Візьми мене, природо,
і до своїх причисль.
Тінь,
протінь
у сонячнім саду.
І дай я зрозумію
твій зміст і твою мисль.
Тінь,
протінь
у сонячнім саду.
Як ти мене будила,
як ти мене вела,
як круг душі моєї
три вихори зняла.
Три вихори, три гімни,
три пісні битію —
мій труд, моє горіння,
любов і смерть мою.
Що першим себе значу,
що друге в сон кладу,
любов'ю назаряюсь
у сонячнім саду.
Поет передчуває власну Голгофу. І до нього повертається пам'ять сотвореного на землі добра ("слався, вічне випроміння людської краси!"). І свідомість цього наповнює його високим оптимізмом людини, готової до смерті.
"В самій своїй основі Тичина — органічно антитрагічний поет",— влучно зауважив колись М. Степняк. І ось чи не вперше після "Замісць сонетів..." поет згадує про свою смерть ("любов і смерть мою").
"Кримський цикл" — останнє віконечко полишеного храму Тичининої поезії, останній шпиль його генію. Його малюнки — геніально прості, як у Пікассо, зроблені, здається, однією лінією, не відриваючи руки од паперу:
Дельфін не гравсь у морі,
не був і сонцехмар —
на давню синю тему
задумалась гора.
Тільки тут, у камерному світі інтересів особистості, поет може виступати у всеозброєнні своєї техніки, яка нагадувала сучасникам техніку Рільке чи Валері:
Давно вже вечір. Риси —
мов вирізьблена рить.
Вгорі огонь горить.
І мовчки гробнуть кипариси.
Поет ущерть виповнений собою. Навіть тоді, коли пробує перекладати, йому на заваді стає цей надзвичайно індивідуальний талант. Ось переклад геніального "Парусу" М. Лєрмонтова, зроблений Тичиною 1929 чи 1930 року і присвячений Тодосеві Осьмачці:
Одно лише вітрило мрітне
У мрійнім моря маревен.
Чого шукає кругосвітнє
І що лишило там, ген-ген?
Бурхоче вітер, глиб подасться,
І щоглу з свистом натяга.
Гай-гай, воно й не прагне щастя
І не від щастя відбіга.
Під ним проміння блакитнясте.
Над ним одсончин золочин,
А він все рветься в поринаєте,
Неначе в бурях є спочин.
Уже чотири роки Тичину звали співцем "Партії веде", коли вийшла нова, ідейно правильна збірка "Чуття єдиної родини", і в ній серед велемовних віршів натрапляємо на прекрасний вірш "Курінь". І що ж? Вірш датовано: Алупка, 1926 рік. Це все той же прекрасний "Кримський цикл". Поет звертає свій зір до малого, незначущого світу:
Мені чути: вночі
хтось долівку гризе,
хтось розхитує підпори,
шарудить об курінь.
Я встаю, я свічу:
в'юнко лізе сколопендра,
а на столі павучок.
.................................
Бачу — лапки слухають,
чую — змовкло в шалаші.
Стало ж мені соромно,
стало смутно на душі.
Що само ж без уха,
а то й без очей.
Не теряє духа
в темені ночей.
Думаю, що в Тичині намічався новий етап — поглибленої, схожої до сучасного живопису, пейзажності, етап розкошування власного єства хай і на обмеженій території існування: щось схоже до герметизованої "екологічної ніші" прекрасного Володимира Свідзінського, але це мала бути окрема, виразно тичинівська "ніша":
О моє хороше,
вуска на носу!
Може, борщ ти любиш? —
завтра ж принесу.
О моє ласкаве,
крилля голубе!
Хочеш грамоті навчу я —
ось це А, ось Б.
Тільки що ж ти плачеш?
Закортіло трав?
Е! чекай, у тебе ж ніжку
хтось пережував.
Так і в вас там войни?
Так і в вас бої?
Любії, любії,
любії мої!1
Мені здасться, що нові вияви Тичинівського таланту могли б призвести до дуже цікавого герметизму, що, як відомо, виникає в умовах посиленого (не надмірного!) тиску на художника слова. В умовах, що готували першу сторінку доби тридцятих років, герметистом можна було стати, лише опинившись поза друкованою літературою. Таким герметистом був, як на мене, В. Свідзінський, поет, за визначенням Ю. Смолича, надзвичайно скромний і сповнений дивних периферійних комплексів (зауважу, що його збірка 1940 року — це одне з дивних див великої Сталінської епохи).
Ці нові риси Тичининого таланту так і не змогли розвинутися уповні. Той Тичина, що дивним сяйвом спалахнув у "Кримському циклі", мусив був відступити перед небезпечним для нього життям. І він помер, так і не встигнувши народитись.
Шлях подальшої еволюції Тичини був штучно припинений.
Настав 1929 рік, коли на Україні відбулися численні арешти. 7 лютого 1930 року начальник ДГТУ Української РСР Балицький поставив своє "затверджую" на обвинувальному висновкові в справі СВУ. За свідченням сучасників, Тичина подає перші приклади фізіологічного переляку, од якого він так і не звільнявся більше. В повітрі, як каже М. Холодний, запахло Соловками. І Тичина, мавши геніальну інтуїцію, відчув це чи не найперший.
Розповідають, як 1929 року в приміщенні київського ВУФКУ, де був присутній Микола Вороний із сином, хтось, переглянувши свіжу газету, радісно повідомив, що П. Г. Тичину обрано академіком. У тому ж номері було вміщено один із віршів П. Г. Тичини "Нехай Європа кумкає". Поезію було прочитано вголос, після чого М. Вороний дотепно зауважив: "Ну що ж? Це останній твір поета і перший твір академіка".
Поет стає державником.
1931 року в світ виходить збірка Тичини "Чернігів":
Прокладаємо ріжем ламаєм
ні жалю ані жалощів нема
бо це ж спланованість сама
Ану ж оклепуйте оклинням
щоб сила жизняна
влила прийдешнім поколінням
вина
Забудовуєм високо й гордо
аж глухим догукнулася луна
Нехай же вище йде вона
Знанням Загостренням Сталінням
щоб сила жизняна
влила прийдешнім поколінням
вина
Тичина знайшов точний вихід із "соловецької ситуації".
Страх додає поетові особливо високої політичної свідомості: "Зустріли комсомольців, обурених украй — і знову шкідництво викрито"
Ми славимо ми хвалимо
ми дійдем до мети
Чи облавом чи звалами
а Захід все ж обвалимо
щоб далі знов іти
"Чи не єсть це самі нахвалки або ж запаморочення від успіхів",— питає поет і сам собі відповідає:
О ні ми ясно кажемо
з заводом школу зв'яжемо
у всі знання узуємось
врізаємось шлюзуємось
політехнізуємось
Штурмуєм панські устрої
у нас доба індустрії
в нас темп і тлум понтонові
труди і дні двотонові
залізобетонові
Нехай Європа кумкає
а в нас одна лиш думка є
одна одна турбація
традицій підрізація
колективізація
Тичина відповідає і "укр.-варшавському сміттю":
Пани мої ріднесенькі собаки сучині
танцюйте не танцюйте до танц-терору зучені
не витанцюється
Обернися порося на карася
Чоботу чоботу чоботу пілсудчини
поклонітеся
Поет починає коментувати історію ВКП(б), ілюструвати її ідейно-витриманими і художньо-зрілими частівками:
Били їх та все ще мало
Робітництву б сили стало
так не вспіло село
Чому село чому не вспіло
Бо дрібновласництво не звалило
власництво не звалило
бач "здобрішав" пан і піп
з маніфестом цар прилип.
А щоб цензурні "всюдисмотрителі", боронь, Боже, не добачили часом і тут чогось не такого, як треба, Тичина зазначає на берегах: "Ліонське перше розуміється повстання а не друге", "Їхня іронія звичайно", "А все це зробила ідея збройного повстання". Історія закінчилась. Почався період самопоїдання здобутого:
Перекочовуючи насичуючись
кількісно якісно перехлюпуючись
проймаючи взаємно протилежності
запереченням старого вибухаючи
прямуєм за законом діалектики
до незміренного майбутнього.
Отже перепони всі досліджено
(Продовження на наступній сторінці)