— Ні, ні, воно, бачите, і от як буває, — почав казати Гоцопуп, — та люди не хочуть тільки того примічать: доброму чоловікові і добрий кінець віку буває, а лихому лиходієві — поганий… Хоч зробив зле діло твій дід або баба, або батько, або мати, воно окотиться коли не на тобі, то на твоїх дітях, унуках, і не буде вже їм ні пуття, ні добра, куди не повернуться… Воно по писанію, треба і скотину жаліть, шанувать, а не то що чоловіка… А навіжені, злі та дурні люди од чого, думаєте, родяться? — від того самого, що не так, як треба, живуть чоловіки з жінками. Він тоді дотинається, як бува п'яний, навісний, а часто і після того, як поб'є жінку, а буває, як і вона його п'яного потовче; а отака і друга непотрібність на вроду людей і дух дуже діє… Воно вірно. Бо які вінчають, то у церкві апостола читають: "тайна отся велика є!.."
Уже наші запорожці були добре п'яненькі, вже деякі розмовляли і об гарних молодицях, а деякі почали лаяться, і, може, сварка довела б і до кулаків, як дивляться — біжить від лісу прямо до їх якась стара жінка.
— О, дивіться: се, здається, біжить наша стара Горпина Гвоздичка, — обізвався хазяїн.
— Яка-то Горпина? — деякі спитали.
— А жінка старого холодного коваля, що на Свинороях живе.
І справді, незабаром швидко підійшла до їх гурту старенька жінка з добрим пучком зілля і, трясучи головою і задихаючись, переказує: "Ох, мені лишенько; трохи не вмерла в лісі з переляку!.."
— А що там таке скоїлось? — обізвався Василь Кваша, схопившись на ноги, і пропустив під свої страшенні вуси корячок тієї варенухи.
— Ох, мій голубе сизий, і згадати і розказати страшно! Скільки живу на світі, а такого страшенного чоловіка не бачила. Там такий здоровенний, головатий, банькатий, з закорюченим носом і з торбою за плечима… Так би то вовкулака, чи що? І в той час у лісі зозуля кувала, лихо віщувала…
— Бабо Горпино, — озвався хазяїн, — та то, мабуть, Марко з пекла?
— А може, серце, і він! Може. Тут усі гості зареготались.
— Ей, не смійтесь! Баба Горпина не вміє брехати. Я вам таки кажу, що злякалась так, що ледве додибала до вашої господи. Дух святий з нами і свята пречиста! — та й стала хреститися.
— Годі, бабо, труситися та лякатися, — обізвався хазяїн, — сідай лишень, небого, лучче з нами та випий чарчину сієї живиці-ледащиці.
— Ох, мій голубе, та, може б, воно ще й рано для празника святого?
— Та ну-бо, пий, коли дають! Знаю, як покуштуєш, то й ще попросиш…
— По сій мові бувайте, козацтво, здорові, — відказала баба Горпина і, скривившись, неначе той гріх, пропустила чарку вареної горілки через свої зморщені губи, а потім і другу, і третю.
— Ну, що, — зареготали козаки питаючи, — добра горілка?
— Добра, голуби мої, добра, тільки її і пити таким, як ви, запорожцям-козакам…
— Е, голубко, які вже з нас козаки, — озвався Кваша, — ми, бач, теперечки тільки жіночі попихачі.
— Стривай! — скрикнув Ганчірка, узявшись у боки, що аж луна покотилась, — що ти казна-що мелеш! Спитай лишень її: чого вона була в лісі і кого вона збирається отруїть, чи що, отим зіллям?!
Тут баба Горпина аж підскочила, а козаки знов зареготали.
— Не така я людина, мої соколята, щоб труїти і зганяти людей з світу; а якщо і збираю добре зілля, то більше для любощів та од пропасниць і всякої хвороби. От що!
— Добре, бабо, добре, — відказали козаки і знов піднесли бабі чарочку.
— Та може воно б і годі? — ніби не хотячи, промовила стара Горпина і випила горілки прокряхтівши.
— А, та й солодка ж! — і баба помолоділа. — Ну нічого, гарна я стала? Ото якби мій старий побачив… Господи! Та де ж моє добре зілля?
І стара почала кряхтіть і збирать на землі розкидане зілля, приказуючи:
— Отеє, бачите, сон… отеє горицвіт… І гадюча цибуля… отеє петрів батіг… отеє тирлич… а отеє свербигуз і деревій, до грудей і до чоловічого живота добрий… отеє буркун… а отеє чорнобиль… до голови і до жіночого живота дуже потрібний… а отеє молочай, як чоловікові, вже знаєте, невдачай… А в пазусі ще й ремезине гніздо є: хто його має у хаті, то буде добре життя жінці з чоловіком, аби воно було з однією діркою, а не з двома… Бачте!
— Ану, стара молодице, заспівай лишень нам що-небудь веселе, — загомоніли козаки.
Баба Горпина обізвалась:
— Ото, чого схотілось! — і, узявшись у боки, почала примовлять та притупувать:
І підтикалася,
І підсмикалася,
І підперезалася,
Йому сподобалася…
— А що, козацтво?
— Гарно, бабо, гарно! Ану лишень пісню-танцюриху. Тут уже стара, нічого не кажучи, пішла трохи легше, а потім і дужче танцювать і додавать словами.
Коло мене хлопці жваві,
Молодії і чупряві [38],
А я зілля настарчаю,
Їх із лиха виручаю,
Як покладу та розмажу,
Та про дівчину розкажу,
То мій хлопець аж, аж, аж!
Каже: бабко, серце, маж!
А я перцем, з лободою,
І з усякою бідою
Мажу крижі, плечі мну.
— Отака я, бачте, ну!..
Козаки регочуть от бабиної пісні і танців, а вона усе-таки промовля:
Ось яка я, бачте, ну,
І сюди я, бачте, ну,
І отак я, бачте, ну!
Деякі з козаків плюнули, дивлячися на бабині викрутаси, а другі обізвались:
— Та нехай тобі, бабо, печений жид, яка ж ти осоружна!
XV
Ото вже баба угомонилась і побрела собі, а деякі старі запорожці затягли були свою пісню: "В Одарочки ночував, та з печі ввірвався", — як підходить до Гоцопупового двора старий чоловік з торбою за плечима і, не кажучи "здорові були", прямо звертається до козаків понуро і з грімною мовою:
— Ач! Як вони тут глузують та бенкетують… А там горять села, города… мучать народ християнський. Хіба забули гетьмана Остряницю, обозного Сурмилу, Чурая і других, як їх ляхи колесували і прибивали живих на палях, обливали гарячою смолою і жарили пекельним вогнем? Забули?.. Хіба не знаєте, як наші церкви поограблювані і віддані жидам на оренду, а саму віру зруйнували вороги-гадюки? Усе забули!.. Подивились би, що таке діється і теперечки на Подолі та на Волині!.. Он город Буша зовсім з людьми пропав!.. Там люди самі себе предавали смерті, щоб тільки збавитись од ляхів; там жінка козацького сотника Завісного сіла на барило з порохом, підпалила його, та й була така…
…Нащо ж на божому світі те й козацтво, як не на те, щоб боронить святу православну віру і людей від супостатів? А ви сидите отут з жінками й нічого собі не думаєте і не робите! Вам і байдуже людська погибель… Хіба хочете, щоб і вас татарва побрала у неволю або ляхи повирізали та потопили у Самарі?..
— А тобі яке діло до того, що ми бенкетуєм? — обізвались в один голос хуторяни. — Що ти за отаман такий і відкіля ти у біса приплентавсь сюди вчить і корить нас, що ми гуляки, п'яниці?.. Яке тобі діло? Іди собі геть к нечистій матері, відкіля прийшов, а не то, як ще начнеш тут більше патякать, то ми тебе і по потилиці протурим, як навіженого.
Більше всіх кричав і сіпався Ганчірка.
— Ого-го! Ще не народився той, щоб бив мене, а не то отакі жіночі налигачі, як ви, позаливавши пельки.
Підгулявше козацтво ще більш роздрочилось: всі вони позскакували з кулаками. Чоловік (то був Марко), як той лев, став проти їх та й каже:
— Підходьте ж, чого зупинились та роти пороззівляли, бісові п'яниці? Я вам того дам, чого більше не схочете, — показуючи їм свій ціпок.
Запорожці добре вже були п'яні і, почувши такі речі, кинулись усі на чоловіка з непотрібною лайкою і гомоном: "провчимо гемона [39], провчимо!" І як тільки що який з їх підійде до Марка, щоб ударить його, то він стоїть собі, як укопаний, з місця не ворухнеться; того пхне рукою, а другого тьокне ціпком або вхопить за чуприну й стусоне, то так к бісу і гепнеться або покотиться; який же підніметься, то і вдруге, і втретє пхне. Позабивав їм зовсім памороки…
Отак перебравши всіх гуляк і дуже вилаявши їх, як непотрібних козаків, Марко підняв свою торбу на плечі і потяг знов до лісу, не оглядаючись…
Козаки-хуторяни зовсім були збиті з пантелику, не знали, що и робить, що й казать; забули й за горілку…
А як ото трохи прочуняли і прочухались, Гоцопуп обізвався до їх:
— А що, хлопці, може, отой якийсь чудний старий чоловік і добре діло нам казав, бо і я перш чув, що дуже страшно на Волині і на Подолі, і як там знущаються над нашим хрещеним людом… Похмеліться, хлопці, та йдіть додому, а завтра уранці нехай кожний іде по сусідніх оселях та хуторах збирать охотників, і як зберем добру ватагу, то й пошлемо її з богом на поміч нашим запорожцям у Волинь.
Опісля того незабаром позбиралось-таки чимало самарських і вовчанських лугарів [40] і потягли вони ватажком на підмогу своїм…
XVI
(Продовження на наступній сторінці)