Про золоті скіфські мечі й діаманти Пилип мріяв уже давно. Тільки є велика різниця між Пилипом колишнім і Пилипом теперішнім. Колишній Пилип палав бажанням знайти їх для себе, надивитись досхочу, дати Хомі потримати, а потім уже й розтрощити або проміняти на ґудзики. Нинішній Пилип неначе десь дівся і на своє місце підставив Люсю. Не для себе трудився він, а для неї; заплющить очі й бачить: стоїть Люся, в одній руці у неї — золотий меч, в другій — діамант...
По цьому обидва приятелі взялися до праці. В прокопаних траншеях вони знайшли чотири старі гайки, три шайби, монету на п’ятнадцять копійок і якогось жука. Жук, коли на нього Пилип і Хома дивилися так — був зелений, коли ж виставляли проти сонця, зелень бралася бронзовими відблисками, і Пилип, задивившись на це чудо, прошепотів таємниче:
— Це його зроблено з чистої міді, а позеленів — від часу. Все мідне від часу зеленіє. Сховаємо жука і з нього почнемо нашу колекцію дорогоцінних металів.
Так жук став дорогоцінністю. Але не забудьмо, що в таких хлопців і білий черепочок ціниться часом на вагу золота.
Розділ восьмий
Кожен чоловік має душу; Женька, незважаючи на свій вік, був чоловіком. Отже, Женька мав душу.
Сьогодні Женьчина душа купалася в розкошах, бо, бач, яке сталося чудо природи. Взагалі буває так, що зона Степу переходить у зону Лісостепу, а тут сталося навпаки: зона Лісостепу перейшла в Степ. Буває й таке на світі!
Це повідомлення Женька зустрів піднесено, бо любив усе незвичайне: демонстрації, піонерські вогнища, театральні вистави, затемнення сонця, польоти супутників у світові простори і цукерки, загорнені у барвисті клаптики паперу. А Степ після зони Лісостепу на широті Києва — це теж щось незвичайне — диво природи! Скільки ж то знову буде сонця, скільки простору! От біля Асканії-Нова така рівнота, що коли хлопці б’ють по м’ячу, то він котиться аж до Азовського моря. І Жменька, який розмовляв на цю тему з Куприком, сказав:
— Серед Степу футбольні ворота треба будувати в п’ять разів вищі й ширші, ніж в Лісостепу, бо м’яч як вихопиться за ворота — спробуй наздогнати його!
— Не допоможе,— хитнув головою Куприк.— Там же скрізь марева, наче в пустині. Дивишся і бачиш на обрії і моря, й острови, і пальми, й коралові рифи. А на тих пальмах мавпи. Зривають кокосові горіхи, перекидаються ними. А внизу по піску повзають краби-горіхоїди. І такі вредні. На ту пальму, де немає горіхів, не лізе, а тільки на ту, де є. Коли кинеш футбольного м’яча, мавпи подумають, що то кокосовий горіх, і схоплять. А відбити м’яча назад — і не думай. Ти читав про Мауглі?
Женька не читав про Мауглі, але зараз йому й читати не хотілося. Він філософствував і, бредучи вздовж моря кукурудзи й пшениць, підставляв голову й плечі під сонце — все намагався визначити, на скільки градусів воно гарячіше тут; в зоні Степу, ніж у Лісостепу.
— Мабуть, що,— казав він Куприкові,— градусів на десять. Бо там сонце хіба пекло? Там воно тільки бавилося, а тут, бач, як бере? Як, виставиш руку, то так припече, аж шкварчить!
Куприк виставив руку, подержав її проти сонця:
— А от і не шкварчить. Пече тільки, та й то не дуже.
А Женька ж любив усе незвичайне, яскраве, барвисте. Сказати "пече сонце", так це все одно, що нічого не сказати; коли ж сказати "пече аж шкварчить", то від цього все всередині оживе й затанцює. Відповідь Куприкова не сподобалася Женьці.
— Не дуже, не дуже! А от і дуже, та ще й як! — Женька починав закипати неприязно до Куприка. Чого він такий? І мати ж у нього така! Низенька, і ніс у неї кирпатий, і волосся на голові, як копиця. А в мене мати не така. Ні в чиєї матері немає таких красивих очей, як у моєї. Он у Хоми мати вже стара, в Ольки — битлива, в Люськи — лайлива. А в мене молода. І на роботі всі її люблять, бо добра...
До цього моменту думки Женьки йшли у правильному напрямі. Далі почали збочувати з путівця. "На роботі добра. Тільки до мене недобра. Як що — зразу за рушник або за віник. Віником учистить — не болить. А рушником — дошкуляє, особливо полотняним..."
Женька якийсь час думає про полотняний рушник, потім понуро каже собі: "Правда, і я добрий. Як що, так одразу: "Сама зроби!" А треба, тільки вона озветься, схопитися на ноги, гукнути весело: "Єсть! Зараз, мамо, зроблю!" — і одна нога тут, друга — там. Як Куприк. Тільки ж Куприк хоче стати воєнним матросом. А в матросів — дисципліна... Отож добре тому Куприкові".
Але все ж згадка про полотняний рушник зіпсувала Женьці настрій. То він про Куприка подумав гарно, а тепер почав знову думати з неприязню:
"Ну, нічого, хоч і спритний він, зате дрібний який! А я не дрібний, а високий, коли б схотів у морські матроси, одразу боцманом став би. Закурив би люльку і показав би Куприкові, де раки зимують. Підвісився на безмін, а не витягся й на сантиметр! Тільки пружину розтяг. Ось я його зараз провчу отут, у Степу. Бач, яка тут рівнота. Ні однієї балочки. У Лісостепу косогори так і виповзають із вибалків, на одному — соняшники, на другому — пшеничка, там — буряки, а як де, то й села... І хати в селах Лісостепу красиві. Два дахи мають. Один, великий, оперізує покрівлю знизу, а другий, куценький, на самому гребені примостився. Вугли позшивані лозинням, а зверху кілочки стирчать, щоб горобцям було де сідати. А в Степу цього нема. Тут хати повкривані все червоного черепицею і не такою, як у нас, а якоюсь кругленькою, начеб цвітошники вздовж порозпилювані. А то й шифером. І шифер тут не такий, як у пас. Як закуриться, то ціле літо стоїть зациганений, а в нас — не встиг закуритися, дощик як припустить, то одразу й одмиє..."
Женька рішуче захищав свій рідний Лісостеп, водночас думаючи, яку б приключку знайти і збити пиху Куприкові, щоб не задавався, не вигукував: "Єсть, зараз зроблю". Щоб знав!
І тут трапилася серед дороги лисинка. Лобода й шпориш поодсувалися набік, зоставивши чисту землю з два метри у радіусі. Як побачив Женька цю лисинку, так і зрадів: отут він провчить Куприка, бо через цю лисинку Куприк нізащо в світі не перескочить, а Женька перескочить. І Женька сказав уголос:
— А давай заб’ємося: ти не перескочиш, а я перескочу!
Куприк критичним поглядом оцінив простір, котрий йому треба було перескочити, і відповів:
— Це ти не перескочиш. А я перескочу. Ти, бач, який здоровий та важкий, а я легенький, як пір’їнка.
Краще було б Куприкові не говорити цього! Женька не любив заперечень. Він зразу скипав і, не тямлячи, що робить, кричав: "Ти сам!" Але був хитрий.
Скажи йому: "Женько, ти ледачий" — і він спалахне, мов сірник: "Ти сам!" Скажи йому: "Женько, ти ого який товстий!" — і він в ту ж мить кинеться в контратаку. А як хто казав: "Ти, Женько, стрункий, як тополя" або: "А в тебе, Женько, голова на в’язах!", то Женька-враз розквітав. Бо любив бути струнким, легким, розумним.
Цю Женьчину ваду хлопці знали і дражнили його скільки хотіли. Але сьогодні Куприк був у доброму настрої, та й думки його були зосереджені біля чуда природи — тієї точки, де в одному місці сходяться Степ, Лісостеп, Полісся ще й поверх лягає Кристалічний щит. Отож таку відповідь склав він Женьці не для того, щоб подивитися, як Женька казиться, а тому, що виходив з реальної оцінки речей. Звичайно, він одразу ж зрозумів свою помилку, але було пізно. Чорт уже осідлав Женьку. Він скипів і, пристрасно, гостро й люто зиркаючи на Куприка, скрикнув:
— Це я не перескочу, а тіг перескочиш? Ану давай! Ану показуй, який ти хоробрий! Ач який на словах! Ти на ділі спробуй!
Супротивників ураз оточили хлопці, підійшов Білан. Навіть Явтух спинився і, видовживши верхню губу, застромив її Тимофієві в кишеню. Тимофій, хоч і був щедрий, любив дарувати, але любив він дарувати чуже, своє ж добро ховав і ділився ним неохоче. Мати напекла Тимофієві на дорогу коржиків. Коржиками Тимофій нікого не частував, нишком набивав ними кишені і нишком жував їх у дорозі. Явтух, видно, рознюхав, бо впевнено устромив губу в кишеню, підібрав під неї один коржик, другий, третій і все це виклав на зуби, а зуби вже робили своє. Тимофій нічого не помічав.
Він захоплено стежив за перебігом подій, що от-от мали розпочатися. Уже Пилип і Хома викреслили археологічним ножем лінії підняття в повітря й опускання на землю, вже Хома одвів Куприка й Женьку на п’ятнадцять кроків для розгону; уже й Люся сказала Олі: "У степу більше сонця, тому й сокирки тут барвистіші: бачиш, яка це?!"; уже й Григорій Савич наблизився і з зацікавленням почав позирати на Женьку і Куприка. Женька був увесь червоний. Куприк не був червоний, тільки щоки порожевіли.
Хома почав рахувати: "Раз, два, три. Біжи!"
(Продовження на наступній сторінці)