Тим часом вздовж вулиці ударили важкі черги кулеметної стрільби. Пилип підкинув голову. Хома теж підкинув голову. І всі хлопці повернулися на постріли, як соняшник повертається до сонця. Ні один мотоцикл в світі не сипав такими залпами, як мотоцикл новопшеничанського Тангенса Петра. Його можна пізнати й за сто кілометрів. Пилип поглянув на Хому, і Пилип скрикнув:
— Побий мене грім, коли це не Петрів мотоцикл!
Всі кинулися до воріт. В шлейфі пилюги посеред дороги мчав мотоцикл, і над ним маяло, як прапор, блакитне запинало, Оля вчепилася обома руками Люсі в плече. Люся не одривала очей від блакитного маєва.
— Ти чуєш,— зашепотіла вона Олі у вухо,— це ж вона! Ієреміада!
Так, це була Ієреміада. Вона переполошено дивилася на Олю, на Люсю, була як полотнина, очі заплакані, губи тремтіли й сіпалися, неначе вона довго плакала і все ніяк не могла заспокоїтися. З Олі й Люсі вона перекинула погляд на хлопців, на. Мишкову бабу. Та ось побачила Григорія Савича, підхопилася в Колясці, вискочила з неї раніше, ніж Петро машину спинив.
— Григорію Савичу! Ти живий? І тебе розбишаки ножем не поранили?
Біля Ієреміади стояла Оля. Ієреміада сперлася на дівчинку, прошепотіла:
— Я так, Олечко, перехвилювалася. Послухай, як серце б’ється! — прихилила Олину голову собі до грудей.
Григорій Савич дивився на Ієреміаду, бачив її переляк і радість і нічого не розумів.
І Оля нічого не розуміла. Та і всі інші...
Що ж сталося? Як Ієреміада опинилася тут?
Про це треба розпитати у дядька Гарасимчука.
Того пам’ятного вечора, сяк-так добившись на попутній машині до Білої Криниці, він зайшов у ресторан і засів там сушитися. Лише тут почав заспокоюватися і приходити до пам’яті. Мало не вскочив у непоправну біду! Піймали б його — і почали б ганяти по судах, по слідствах. Навіки пропало б його добре ім’я! Брр... Моторошно!
На радощах шукач скарбів трохи хильнув. А в ньому сидів такий біс, що як розгарячиться, то вже сам сидіти не може — давай аудиторію! Нічого дивного в цьому немає: всі люди мандрівного життя люблять поговорити, а надто тоді, як в поле їх зору впаде хоч одна крихітка чогось несхожого на буденщину... А тут же ішлося про цілий скарб!
Незабаром до дядька Гарасимчука підсіли два хлопці з сусідньої каменоломні, троє з якоїсь свиноферми і шофер з новопшеничанського колгоспу "Світанок", на ім’я Юрко Панібудьласка. Пили чай, гомоніли. Гарасимчук розійшовся. Розповідь його потекла такою широкою рікою, що бувалий чоловік, який сидів за сусіднім столиком, повівши носом, покрутив головою: "Ге! Кажуть, чай п’ють!"
— Був я сьогодні аж під радгоспом "Зелене Полісся",— так почав свою розповідь дядько Гарасимчук,— і там сталося таке, що страх! — Всі зразу підсунулися до оповідача; Юрко ж Панібудьласка мало очима його не їв.— Ну і ось, якийсь учитель вивів дітей на екскурсію, чи що,— дівчаток і хлопців. Дорога вела через старе бойовище, і там, біля Кам’яної гори, знайшли вони золотий скарб. Ви уявляєте, яка то знахідка була?
П’ять пар очей вп’ялися в лице дядькові Гарасимчукові, запалюючи його: "Ну, ну?!"
І він полетів у щасливе царство фантазій:
— Так, кажу, уявляєте, що то за знахідка була? Сто двадцять сім золотих портсигарів, триста золотих годинників, п’ятсот шістдесят один медальйон і без ліку золотих ланцюжків — від годинників і тих, як їх, ну, що дами одягають на шиї... Ну, знайшли і з радощів крик зчинили. А там якісь троє проходили поблизу і підслухали. Вирішили змінити господаря тієї знахідки. Забігли наперед, вискочили з-за куща і: "Руки вгору!" Діти, звичайно, налякалися, хто в плач, хто навтьоки, одне слово, розбіглися. Залишився тільки вчитель. А він спортсменом був. Вони на нього, а він першого боксерським крюком під щелепи. А той його! Зчинилося таке — світе мій! Один кричить: "За ноги його хапай! Бий під коліна, щоб упав!" Другий радить, як руки за спину скрутити. А при експедиції у них був собака — Білан, вовкодав. Бачить учитель, що непереливки, та: "Білан, сюди! Хапай кого за що!" Той і налетів. Поки на побоїще наспіли люди з радгоспу, то двоє уже конали. Третьому пощастило втекти. Міліції наїхало з усього району; люду назбиралося... Ну, до вчителя, а він, сердешний, кров’ю стікає: в спину ножа засадив той, що втік...
— А що ж, дядю, із скарбом? — ледве повертаючи в роті, язика, спивав один із свиноферми.
— В цьому і вся сила,— гаряче вигукнув Гарасимчук.— Пропав! І ані сліду... Був там дід один з Рудки; все мовчав, на ціпка спершись, а далі махнув рукою: "Звідки той скарб узявся, туди й пішов",— і сам зник на очах у людей, немов провалився крізь землю...
Ось яку історію того вечора почув шофер Юрко Панібудьласка.
Новопшеничанський голова терпляче вислухав Юрка і, коли той скінчив, спитав голосом, який не обіцяв шоферові нічого доброго:
— Скажи: скільки ти разів заприсягався мені не пити? Два рази? Ну, то слухай: завтра здавай машину, молодшому Халяві, а сам — назад у майстерню. Зрозумів?
— Та що ви! — аж підскочив Юрко.— Їй-право, не горілку я пив! То я чай такий пив у білокриничанському ресторані...
— А чого ж від тебе горілкою тхне?
— А я знаю? Певне, скло горілкою просочилося. Тепер у нього хоч нектар лий,— все одно спиртом одгонитиме...
— Добре... Йди.— І, одхиливши вікно, гукнув кудись в темряву ночі.— Петре, зайди, будь ласка, на хвилину до мене.
За кілька хвилин Петро Тангенс стояв уже в конторі:
— Ось і я… Щось скажете?
— Сідай. Певно, чув, що Панібудьласка патякає?
— Та то він з п’яних очей...
— Можливо. А все ж таки перевірити треба. То ти, голубе, проїдься завтра у Рудне, узнай, що там і як там:
— А чого ж? Добре. Мотоцикл — це не трактор. Пустиш вздовж шляху — тільки захурчить...
Панібудьласка приїхав пізно ввечері, а вдосвіта про трагічну подію знало вже все село.
Ієреміада ні жива ні мертва спинилася перед Тангенсом, заломила руки:
— Візьми й мене... Може, його вже й живого нема...
— Це все п’яні теревені,— почав заспокоювати дівчину Петро, а сам подумав: "От що значить любов! Чи й мене ж моя Оксана так любить?"
І схотілось йому, щоб і Оксана його так любила, як Ієреміада Григорія Савича.
— Сідай! За одну мить домчу!
Так експедиція довідалась про нічний напад на них лиходіїв.
Після цього сцена зустрічі Ієреміади з Григорієм Савичем втратила для хлопців всякий інтерес. За десять кроків від них стояв сам Тангенс Петро і білою, як сніг, хусткою витирав спітнілого лоба. Пилип доторкнувся рукою до панами:
— Здрастуй! — і тут же додав.— У тебе мотоцикл — другого такого на світі нема! Стріля, як з реактивних гармат! — Сказавши це, Пилип почав тертися біля коляски, з котрої щойно вискочила Ієреміада.
Хома й собі цмокнув. Куприк як стояв біля руля, так і прикипів до металу очима. Буває, що й морського вовка знадить якась сухопутна сила! Женька теж почав обходити з лівого боку вмістилище реактивних залпів. Тимофій не обходив: чи ж годиться майбутньому трактористові цікавитись такою малою технікою, як мотоцикл? Сидячи за столом, він уминав за обидві щоки перепічку.
Тангенс ще недавно сам був хлопцем. І все зрозумів.
— То сідайте вже, сідайте...— І коли трос вмістились в коляску, а четвертий осідлав вільне місце ззаду, він звернувся до Григорія Савича: — Дозвольте мені трохи їх покатати...
Григорій Савич махнув рукою: їдьте собі! Біля нього стояла Ієреміада. Йому хотілось хоч трохи порозмовляти з нею. Тепер він вже не буде звертати уваги на другорядне, а скаже найголовніше. А це найголовніше таке: "Коли любиш мене так, як я тебе, то будь моєю дружиною. А повернуся з експедиції — підемо в загс і розпишемося... Що ти на це скажеш?"
Зробивши тур на край села і назад, мотоцикл спинився біля воріт.
Всі посідали за стіл: хто доснідувати, хто — починати спочатку. Люся сіла з одного боку Ієреміади, Оля — з другого. Коли ложки й виделки зацокотіли, Оля щільно-щільно притулилася головою до Ієреміади, спитала:
— Скажи, ти його дуже любиш?
— Я його дуже-дуже люблю,— прошепотіла їй Ієреміада.— Жити без нього не можу.
Оля промовчала а тоді ще спитала:
— А студент Коля й Олег Кучерявий, то так, еге?
— Еге. То я про них говорила, щоб ніхто не догадався, що люблю тільки Григорія Савича!
Оля зітхнула і докірливо похитала головою:
— А чого ж ти раніше мені цього не сказала? Коли б я знала, що студент Коля й Олег Кучерявий — це так, то віддала б тоді Григорія Савича ще в Білій Криниці. І не заводила б його хто знає куди...
Ієреміада злякано глянула на дівчинку. Але Оля думала вже про інше.
— Це дуже добре, що ти приїхала. Мені й Люсі час вже голови помити. Дома мама, як тільки субота, так зразу: "Ну, дочко, коси розплітай. Вода вже охолола, нахиляйся над ночовками..."
Від Рудного три переходи до Білої Криниці. Там і закінчувався маршрут, бо далі знайома дорога вела у Новопшеничне. Три дні походу, три ночівлі і — дома!
У Мишкової баби в палісаднику росло" багато квітів. Пилип увесь час поривався вирвати стебельце блакитної городньої сокирки, підійти до Люсі, сказати: "На тобі, Люсю, цю квітку для гербарію. Бач, яка вона гарна! Краща за волошку!" Але нагоди не трапилося. Спочатку Люся поралася, готуючи сніданок, а тепер заходилася з Ієреміадою мити голову. Все ж йому випало щастя зустрітися поглядом з дівчинкою. Допитливо і водночас якось тривожно глянула на нього Люся і сумно всміхнулася. "Чого це вона? — подумав Пилип.— Може, того, що скоро експедиція закінчиться, а дома немає ні Кристалічного щита, ні самоцвітів, ні Кам’яної гори?.. Чи що алмаза для неї не знайшов? Це не біда. І ти не журися. Як виросту і стану справжнім археологом або доктором геологічних наук, то знайду для тебе чистий діамант, без сліду людської крові на ньому..."
А Люся в цей час казала собі: "Зараз гарно... А що буде, як Пилип поїде робити археологічні досліди на Місяць, а я в Київ — у драматичні актриси? Розлучить нас доля, занесе його в один кінець світу, мене — в другий. Ото і втіхи, що станеться це, мабуть, не скоро..."
Куприк запасався покормом для Явтуха. Робив це не тому, що Явтухові нічого їсти; причина знайшлася інша: давно коси у руки не брав, а вона якраз і висіла у Мишкової баби під повіткою. Збивши охоту, Куприк почав підбивати грабельками накошене в одну купку. А тут під руку нагодився Женька. З вигуком: "Лови!" Куприк підхопив запашний оберемок і кинув на Женьку.
Чи не краще було б йому сформулювати своє звернення хоча б так: "Будь ласка, Женько, коли маєш охоту, хапай". Куприк таких слів не сказав, і Женька, спалахнувши, мов опечений, гукнув:
— А чого ти женькаєш? Ач який...
Тимофій мовчки сидів під огорожею і думав про ті часи, коли стане трактористом, назбирає багато грошей і подарує матері золотий медальйон — хай вставить туди портрет свого найкращого сина...
Оце й кінець.
Було б гарно, друзі, зустрітися років через п’ять-шість і поглянути, що з вами сталося, та, як кажуть, навряд. Певно, не доведеться. А жаль...