І як він це сказав, Женька й Куприк одразу зірвалися з місця, неначе ноги вломили, і кинулись хто назустріч своїй фортуні, а хто назустріч своїй недолі. Біля риски, викресленої археологічним Пилиповим ножем, Куприк присів, потім випружинився, одірвався від землі і полетів: спочатку вгору, потім вже згори і, окресливши красиву траєкторію, опустився на землю. Фортуна сьогодні була за Куприка. Присів він за лінією приземлення в густі хащі дорожнього шпоришу, і де він присів, там піднявся легенький пилок. Женька не так все робив. Його дужі ноги нездатні були пружинити. Вони, як два парові молоти, гупнули біля лінії відземлення, і де вони гупнули, утворилися дві ями-вибої. Вся Женьчина сила пішла на те, щоб ум’яти ґрунт, а коли далі він почав одриватися від землі, сила тяжіння легко перемогла Женьчине поривання вперед, і він гепнув обома своїми паровими молотами за півметра до лінії фінішу.
— Неважно, не біда,— активно скрикнув Хома, помітивши блискавиці й джерела сліз у Женьчиних очах.— Стрибайте до трьох разів. Ну, пішли на розгін.
Хлопці стрибнули вдруге, точно повторивши попередню картину. І втретє. З такими ж наслідками.
На бідолашного Женьку Жаль було дивитися. Сльози виповнили не тільки всю глибину його очей, а вилилися назовні і розіслалися товстим шаром по всій поверхні білка й зіниць. Проте хлопцям не жаль було Женьки: ніколи їм таким ділом займатися, бо всі вони разом кинулися до Куприка — вітати.
Хома почав обмацувати його литки й м’язи на стегнах, а Пилип — біцепси. Руки в Куприка були хоч і жилаві, а тоненькі, та й ноги теж! Де бралася Куприкова сила, так вони й не дізналися.
Однак не всі кинулися до Куприка. Була на світі одна людина, у котрої серце, як у матері, боліло за кожного: і за Хому, і за Куприка, і за Женьку. Як же ж стиснулося воно, коли та людина побачила, що всі кинулися до Куприка, а Женька з своєю недолею залишився сам. Цією людиною була Оля. Товсті щоки її аж почервоніли з жалю, вона підійшла до Женьки і сказала:
— Тобі просто не пощастило! Коли б ти дуже схотів, то куди йому проти тебе!
Олині слова впали бальзамом на пекучі Женьчині рани. І Женька мовив зневажливо, адресуючи свою зневагу Куприкові:
— Атож. Це я умисне, щоб потішити його. Я коли б схотів, вдвічі далі стрибнув би.
— Авжеж,— проспівала Оля і враз, шарпнувши Женьку за руку, прихилила до себе: — Глянь, що Явтух з Тимофієвою кишенею виробляє! Бач, бач! Там же коржики!
Тим часом і сам Тимофій помітив свою біду. Він накинувся на Явтуха, стусонув його кулаком межи очі. Явтух швиденько вихопив свою губу з Тимофієвої кишені, три чи чотири коржики від такого швидкого поруху змінили свою траєкторна і потрапили на придорожній шпориш. Там на них і спинилося вісім, пар очей. Перша, найспритніша пара, була Люсина, потім Пилипова, далі Хомина. Сумно хитав головою Григорій Савич.
Женька порснув, мов камінь із пращі:
— Так оце таке твоє слово?! А хто тоді, як жували Хомині вергуни, жалівся на матір, що нічого не спекла на дорогу? Ти ненажерливий такий! Нам шкода його, сунемо йому, що в кого є, а він все жере та жере, мовчить і не каже, що збрехав!
Женька аж тіпався від обурення. Та і всі обурилися, крім Явтуха й Білана. Стежачи за виразом Біланових очей, можна було припустити, що й він не одмовився б покуштувати Тимофієвого печива. Але Григорій Савич не давав на це дозволу. Явтух був не такий делікатний. Скоса позираючи на Тимофіїв кулак, він почав потихеньку топтатися, і хоч топтався начебто на одному місці, однак якось так ставало, що відстань між коржиками і його верхньою губою все меншала й меншала. Тимофій стояв, опустивши голову, і в одне вухо впускав, а вдруге випускав слова Григорія Савича про егоїзм, чистоту товариських взаємин, щиру дружбу.
Поволі Тимофій почав червоніти, але червонів він не від слів Григорія Савича, а від того, що Явтухова губа вже впритул наблизилася до коржиків, розкиданих на траві. Оля, котра завжди боліла серцем за потерпілого, хотіла була поболіти й за Тимофія, але відчула, що не може.
— Так ви ж гляньте, він і не слухає, що Григорій Савич каже! — скрикнула вона.— Ах ти ж безсовісний! — І Олине серце одштовхнулося від Тимофія. Вона, мало не плачучи, сказала йому:
— З такими безсовісними очима тобі треба не на екскурсію ходити, а спекулювати на базарі! Дивитися на нього гидко! — Оля враз не знать чого заплакала. Сльози котилися з її очей, бігли по засмаглих товстеньких щоках, і де пробігали, там залишалася ясна смужечка.
Коли Люся побачила Олині сльози, то почервоніла, налилася злістю і накинулася на Тимофія:
— Ти поганий Плюшкін! І очей у тебе не двоє, а четверо: двоє дивляться, щоб людей в оману вводити, а двоє в кишенях чужих пасуться. Який ти товариш? Хіба на тебе покластися можна? Тьху. І бачити не хочу тебе! Ходім, Олю!
Люся обняла за плечі Олю, витерла їй заплакані очі й мокрі щоки і повела її вперед.
Як вони пішли, а Григорій Савич одвернувся на мить, Пилип, підсунувши Тимофієві під самого носа кулака, загрозливо прошепотів:
— Ну, начувайся!
З усіх аргументів цей Пилипів аргумент виявився найбільш переконливим. Тимофій забігав очима, позадкував і сказав з таким розрахунком, щоб почув Григорій Савич:
— А чого він з кулаками!
Пилип опустив руку. І коли Григорій Савич обернувся, то не побачив ні Пилипового кулака, ні взагалі нічого такого, що могло б привернути його увагу. Пилип мирно розмовляв з Хомою, начебто й не він секунду тому тицяв свого кулака під самісінький ніс Тимофієві.
Помалу всі заспокоїлися, тільки Григорій Савич заспокоїтися не міг. Який же він учитель, коли на його слова Тимофій і вухом не повів? Це ж поразка, поразка учителя в двобої з учнем! І що його робити в таких випадках? Де набратися майстерності, уміння розв’язувати подібні трудні вузли? Як повелися б зараз Ян Коменський, Песталоцці, Ушинський?
Григорій Савич відчув себе таким безсилим, нещасним, що навіть подумав: "І навіщо було братися за таку відповідальну роботу, як педагогічна. З усіх спеціальностей — це найтяжча. Бо нема нічого складнішого в житті, ніж душа людини. Колись була така думка, що душа дитини — грудка м’якого воску, ліпи з неї що хочеш. То, виходить, душа Тимофієва теж з воску? Ну ні! — запротестував Григорій Савич.— У всякому разі, не м’який віск, і ліпити з нього, видно, не мені випадає.— Григорій Савич почав зітхати, потім подумав: — От закінчу з цією екскурсією, подам заяву, щоб звільнили з школи, піду на курси трактористів..."
Але такі думки не довго трималися в голові у Григорія Савича. Незабаром він почав картати себе: "Ех, ти, вже й носа повісив. Вчися перемагати труднощі!.."
А що ж Тимофій? Навколо нього піднялася колотнеча, його лаяли, а він відчував лише одне: пекучий Жаль за коржиками. А оті лайки — безсовісний, Плюшкін, чотирьохокий, що з них? На зуб покладеш чи в кишеню сховаєш? Лайка — не бійка: в боку не болить. І оце все. Більш нічого не поворухнулося ні в душі, ні в сумлінні у Тимофія.
Незабаром сталася ще одна важлива подія. Вибравши хвилину, коли Хома забалакався з Олею, Пилип наздогнав Люсю. І вони пішли вдвох. Завжди було так: тільки Пилип підскочить до Люсі, то вона — говорила з ним чи ні,— вже одривається, поспішає кудись у вибалочок або на гірку по квіти і залишає Пилипа самого. А тепер не залишила. Ішла обіч нього в своєму червоненькому платтячку, тоненька, худенька, з трохи облізлим носом, а Пилипові здавалося, що це пливе польова царівна.
Пилипові стало дуже гарно, і він сказав дівчинці:
— Люсю, давай заспіваємо вальс "Київські каштани".— І, не ждучи, поки Люся скаже "давай", перший завів. Голос його красивим струмком потік по всіх вигинах мелодії композитора Майбороди. Люся почекала трохи і теж підхопила. До них приєдналися Оля, Куприк і жайворонок. Жайворонок висів над головами, немов прив’язаний на невидиму ниточку. Дивлячись на нього, Пилип думав: "Я б теж міг бути жайворонком. Теж висів би серед неба і співав би ще краще. Тільки ти співаєш так, невідомо кому, а я знав би, кому співати. Я — співав би їй..." — І, думаючи таке й подібне, Пилип повернувся до Люсі, глянув на неї, побачив її милий облуплений носик і знову натхненно полетів угору і там сказав жайворонкові: "Я їй співав би, Люсі. Заспівав би так, що увесь світ почув і кожен, спинившись, спитав би: "Хто то співає?" — Пилип! — "Кого ж він прославляє?" — Люсю! — "Молодець той Пилип. Чий же він, звідки?" — Та з самого Новопшеничного, чували? — "А, чували, чували..."
Але, крім Пилипа, на світі ще живе метелик. Мав він білі крильця, обведені з країв золотом і прикрашені рубінами посередині. Метелик пив нектар з біленької непоказної квітки. Рудий польовий горобець, охочий до всяких дорогоцінностей, сказав собі ласо: "Ось поповню свою колекцію ще цим молодцем",— і вихопився з-за куща. Але промахнувся. Зойкнувши розпачливо, бідолашний метелик кинувся вгору, потім кудись вбік, потім ще. В цей момент Пилип готувався взяти чергову ноту. Білого метелика він спочатку не помітив, а коли помітив, було вже пізно: метелик побивався у нього в широко відкритому роті. Пилип урвав пісню, закліпав очима, замолов язиком.
— Що з тобою? — злякано спитала Люся.
— Мені щось у рота влетіло!
Пилип з силою видихнув повітря і викинув назовні бідолашну здобич.
— Ой, та це ж метелик! — зраділа Люся.— Та який гарний!
(Продовження на наступній сторінці)