я обкладу балкона цеглою... Балкон — то наша найвигідніша позиція...
Впоравшись, він збудив Сіму.
— Я піду на село. Набоїв у нас залишилося мало... Треба дістати...— сказав Сомко.
Набоїв справді залишилося небагато. Дістати їх можна було тільки вимінявши на борошно.
— Десять фунтів залишу, а на остачу виміняю з сотню, а може, й дві патронів...
— Гаразд,— згодилася Сіма,— аби Андрієві вистачило хліба, а ми якось обійдемось...
Сомко на знак згоди кивнув головою й подався вниз.
Сіма залишилася одна коло пораненого чоловіка, що стогнав і метався у сні. Хвилини потяглися довгі й томливі.
Вона то вставала, щоб перевірити засув дверей, то виглядала у відчинене вікно на безлюдну пустелю лугу й лісу, і коли їй ввижалося, що хтось там порушує безлюддя, Сіма хапалася за рушницю і хвилинами, не рухаючись, притаївши дихання, вдивлялася в підозріле місце.
"Що буде з її чоловіком і що станеться з нею?" — турбувала її думка, і те, на що пристала вона розумом за доказами Андрієвими, виходило од неї, відтиснуте чуттям.
Що з того, що Андрій виправдає своє життя ціною цього ж життя? Яка радість йому і їй од того виправдання?
Ні, вона буде домагатися, щоб вони негайно їхали звідси, тим більше що Андрієві потрібна лікарська допомога. Його ж бо ніхто тепер не насмілиться обвинувачувати в тому, Що він не захотів захистити діло своїх рук, бо збанкрутував...
Андрій Васильович нарешті заспокоївся. Його змарніле обличчя вкрилося довчасними зморшками, і Сіма тільки тепер помітила буйну сивину, що заплуталася йому в волоссі.
Ні, негайно звідси, будь-що-будь! Вона вимагатиме, і він не посміє в такому стані одмовитись!
Годин через дві Сомко повернувся з патронами. Він весело ввійшов у кімнату, але, побачивши Сіму в сльозах, осікся.
— Грицю, хоч ви умовте його їхати! Тут же й лікаря немає поблизу! — благально звернулася вона до Сомка.
Андрій Васильович прокинувся. Ні на які умовляння він не приставав. Він казав, що його від'їзд буде причиною загибелі станції й авеніти. Довелося залишити розмову, бо вона нервувала Андрія Васильовича, а йому й без того було дуже погано.
Сомко дізнався на селі, що вночі повернулися хлопці Рябого з нальоту, але нічого не розповідають. Рябий лежить у хаті і нікуди не виходить, кажуть, що його поранено в ногу.
— Може, тепер на якийсь час дадуть спокій...
— А що чувати з політики? — поцікавилася Сіма.
— Чорт його розбере! — махнув безнадійно рукою Сомко.— Одні кажуть, що більшовики Варшаву забрали, а другі, що Петлюра в Києві. В Заболотівських лісах отаборився Орлик і нікого не пропускає в наші краї...
Тепер увесь тягар вартування падав на Сомка й Сіму.
Андрій Васильович не вставав з ліжка. На третій день йому ніби покращало і він спробував ходити, та відкрилася рана й довелося знову лягати. Сіма змарніла й ходила засмучена. Тільки Сомко був, як і завжди, бадьорий. Він і вартував ночами, і провадив записи спостережень на дослідних дільницях, і навіть просапав ті з них, що дуже вже заростали бур'яном.
(Продовження на наступній сторінці)