Ех, люди добрі, люди добрі, я міг би розказати вам про двох своїх приятелів, та тільки боюся, що ви не повірите. Скажете: "Це він все вигадав, і нічого такого зовсім не було, бо хіба можуть бути такі приятелі, що як не граються, то пориваються на сварку?" Ну, то ви собі думайте, що хочете, а я вам скажу: Є такі приятелі, а щоб у вас не залишилося ніякого сумніву, я вас одразу і познайомлю з ними. Одного із них звати Женька, або Женя, як кому до вподоби, а другого — Левко, або Лев, теж як кому до вподоби. Кожен із них закінчує уже четвертий клас і кожен докладає всіх сил, щоб... щоб... Але на перешкоді цьому стоять їхні мами. Правда, у Левка мама довірлива, то її легко обдурити, але у Женьки — не мама, а вогонь. Як прийде з роботи, повечеряє, то зразу:
— Ану, Женько, розказуй мені уроки. Що тобі задано? Де твій щоденник?
Женька сюди-туди і ну брехати:
— Нам сьогодні нічого не задано, а щоденник забрала учителька — оцінки буде виводити.
— Гаразд,— відповідає Женьчина мама і без довгих слів починає поглядати на стіну. А в стіну вбитий цвяшок. І вона дивиться на цей цвяшок і каже:
— Якщо зараз не знайдеш щоденника, то кажу тобі правду, що розмова у нас буде така, як на тому тижні у середу. Ну — раз, два!..
Женька теж дивиться на цвяшок, а тоді лягає впоперек кушетки, застромлює руку спочатку в щілину між стіною й кушеткою, а далі під днище кушетки, довго там шарить і, нарешті, витягає звідти щоденник! Він такий, неначе його жувало теля або ним витирали підлогу!
Женьчина мама розглядає щоденник і там бачить таке: за поведінку у Женьки чотири, домашнього завдання він не виконав, у класі не слухав, уроку з географії не знав, а з історії не міг пригадати, що задано.
Що буває в таких випадках, я вам розповідати не буду, краще про це хай розкаже сам Женька. Ну, а якщо це так, то тут вже хоч-не-хоч, а до книги братися треба. На другий день Женька приходить додому розрум’янений, мов квіточка, і ще з вулиці кричить:
— Мамо, мамо! У мене дві п’ятірки — з природознавства й з арифметики!
У Левка характер зовсім не такий, як у Женьки. Як тільки мати посадить його за книжки, то він одразу голову в руки і заведе на всю кімнату:
— Лишечко ж моє лишечко, і навіщо я такий бідолашний народився!
І так же ж виводить жалібно, що, здається, камінь і той байдужий не залишився б.
Як коли, то Левкове навчання відбувається ще й інакше. Ось послухайте.
— Левку, синочку, ти б узявся до книжки.
— Як же ж я, мамо, візьмуся до книжки, як я не сповна розуму? Я ж, мамо, на цвіту прибитий, макоцвітний, пришелепуватий...
У Левкової матері не було чарівного цвяшка на стіні, і Левко робив, що хотів. Отже, Левко, мабуть, залишився б у четвертому класі на другий рік. Цього не трапилося. Я вам розкажу, як воно сталося, що ні Левко, ні Женька не залишилися у четвертому класі на другий рік.
Був чудовий весняний день і такий гарячий та теплий, що всі жаби повилазили з води на траву. Били їх Женька та Левко скільки хотіли, а як вже набігалися і потомилися,— посідали під вербою. Як посідали, то Женька й каже:
— Ох, не хочеться, а треба додому йти, уроки вчити, бо з мене ж, знаєш, мама яка? Як вечір, так і: "Женько, сідай до уроків!"
— А ти сідати сідай, а уроків не вчи, прикинься, що ти не тямиш нічого. Вона побідкається, побідкається біля тебе, та й рукою махне. Моя на мене давно вже махнула, все жаліється сусідкам: "Що його робити, зовсім нетямуще!" А я слухаю та посміхаюся.
— Добре,— згодився Женька,— спробую і я свою обвести круг пальця.
От настав вечір. Женьчина мама прийшла з роботи, повечеряла і, як завжди:
— Ну, Женько, сідай до уроків.
— Я не сяду, бо я нічого не тямлю,— відповів Женька.
Мама уважно подивилась на Женьку і лагідно спитала:
— То виходить, що ти теж пришелепуватий?
— Еге, пришелепуватий! Чого там пришелепуватий? — образився Женька.
Він хотів ще щось сказати, але в цей час рипнули двері і в кімнату увійшла сусідка Ялинка, дівчина вісімнадцяти років, красива, весела і з таким золотим волоссям, що воно аж світилося. І вже мала орден за врожай пшениці. Орден, ви розумієте, орден, і той орден сяяв у неї на грудях!
Увійшла Ялинка в хату, глянула на Женьку, глянула на його маму та й питає:
— А вам і сьогодні перебіг дорогу чорний кіт?
— Ні,— відповіла мама,— у пас все благополучно, сусідко. От тільки з Женькою лихо, та таке лихо, що вже не знаю, що й казати!
— А що ж це за лихо? — спитала Ялинка.
Мама зітхнула і відповіла:
— Таке лихо, Ялинко, що спав із глузду наш Женька. Сидить, сидить, бідолашний, над книгою день і ніч, а втямити нічого не втямить, як Левко.
— Це справді лихо,— хитро зітхнула Ялинка.— Що ж ви тепер будете робити?
— І сама не знаю,— відказала Женьчина мама.— Бо як спаде з розуму доросла людина, то робиться все одно, що мала. Ні до роботи, ні на вулицю, таке, що хоч у хаті замикай. Як ти, Ялинко, гадаєш?
— А може, його до лікаря треба? — відказала Ялинка.
— Та й це правда,— погодилася Женьчина мама.— Зранку я його замкну, а як прийду снідати, то й заведу до лікарні.
Від цього рішення Женьці аж ноги потерпли. І йому захотілося крикнути: "Не треба, мамо, нічого не треба, це я так, придурююся!" Він і хотів уже крикнути, але саме в цей час згадав Левка, як він добре обводив круг пальця свою маму, і стримався. Тільки насупився, аж почервонів і сказав уголос:
— Еге які! Уже й замикати!
— Отож,— не слухаючи його, сказала мама,— бери книжки і марш у ту кімнату. Через півтори години всі уроки розкажеш мені назубок.
"Отак я і здамся,— пробубонів під ніс Женька.— Ми ще побачимо, хто кого обведе круг пальця".
У другій кімнаті Женька склав на стіл книжки й зошити, а сам сів біля вікна і ще раз сказав собі: "Все одно буде, як я хочу!"
Зайшовши через півтори години в кімнату, Женьчина мама побачила таку картину. Книжки спокійнісінько лежали на столі нерозгорнені, а Жепька з усієї сили задавав хропака.
— Вставай,— сказала Женьчипа мама,— і мерщій!
Женька не спав, а тільки прикидався, що спить. "Все одно не буде будити, пожаліє,— думав він.— Мені аби тільки до ранку, а там — мама на роботу, а я сам собі пан!"
Але на його не вийшло. За дві секунди він сидів уже за столом. Перед ним лежала розкрита книга. Женька сопів і думав про себе: "Стривай, я тобі прочитаю!"
Перше речення на сторінці з уроком було таке: "Весняного ранку хлопці подалися на річку".
— Читай,— наказала мама.
Женька прочитав: "Весняного ранку клапці дали меду на пічку".
Женька думав, що саме так повинні були прочитати це речення люди, які спали з глузду. Але його мама думала зовсім інакше.
— Словом, тут таке діло,— сказала вона,— або ти знайдеш свій глузд, або доведеться використати цвяшок.
Женьчина мама відімкнула скриню і нахилилася над нею, перебираючи білизну.
Женька скоса глянув на неї, опустив голову і подумав: "Добре Левкові удавати з себе макоцвітного, коли в нього така м’яка мама. А тут з хитрощами далеко не заїдеш..."
— Ну? — почулося від скрині.
— Я вже отямився, мамо.
— Читай.
Виходу не було, і Женька прочитав урок одним духом.
— Будеш сидіти, поки вивчиш всі уроки, а вранці я перевірю. А щоб не забув, то й оцю пам’ятку повішу на стіну.
Женьчина мама цілий день садила картоплю в колгоспі, натомилася на роботі і лягла спати. Женька заздро подивився, як вона потонула в м’яку чисту постіль. Йому теж, і тепер вже навсправжки, хотілося спати, але де ж тут спати, коли така халепа? Він читав і водночас косив очі на стінку. І раптом йому спала у голову думка, та така, яка, може, раз приходить в житті!
"А що, коли я візьму і заховаю це ненависне страхало? Тоді побачимо, що буде вранці. Мама ж без нього, як без рук!"
Женька зачекав, поки мама заснула, а тоді потихеньку підставив до стіни стілець і зліз на нього. На цвяшку, куди оце він п’явся, висів дитячий фартушок-слинявчик і пляшечка з соскою.
Женька познімав із стіни ці такі недоречні предмети у домі, де нема немовлят, і позасував їх у свою стару схованку, а схованка у нього ви ж знаєте де, потім солодко позіхнув, виключив світло і повалився на ліжко.
Я не буду розповідати, що трапилося уранці, скажу тільки, що все закінчилося далеко гірше, ніж можна було уявити. Женьку замкнули. Він чув, як клацнув знадвору замок, і бачив через вікно, як мама поклала ключ у кишеню. Женьчина атака була відбита по всьому фронту. Його викрили, замкнули і наказали:
— О восьмій я навідаюся, і якщо діло з уроками не рушить з місця, тоді вже не нарікай на мене!
Але ще найприкріше було для Женьки, то це те, що пляшка із соскою і фартушок-слинявчик висіли на своєму місці, і повісив їх туди своїми руками сам Женька!
Звичайно, Ялинка вдень працювала у полі і до них не заходила. А що, коли візьме, та й зайде? Женька почервонів, як печений рак. Ялинка прикрашає свої груди орденом, а чим свої груди прикрасить Женька? Фартушком-слинявчиком? О ні, сто разів що завгодно, тільки не це! Бо він таки уже не дитина. Одинадцять років! Йому надінуть слинявчик, і весь світ знатиме, що є такі хлопці, яких і в одинадцять років ще годують із соски! Женька витер піт... З усього на світі йому залишилося тільки одне: розгорнути книжки і сісти до уроків. Тяжко було їх розгортати, а ще тяжче докопуватися, де ті підмети та присудки, розплутувати справу з двома поїздами, з яких один вийшов назустріч другому на чотири години раніше, та вишукувати, де серед неосяжних просторів географічної карти загубилися ріки Об з Іртишем, Єнісей та Амур.
На підвіконник сів і зацвірінькав горобець.
(Продовження на наступній сторінці)