Ірина Сергіївна добре знала свій хлоп’ячий народ, і завжди бачила, хто каже правду, хто бреше, хто викручується, щоб не виказати свого товариша і не стати ябедою. З самого тільки виразу обличчя вона вгадувала, що з ким трапилося дома. Коли Женька, наприклад, був правдивий, коли знав уроки на п’ять і в класі сидів тихо і уважно слухав уроки, то це значило, що дома він мав дуже серйозну розмову з матір’ю. Проте тяжко йому було додержуватися цієї лінії. От уявіть, тільки він стане дослухатися до того, що говорить Ірина Сергіївна, аж тут Валерик візьме пір’їнку і почне лоскотати Женьці потилицю або за вухами. Женька якийсь час терпить, терпить, тільки головою поводить. Але хіба ж так довго втримаєшся! Сили ж ніякої не вистачить! Обернувшись трохи, він шепоче пристрасно: "Валерко — уб’ю!" І тільки це скаже, як тут: "Що за розмови? Женю, повтори, що я сказала?"
Звичайно, Женька міг би сказати: "А чого він пір’їною лізе у вухо!", але так може сказати тільки ябеда. Отже Женька не виказує товариша, зате сам потрапляє в біду. Як же ж він може повторити те, що сказала Ірина Сергіївна, коли Валерка Заважає йому слухати? А що після цього можна прочитати в Женьчиному щоденнику, самі догадатися можете.
Інакше було із Левком. Учив уроки і виконував домашні завдання він за натхненням. Хотів учити — учив; не хотів, то й не вчив. Йому що? Поставлять четвірку — гаразд; вліплять двійку — байдужісінько. Часом мати скаже: "Як же ж так можна жити, сину, що ти ні за холодну воду?" А він на це: "Коли б міг, то й робив би; і сидів би тихо у класі; а то поки дочекаєшся того дзвінка, то й голова опухне від підметів та велосипедистів, що з двох протилежних міст мчать назустріч один одному".
А то ще так. Учителька розповідає про корисні копалини в тайзі. Інші хлопці, слухаючи її, сидять тут-таки в класі, а Левко зник, його немає в класі. А де ж дівся Левко? Еге, знайдіть його, коли він давно вже у джунглях... Та він уже й не учень четвертого класу, а завзятий мисливець на тигрів. Чуєте, як гримлять постріли! Це він полює на тигра. Страшний звір робить свій смертоносний стрибок. Левкові це байдуже. Гримить другий постріл і водночас Левко чує, як його, штовхають в плече: "Встань, встань!" Левко невидющими очима дивиться на Женьку, потім на Ірину Сергіївну.
— Левку, перекажи про корисні копалини в тайзі.
Левко збирається з силами і починає:
— Найстрашніший звір Уссурійської тайги — тигр. Це страшний хижак. Ударом своєї могутньої лапи він убиває коня і може перескочити з ним через огорожу. Його улюблена страва — мисливські собаки...
У класі регіт.
— А чого ви смієтеся? Я сам про це читав у книжці!
Ірина Сергіївна дивиться на нього і похитує головою:
— Ти знову не слухав, Левку?
— Я не знаю.
— Що не знаєш?
— Уроку.
— Я тебе не урок питаю, а те, про що розповідала у класі.
— Все одно, й цього не знаю.
— Ірино Сергіївно,— каже Каленик,— та він же не сповна розуму!
Женька підскакує:
— Чого там "не сповна". Усе "не сповна" та "не сповна"!
Ірина Сергіївна велить сидіти тихо. Левко теж сідає, але учителька каже йому:
— Піди до карти. Знайди спочатку ріку Амур, а потім Уссурі.
Ех, коли б Левко знав, де-то вони протікають! А проте карта така велика і стільки там намальовано всякої всячини, що й голова обертом піде. Він нахиляє голову і тихо одказує:
— Я не знаю.
Женька давно вже підняв руку і аж тіпається, так його пориває допомогти товаришеві.
Учителька підводить на нього очі:
— Ну, піди покажи.
Женька вже біля карти і сердиться:
— Як ти не запам’ятаєш нічого! Ось глянь. Оце тече ріка Амур, а це осьдечки знизу — Уссурі. Бачиш? Кажи, бачиш?
— Бачу.
— Так це ж тут і тигри. Тут їм воля! А оце, бачиш, кружечок? Це Сучан. Куди не копни, все вугілля та вугілля, а біля самого Сучана дуб, а біля цього дуба тигрова яма. То, думаєш, чого так зветься? Один шахтар ішов, то тигр прямо на нього, а він як замахнеться з усієї сили, та його кайлом, то голова так і розсіклася надвоє. Так і назвали, ото що дуб — то тигровий дуб, а що яма біля нього — то тигрова яма, бо він у тій ямі й сконав. Правда ж, Ірино Сергіївно, той шахтар був сильніший, ніж силач Яків Куценко?
— Еге,— оживився Левко,— а якби те кайло Куценкові, то ого! Він би як рубонув... Бо знаєте, скільки він вижимає?
— Ірино Сергіївно, а хто сильніший — лев чи тигр?
Цей день для Женьки проминув щасливо. На кожному уроці він підіймав руку і палав бажанням допомогти товаришам у тяжку для них хвилину. Але тріумфом його була задача на поїзди. Коли Вітька запнувся і Ірина Сергіївна викликала Женьку до дошки, то він не розповів, а випалив одним духом. Якби ви бачили, як сяяли його очі, як рум’янилися у нього щоки! Ірина Сергіївна не виправила йому жодного слова, не зробила жодного нетерплячого руху. А як Женька закінчив, вона взяла його щоденник і проти графи "арифметика" поставила велику й виразну цифру 5.
І, йдучи додому, Женька сказав Левкові:
— Знаєш що? Давай учитися, тільки щоб і ти теж. Будемо учитися, учитися, учитися, щоб на п’ять. Викличе тебе Ірина Сергіївна, а ти — на п’ять. Принесеш додому щоденник, а там — п’ять, п’ять, п’ять... От здивуються наші матері, очам своїм не повірять. Чуєш, прийде твоя мама до моєї та й:
"Що оце воно з моїм Левком сталося? Наче знову на світ народився. Приносить додому самі п’ятірки!"
"А мій теж,— відкаже моя мати.— Тільки боюся, щоб вони самі собі не повписували тих п’ятірок. Від таких хлопців, як наші, можна всього сподіватися".
А твоя: "Та ні, ходила я до Ірини Сергіївни, так Ірина Сергіївна каже, що п’ятірки справжні".
Змалювавши таку картину, Женька вигукнув:
— Чуєш, Левку? Голови у них порозсідаються від думок.
Левко як вислухав, так враз погодився:
— То давай. Сьогодні й давай. Як прийдемо із школи, та як замкнемося у тебе, та як сядемо, як сядемо, так сидітимемо й сидітимемо...
Левко примчався до Женьки сидіти й сидіти біля уроків саме в той час, як сонце піднялося в самий центр блакитного неба і вже звідти простягло свої лагідні руки, зоткані з золотих променів, вниз і поклало одну з них на голову Левкові, а другу на голову Женьці.
Ач, пече як! — сказав Левко.
— Еге ж,— погодився Женька. І в цю саму мить з його уст несамохіть вихопилися такі, може й недоречні, слова:
— Давай, Левку, спочатку покупаємося.
— А уроки? — відповів нетвердим голосом Левко.
— А потім і уроки.
Левко похитнувся у своїй твердості.
Гей, гей, хлопці, схаменіться, поки не пізно, спочатку вивчіть уроки, а потім уже й на річку! Вони й схаменулися. Правда, схаменувся тільки сам Женька. Спинившися вже біля самісінької хвіртки, що вела у вільний світ і на всі чотири сторони світу, він сказав, підозріло оглядаючи приятеля:
— А чого це ти, Левку, так швидко погодився? Тільки я: "Може, спочатку покупаємось?", так ти вже й згоден: "Давай!"
Це була напівправда, але Левкові не хотілося чути від Женьки навіть напівправди, і він скрикнув ображено:
— Хіба я так сказав. Я не так сказав. Я сказав: "А коли ж будем учити уроки?" Так що можеш, Женько...
— Ти сам можеш,— відказав Женька сердито.— Ач який, ще й виправдується, та лукавий, хитрий який. Тільки дав очеретинку з медом, то зразу: "І мені дай попробувати!" У, скупердяга!
— Ти сам скупердяга! Ненажера! Ось хто ти,— відповів Левко.
— А в тебе аж три двійки,— сказав Женька. І додав пристрасно: — Двієчник ти!
Левко увесь спалахнув, а потім, дивлячись у вічі Женьці, сказав!
— Якщо так, то ходім стукатися.
— І ходім. Я тебе так настукаю, що знатимеш!
Тепер я розповім вам, що значить стукатись. Це зовсім не те, що битися. У бійку хлопці четвертого класу лізуть наосліп, не домовляючись, і б’ються там, де їх це лихо спіткало. А стукаються за обопільною згодою. Спочатку домовляються, коли й де будуть стукатися, а потім сходяться на умовленому місці, причому один із них, найбільше той, що почува себе винним, каже: "А може, не будемо стукатися? Може, помиримося?" І так він повинен спитати три рази. І тільки тоді, коли противник відхилить всі три пропозиції, відбувається стукалка. І ще треба додати, що весь шик цієї справи полягає в тому, щоб битися беззлобно. Після стукалки дружба не переривається, а триває й далі.
Женька був хлопець міцний, бистрий; Левко ж — навпаки, кволий і зовсім слабий силою.
Отут і треба відзначити все благородство Женьки. Він великодушно ткнув кулаком Левка у плече на півсили, а сам, не кліпнувши оком, прийняв три Левкові удари: один у груди, другий у лоб. Третій удар невідомо яким чином попав Женьці у ніс. З носа потекла кров. Левко зразу ж злякався і опустив руки. Женьці тільки трохи заболіло, а потім зовсім перестало боліти. І він сказав Левкові так, що могли чути всі стіни і двері сарая:
— А тепер, Левку, хочеш миритися?
(Продовження на наступній сторінці)