Як на мене, це все ж таки неначе жорстоко, як на мене, кажу. Для нього, видно з його розповіді, не більш жорстоко, ніж перепиляти тупим ножем горло курці або застромити гострого ножа в серце домашній свині перед різдвяними святами. "Люду менше було, а природа щедріша була. Тепер змалів луг, змаліли болота, а були ж такі, що ні пройти, ні пробитися: гущавина, хащі, болото, драговиння — рятуй боже душу. З Мартшіівки [6] їхав в обхід через Шахівку — далека дорога, коротять її, перебродячи річку. Вдень байдуже. А не дай боже вночі Тепер настали такі часи, що про такі пригоди нічого й не чути. А тоді не раз траплялося так, що лихий сліпив людей, заводив із стежки в нетрища, драговиння. Скільки разів траплялося, що замість знайомої галявинки людина опинялася в твані бездонного драговиння. Кричить сердешний, хто в бога вірує, рятуйте, засмоктує! Так хто ж вночі полізе в ті нетрища?" — "І ви самі, чули?" — "Не доводилося, а до мене, кажуть люди, тонуло два. Тепер не вірять у це. Я ж інакше думаю. Для того, хто не вірить — нема, для того, хто вірить, є. Я змолоду дуже вірив, а не вірити на річці в млині не можна. Є й польові мавки, русалки [7], а все ж оселялися і жили вони біля річки і в річці, а надто в нашій гарно для них, село з людьми є, так далеченько від води; вода ж тиха, спокійна, де на берегах трава й очерети, там дно мулувате і вода ями повикручувала, а є такі ями, що дна їм немає. Ото і є для них краще місце — вода чиста, глибока, і люди не минають такого берега. Ніч, надворі місячно, якось зелено, туман повзе по воді, клубочиться. Ото і є найкращий час все доглянути, все побачити. Лампадку перед іконкою засвічу, сам дошку яку зручну відхилю й споглядаю на отой другий берег, де тепер влітку люди пляжують. Вийде їх з води з десяток, може, більше, в білих сорочках, чи що воно там, танцюють, кружляють, потім купатися збираються, починають роздягатися. І тут вже людській цікавості кінець, глянеш на неї обголілу — до смерті не забуде, колись та помститься, вже не пропустить нагоди. Ставлю дощечку на місце. І їм спокійно, і мені в млині жити. Що ж, русалки, мавки — нещасні створіння, яких людська громада не приймає. Чорти, то вже щось інше. Зате люди бувають гірше за чортів. Чорт тебе, може, раз за життя здибає, а лихі люди не переводяться, як один одійшов, другий з'явився. От у нас, у Шахівці, священик був, з-за тину біля монопольки підслуховував, про що люди говорять, а тоді у волость доносив. А до дев'ятсот п'ятого року одна управа для селянина була: лозиння. Лозиння не жаліли! Над Іваном Корнійовичем Корнієнком тоді як познущалися, то він вже до революції в церкву не ходив і дітей не водив та жінку палицею під стіл заганяв, коли розганялася одговітися. Тоді не такі люди були. Жорстокі один проти одного і непримиренні, ненавистю повні ходили, траплялась нагода, то вже не стримували себе, давали волю рукам. Найчастіше здійснював те паскудство над селянами наш таки шахівський, ви, певне, його вже й не застали. Караїмом прозивали. Цей просто доривався до лозиння. У дев'ятсот другому році, як почали селяни панів палити, то він перший охоронником попросився, осідлав коня, гасає по степу від ожереду до ожереду, в руках батіг, карбачем називався, ударить кого, то розпорить і піджачину, і сорочку, і шкіру. Отут його Іван Корнійович і засік. Запалив ожеред соломи, сам за кущі тернику з києм сховався.
Сам Іван Корнійович розказував потім старому Пікалову.
Підліта той на коні, а Іван Корнійович не пожалів сили — ударив. А як покотився Караїм з коня, то ще сплюнув і переступив. Ударив тяжко і не пожалів. Та і його не жаліли. Таке життя було, що назбирувалося в людей біля серця такої ненависті — дудлила, дихати не давала. Хіба ви, теперішні, це розумієте? Революція всі гнійники розчистила, а тоді скільки їх було! І скажіть, найменша шишка, як гадина клубочилася, не підступайся і ґав не лови — вкусить! Взяти нашого колишнього насікача млинових каменів Притику Стратона Вакуловича. Тьху, які терпкі імена, тепер вже немає таких. У наш час тепер спеціалістів на всі людські випадки розвелося, а тоді інакше життя було побудовано. Спеціальність від батька до сина переходила. Коли це масові спеціальності, такі, як швець, кравець, то це ще нічого, а якщо спеціальність рідкісна, ось як ота — насікацька. Тепер млини перевелися, водяні давно зійшли, а вітряки хоч і стоять ще, то користь яка з них: всі в паровий поспішають! Скинув біля однієї ваги збіжжя, зважив, а з других дверей Василь Іванович Височин, скільки належить, борошна відважить, ні черги, ні клопоту. А тоді і черги, і клопоти, траплялося по кілька днів люди черги чекали під голим небом. Тут дивись і дивись, щоб млин як годинник ішов. А він візьми та й прийде в несправність. Пам'ятаю, було в дев'яносто першому році. Набилося людей багато, а тут мені насічка стерлася, треба мершій до того Притики Стратона Вакуловича. А він панка із себе вдавав, огородився дощатим парканом і вікно зсередини продовбав. Дівка зиркне, хто там за дзвінок смикає, біжить, доповідає. А той жив у постійних війнах з усіма млинарями і мельниками. Умів чоловік ворогів нажити. Прибігає з двору дівка, каже: "Та то отой шахівський мельник, Михайло",— "Який Михайло? Чи не Пікалов?!" — "Еге ж, саме він!" — "А-а, це добренько. Ось і діждалися, прийшла коза до воза. Та він же мені тоді пошкодував зайву чвертку доставить! Скажи, дома нема. І сьогодні не буду, і завтра цілий день, аж по обіді загляну". Ось такий чоловік був. Не розрізняв, де діло моє-твоє, де громадське. Погризся ти з мельником Пікаловим Михайлом, то при чому ж тут та людська черга?! І скажи, що робити їм: чекати до завтрішньої обідньої пори чи зараз роз'їжджатися?
Вийшла дівка, сказала, мовляв, так і так. "А ще що казав",— питаю, "За якусь чвертку згадували..." Чвертка в стосунках між людьми ~ діло звичайне, як і півкварти, і кварта. Хто їх не ставить! Хто їх не п'є! Так ти ж людиною будь! І того разу було так. Розплатився я за роботу, вдвох випили. Другу на дорогу йому припас, Такий порядок у нього був. А тут покійний Іван Некрій у млин заглянув, поки я з ним се-те про діло, обертаюсь, аж Стратон Вакулович стоїть, не йде, жде чогось. "А що таке",— питаю і сам відчуваю, що не гаразд щось. "Авжеж, що жду,— відказує.— Ти, як Петро Іванович Коваленко, пан Добрянський, про якого добряни говорять: "Казав пан, кожух дам, та слово його тепле".— "Стратоне Вакуловичу,— відповідаю,— чвертку ж я отутечки, перед вами поставив".— "Яку, коли,— каже.— Бачити не бачив, чути не чув". Тоді люди в чумарках ходили. І чумарка довга-довга, і кишеня в ній теж без дна. Зиркнув я на праву його кишеню — порожня; на ліву — там схована, аж на саме дно опустив. "А он,— кажу,— в ліву кишеню сховали!" — "У ліву, в яку? Ти не бачив, не чув нічого. Замотати чвертку схотів? І батько в тебе такий був, і ти такий". Слово по слову — і закрутилася веремія. Мені не так тієї чвертки жаль було, як гидка ота брехня була, ота жадоба. Трапилася мені під руку качалка, нею люди мішки натоптують, розмахнувсь і лусь по лівій кишені, просто в пляшку влучив. "А оце,— кажу,— що"?
(Продовження на наступній сторінці)