Бабуся відповіла на привітання, а Мишко пояснив:
— Це не якась бабуся, це — наша баба.
А з печі тим часом летіло:
— Ви ж, мабуть, без пісочку терли?
Мишко пояснив:
— Це вони як партизанили, так навчилися витирати вогонь з двох паличок. Трохи пісочку підсиплють, а тоді труть...
— А може, у вашої баби в руках така сила, як в давніх австралійських племен? — недовірливо спитав Хома.— Я хіба ж так кректав, палички, мабуть, ще гарячіші стали, ніж із пісочком, а воно хоч би що!
Мишко відповів:
— Коли б наша баба мала силу давніх австралійських племен, то вона ще раз поїхала б у Москву на Виставку. Та не ті вже літа. До неї на святкування вісімдесятиріччя і з Москви люди приїжджали, і з Києва, і з Житомира; прийшло сто п’ятдесят сім телеграм, навіть з Сибіру. Четвертий орден дали. А тепер наша баба вже постаріла.
Пилип торкнув Хому за плече:.
— Ото баба! Коли б у мене така!
— Або в мене,— підтримав приятеля Хома.
Мишко показав хлопцям бабині ордени. Найбільше враження вони справили на Женьку. Женька любив усе святкове, яскраве. Коли йшли на демонстрацію, Женька завжди перший добирався до шкільного прапора і погордо ніс його перед собою. Як у свято одягали майки, то Женька просив матір, щоб майка у нього була найбіліша, просто як сніг; коли ж це була майка червона, то щоб як жар, щоб аж очі вбирала! Ордени Мишкової баби засліпили Женьку. Це сяйво мерехтіло Женьці тоді, коли він дивився на ордени, і тоді," коли спати ліг. Від блиску він і прокинувся вранці.
Спав Женька разом з хлопцями в хаті на соломі. Промені ранкового сонця косими клинами падали з вікон просто на мандрівників. Женька трохи одсунувся від цих сліпучих променів і хотів знову заснути, аж почув розмову, котра обурила його.
— Мишко, онучку,— сказала баба.— Ти не біжи зрання на річку. Гостей треба нагодувати, сніданком. Водички принеси: треба ж і чаю наставити, і хлопцям та дівчаткам повмиватися зо сну. І курчаток нагодуй...
Баба говорила лагідно, але з неспокоєм у голосі.
Мишко спочатку сопів, потім озвався, і Женька не пізнав Мшркового голосу. Вчора, коли Мишко показував бабині ордени, то у нього був один голос — чистий голос; сьогодні ж Мишко говорив хрипко. Він казав:
— А чого це мені все робити?! Самі й робіть. А то: і води наноси, і курчат нагодуй, і солому з хати прибери. Мені ніколи, хлопці он вже свистять...
І він, схопивши бриля та одбатувавши окраєць хліба, вибіг із хати.
Баба мовчки зітхнула, полежала трохи і заворушилася. Женька побачив, як вона почала спускатися з печі. Він заплющив очі і зібгався в клубочок.
Так і не заснув більше Женька. Лежав і кипів: "От коли б вона його зразу за чуба, щоб знав..." Далі він думав про те, що коли б у нього була така баба, то не встигла б вона вказати: "Женько!", як він так і злетів би на ноги: "Що вам, бабо!"
А Куприк ні про що таке не думав. Спочатку він спав, потім, коли одсунувся від променя, зиркнув на піч, побачив, як тяжко звідти злазила Мишкова баба, зразу схопився, скочив на припічок і промовив, підставляючи голову:
— Ви, бабо, рукою за голову мені держіться. А оцю ногу не туди ставте, а сюди — я тут свій клумачок підмостив...
Баба й незчулася, як Куприк поставив її на припічок, потім допоміг злізти на підлогу. Як вона вже злізла, сказав:
— Мені, бабо, треба вранці зарядку зробити. Де у вас. вода? Я води принесу. А дрова є — нарубати? Мені дома припадає ще й теля прив’язували до прикорня і курей годувати...
Куприк стояв перед бабою, як стоять на військовому лінкорі матроси перед боцманом,— голову високо, груди колесом, плечі широко розпрямив і ноги розставив, щоб морською качкою не збило, і дивився на бабу, не зводячи з неї очей. Баба озирнула його, поклала руку на голову:
— Спасибі, синочку, тепер я вже й сама. Мені тільки з печі важко злізти...
Але Куприк робив своє: кинув оком по хаті, наглядів порожні відра і за мить уже був за порогом — баба не встигла й рота розкрити.
Вскочив у хату Куприк, розчервонілий, веселий, поставив відра на лаві, набрав у кухлик води, надпив трохи й прицмокнув
— От вода так вода!
А далі наглядів під лавою сокиру, схопив її і вилетів із хати.
А Женька ж що? Женька, лежав, хоч не Куприкові, а йому б належало схопитися й гукнути весело: "Єсть, бабо, все зроблю!"
Та Женька так не вчинив. І тут ми повинні сказати: "Женько, час тобі вже думати, що з тебе вийде: помічник старшим чи ледар, напханий самолюбством".
Через півгодини, коли всі попрокидалися, в хаті все закипіло: прибирали по всіх кутках, самі чепурилися і нетерпляче чекали її а Григорія Савича, котрий пішов у сільраду здавати державі знайдений скарб. Незабаром у кімнаті стало як у віночку, бо Люсині й Олині руки до чого не бралися,— то все обертали на сяйво і блиск.
Біля хати, під вишнею, на вимитому чисто столі шумів самовар, від кабиці линув приємний запах смаженої яєчні; бабуся перебирала в полумиску вишні і, де більші й кращі, відкладала для гостей, а всі гості ввижалися їй такими, як Куприк, Оля й Люся, і вона тривожно думала: "От у людей діти як діти, а в мене не онук, а жара господня. Коли він вже підросте та вилюдніє?! Та й чи ж вилюдніє..."
Рипнула хвіртка, в отворі її показалася весела дзвінкоголоса дівчина. Вибираючи на ходу з шкіряної торби газети, листоноша гукала:
— Новина, бабо!. У Новопшеничному змагалися дві куховарки: баба Галущиха Немидора Харлампіївна і випускниця кулінарного технікуму дівчина з чудним іменем — Ієреміада. Ніхто нікого не переміг, але все одно обидві одержали по сто п’ятдесят карбованців премії. Ви ось гляньте на їхні портрети! Оце ось баба Галущиха, а це — Ієреміада!
Мишкова баба взяла газету і потяглася до кишені у кофті. Оля випередила її: "Окуляри не тут, а ла вікні в кімнаті!" І, як метіль, війнула у хату. Баба спинила її:
— Далебі, не треба. Все одно і в окулярах вже трудно бачу. На прочитай бабі, а я послухаю...
Всі стовпилися навколо газети. Зазирали в неї і очам не вірили: з газети дивилися на них знайомі обличчя Немидори Харлампіївни й Ієреміади.
Пилип задивився на портрет баби Галущихи. Він знав, звичайно, що на світі є герої, славні й достойні люди, але коли він слухав радіо, то йому завжди здавалося, що отакі герої можуть бути лише десь далеко, в інших районах і областях. У їхньому ж селі героїв і героїнь ніколи не було — і не буде! І ось виявляєте ся, що вони і раніше були, і тепер є, ще й одразу аж дві. І обидві на весь колгосп прославилися своїми борщами. Хто їсть борщ баби Галущихи Немидори Харлампіївни, той поривається до поезії праці, а хто їсть борщі Ієреміадині, для того відкривається поезія серця.
Отак думав і переживав Пилип. А що ж тоді сказати про. Олю?!
Раніше для неї Ієреміада була і витрішкувата, й патлата, й негарна. А тепер виходить, що насправді вона інакша, либонь, чи не така, якою бачила її Оля в ту зустріч на шляху, коли Ієреміада обнімала Олю й цілувала її в товстенькі червоні щоки. А тоді очі в Ієреміади були сині-сині, як волошки, шкіра на лиці ніжна, пахтіло тоді від неї красиво; і слова в неї були красиві, надто як розпитувала, чи не болять у Олі ноги і чи не важко нести за плечима рюкзак.
В газетній статті було написано, як хвалили Ієреміаду трактористи. "Наша землячка Ієреміада,— казали вони кореспондентові газети,— славна тим, що душа її з нами — трактористами, комбайнерами, доярками й курятницями. Вона знає, що нам треба, і ми шануємо її за де".
Читаючи ці слова, і Оля відчула вдячність до Ієреміади. Не вірилось Олі, що серце в такої людини може бути поганим. Мабуть, вона справді любить Григорія Савича, бо чого б ганялася за ним по дорогах і призначала побачення в Білій Криниці...
Тимофій, вислухавши читання, скрикнув:
— То це вони кожна одержали аж по сто п’ятдесят карбованців премії? І за що? За якісь борщі?!
Пилип пішов у наступ на Тимофія:
— За такі борщі я б їм і по триста карбованців дав!
Хома ж докинув:
— А я не пожалів би й двічі по стільки!
В цей час повернувся із сільради Григорій Савич, він повідомив:
— Все! Народне добро ми державі передали...
Оля насилу діждалася, поки Григорій Савич закінчить, і, зарум’янившись, оповістила:
— Григорію Савичу, тут в газеті і про бабу Галущиху Немидору Харлампіївну, і про Ієреміаду гарно-гарно написано. От прочитайте...
При нагадуванні про Ієреміаду Григорій Савич увесь спалахнув, тільки ж не зовні, а всередині; зовні він залишився зовсім спокійним.
— Та що ти кажеш?! Про наших земляків? Ану, дай хоч оком поглянути.
Оля передала йому газету і стежила, не одриваючи очей, за тим враженням, яке справить на нього розповідь про Ієреміаду та її портрет.
У Григорія Савича знову ніщо не рухнулося на обличчі — ні м’язи біля носа, ні м’язи на лобі, ні крильця носа. Це так. Але ж у нього були ще очі, а в очах зіниці, або чоловічки. І побачила Оля в глибині його чоловічків цяточку. Була зіткана вона з щасливих волошкових тонів. "Та це ж у нього в зіницях одсвічуються Ієреміадині очі!" — без слів вигукнула Оля.
(Продовження на наступній сторінці)