— Чого ж се так замислились, чого зажурились?.. Подивіться лишень на своїх родаків, — казав Кривоніс, показуючи на мучеників, — бачите, який ми їм бенкет завдали?.. Нехай би отак глянули на їх і ваші круленята та патери, побачили б вони, іроди, що наробили… Не хотіли, гемони, мать нас за братів, нехай же теперечки мають нас за ворогів. Може, ви думаєте, що тільки ваш кровопийця князь Єрема вміє мордувать людей? Я його самого навчу ще лучче катувать: у його наші сіроми сидять на палях тільки по три дні, а у мене і більш тижня! Та постривайте, ми й до його доберемось, не мине він моїх рук, по краплі виточу з його диявольську кров, живого з'їдять черви…
— Лжеш, хлоп, схизматик, — сміло одказав лях у блакитному кунтуші, — не народився ще той чоловік, щоб наложив руку на князя Єремію… Постривайте, не мине і трьох день, як він сам перевішає вас, неначе псів, і розтикає ваші голови по перехрестках!.. Не сьогодні-завтра прийде до князя з Волині три тисячі кварцяного війська… О, тоді…
Кривоніс не стерпів такої одповіді. Мов вовк на ягницю, кинувся він на ляха і чим здужав ударив його по щоці. Лях, мов неживий, бебехнувся об землю, з рота і носа потекла кров…
— Отамане, — гримнув Павлюга, — нечесно бить зв'язаного чоловіка!
— Нечесно і заступатися за яропужих ляхів! — загугнів Кривоніс, хижо озираючись.
— Не за ляхів заступаюсь, а за лицарську регулу!
— Бачу, про його вона не писана! — додав Барило.
— Нахаркать на ту регулу, котру запровадили у нас ті анахтемські католики, що віддають божі церкви жидам на оренду, зневажають присягою, що клялися на хресті і святому євангелії!.. Наша регула теперечки — око за око, зуб за зуб, кров за кров, мука за муку!.. Еге!..
Кривоніс одвернувся до своїх вовгурянців і грізно додав: — Як опам'ятається, зідрать з його шкуру: гладкий, буде чим курінь укрить… Сих трьох на палі, а сього сухорлявого на крюк, він довше висітиме.
Потім, глянувши на тих, що були не зв'язані, спитав:
— А се що за люди?
— Се наші небораки, лакизи, що з панами їхали, — одказали вовгурянці…
— Так приставайте ж, хлопці, до сього отамана, — Кривоніс показав на Павлюгу, — і лущіть ляхів; напийтесь на здоров'я тією помстою, як у спасівку насищають жадобу з холодного родника…
— Спасибі тобі, отамане, за твою ласку, — одказали лакизи, вклонившись Кривоносові.
— А се що за вельможна пані з чортеням на руках? — запитав Кривоніс, глянувши на шляхтянку.
— Теж нечиста мати несла до Вишневецького, — загомоніли деякі з вовгурянців, — тамечки її чоловік жовнірує у князя Єремії.
— І, мабуть, мордує наших братів і висмоктує з їх останню кров! — Кривоніс хижо скинув очима на дитинку. — Бач, яке маленьке, у пелюшках ще, а вже воно найстарше, бо ляцького роду, круленя собі, матері його сто чортів у живіт, а як виросте, бісеня, то й буде нас нівечить і пити нашу кров… бодай воно не діждало! — З останнім словом Кривоніс вихопив з рук матері дитину і вдарив її головою об камінь. Череп розлетівся на дрібні шматочки і забризкав кров'ю і мізком матір і тих козаків, що стояли наоколо… Шляхтянка скрикнула, підняла руки до неба і, як нежива, вдарилась об землю. Усі з жахом одступили назад і хутко стряхували з себе шматки мозку і черепа, неначе огневі іскри, щоб вони не спалили одежі.
— Прив'яжіть лишень сучку до стовпа, — прогугнів Кривоніс до своїх вовгурянців. — Чим вигодовувать п'явку, щоб висмоктувала з нас кров, нехай годує комарів, поки сама з голоду не, одубіє…
Ті і потягли небогу…
— Що ти робиш, пане отамане, — загомоніли Барило, Павлюга і деякі з козаків, — побійся бога!..
— Ляхам своїм коханим розказуйте, а не мені! — гримнув Кривоніс, визвірившись. — Се ж вони самі наварили собі кулешу, нехай же теперечки і тріскають, поки не луснуть!..
— Ходім звідси, хлопці, — озвався в юрбі Барило, — як бачите, нічого нам тутечки робить!.. Мабуть, і той змій, що колись у сих печерах жив, не лютував так, як сей котолуп лютує.
— Ходімо, ходімо, — гомоніли козаки, рушаючи, — на одну б його гілляку з Єремою!
Гнида зупинив ватагу.
— Постривайте, люди добрі, — сказав він, — поки я пораджуся з Кривоносом об мойому ділі, може, і вам доведеться вкинуть розумне слово і дати пораду.
— Радься, радься, — загомоніли козаки, — тільки швидше, бо вже нам обридло дивиться на сього Ірода.
Гнида підійшов до Кривоноса і так почав:
— Старий Гуня доброго тобі здоров'я зичить, а Бубнівський протопоп Світ посила своє благословеніє і наказує тобі, щоб ти був лицарем, а не катюгою…
— Нехай він батькові своєму лисому наказує, — перехопив Кривоніс, насупившись, — або своїм бурсакам, а не мені. Кажи, чого їм од мене треба?
— Старий Гуня і Світ зібрали в Прилуччині чимале військо і наміряються поперти на князя Єрему: дак отеє, бач, прислали мене до тебе порадитись, як би нам разом застукать іродового сина.
— Спасибі тобі за сю звістку… Давно вже пора угамувать гаспида!
— Так кажи: як, коли і де нам зібратись? Чи нам до тебе прийти, чи ти до нас пристанеш, чи, може, з обох боків його обійти.
Кривоніс на таке запитання не знав, що й казать, і стояв, як телепень, чухаючи потилицю; далі, надумавшись, прогугнів:
— Як Павлюга зіб'є докупи увесь той люд, що зібрався на острові, тоді вчинимо раду. І дамо тобі одповідь… Чи чуєш, побратиме, що я кажу? — Додав Кривоніс, озирнувшись до Павлюги.
— Чую, — одказав Павлюга.
— Так роби ж, що треба, навербуй собі загін, нехай тобі господь помагає, а як навербуєш, дай мені звістку…
Сіроми наші попрощавшись із Кривоносом, метнулись від його, якомога, щоб не бачить, як мордуватимуть тих ляхів, що привели, бо поки Гнида радився, лях у блакитному жупані опам'ятався, і вже потягли його на дуба, а других повели насаджувать на палі… Голосно огласився гай галасом нових мучеників: особливо кричав товстий лях, з котрого здирали шкуру: проклинав він і козаків, і патерів, проклинав і той день, що народився, проклинав і самого папіжа…
ЗАКІНЧЕННЯ "МАРКА ПРОКЛЯТОГО", НАПИСАНЕ НЕ СТОРОЖЕНКОМ
XIII
За тиждень до пророка Іллі прийшли вовгурянці з Кривоносом під Немирів-город, щоб напасти на вражих ляхів; а за ними слідком зібрався туди ж таки й загін Павлюги, що навербував він з Барилом. Ото військова старшина порадилась, і осадили Немирів облогою.
З усієї околиці позбиралась у город голодраба шляхта. Було-таки кому його і боронить, і одстоювать: були понароблювані вали і засади з землі й хмизу. Два напади ляхи одбили, і козаків чимало полягло. У самий же день пророка Іллі, удосвіта, почали козаки третій напад. Спершу роздався гук і галас, а там — загуло, затріщало, загрякотіло, заревіло, загриміло, застугоніла земля — і козаки пробились у город. Як весняна вода в прорвану гатку, так вони прожогом хлинули туда. Та й була ж там гаспидська робота…
Кривоніс зараз із своїми вовгурянцями метнувся по городу на здирство і душогубство ляхів та жидів. Павлюга ж потяг із своїм загоном до замка князя Четвертинського, що стояв обмурований високою стіною і обставлений самопалами, гаківницями і гарматами…
Та й задали ж вовгурянці лупки шляхті і жидам. Більш двадцятьох тисяч лоском положили; не було спуску і милування ні старому ні малому, різали матір, різали й дитину на її грудях. Не було і валантання: бо на третій день, як зовсім упорались, прийшли вовгурянці до Кривоноса і кажуть йому: "Всіх ляхів і жидів вирізали, зосталась тільки в живих одна жидівка".
— Чому ж і її не зарізали? — спитав Кривоніс.
— Там така гарна, матері її лихо, — одказали козаки, — що не піднялась ні в одного й рука…
— Як бачу, голопузі ви пуцьвірінки, а не козаки, — скрикнув Кривоніс. — Приведіть лишень її до мене, так — побачите, як підніметься рука і на гарну.
Привели жидівку, дівчину літ сімнадцятьох, таку щуплу, тендітну, очиці як ті зірочки, а на вид білу і смазливу, що не можна й сказать. Лютим, хижим поглядом окинув її Кривоніс, та й жидівка дивилась пряма йому у вічі. А як Кривоніс, вихвативши шаблю, підійшов до неї, вона одною рукою миттю зірвала з пліч хустку, а другою підібрала довгу і чорну, як гайворон, косу і, розкривши шию, схилила голову перед Кривоносом. Нещасна сама бажала смерті, бо усе задля неї загинуло; зосталось тільки ненависне життя, сирітство і гірка доля на світі…
— Бач, чого схотілось! — гримнув Кривоніс, вкладаючи у піхву шаблю. — Не буде по-твоєму.
Жидівка кинулась навколішки перед Кривоносої, благала убить її і покірно схилила свою голову. Кривоніс впився в її своїм хижим поглядом і, здавалось, не чув її мови…
— Справді гарна! З біса гарна! — пробубонів він і, обертаючись до козаків, додав: — Одвести в мій курінь!
Поки ото Павлюга брав замок князя Четвертинського, вовгурянці добре пили, гуляли і ділили поміж собою здобич і гроші, що добули од жидів; а Кривоніс усе возився з своєю жидівкою, як кіт з оселедцем… Носа не витикав з свого куреня і навіть не ходив на бенкети товариства…
(Продовження на наступній сторінці)