«Найкращий намет» Ярослав Стельмах

Читати онлайн повість Ярослава Стельмаха «Найкращий намет»

A

    Приїхали!

    Що не кажіть, а в таборі було здорово!

    Ух, як було в таборі!

    Ех, як у таборі було!

    А ми з Митьком спершу і їхати не хотіли. У нас на літо свої плани були.

    Але виявилося, що вони не співпадають із планами батьків, і ми поїхали у табір.

    Тільки-но наш автобус у ворота заїхав, назустріч дядечко біжить, у спортивних штанях і майці.

    — Куди? — кричить.— Куди ж ви їх привезли?

    — Сюди,— водій йому.— У мене тут усе записано. На п’ятдесят четвертому кілометрі повернути праворуч і лісом іще дванадцять кілометрів.

    — Я ж дзвонив у місто, щоб сьогодні не привозили! У нас іще не все готове. Що я з ними робитиму?

    — А я звідки знаю? — здвигнув плечима водій.— Я своє зробив — привіз їх. А ви вже робіть що хочете. Не назад же з ними їхати!

    — Назад! Назад! Я ж дзвонив у місто, щоб завозили тільки післязавтра.

    — Знати нічого не знаю,— каже водій.— Я тут ні при чому. Я привіз, а ви вже далі робіть що хочете. Я ще сьогодні в Житомир маю з’їздити.

    — Ну от...— чую за спиною чийсь голос.— Завезли, самі не знають куди, а в них іще не все готове.

    Обертаюсь — хлопець сидить, білявий такий, і чемодан на колінах тримає.

    — Ти нащо,— питаю,— чемодан на колінах тримаєш?

    — А це не чемодан,— він мені.— Це футляр для акордеона.

    — А де акордеон?

    — Та всередині ж.

    — Ух ти! То це ти його аж сюди віз? І грати будеш?

    — Буду. Я в музичній школі вчусь. Мені треба кожного дня грати.

    — А якби ти на піаніно вчився, то і його сюди потягнув би?

    — Не зна-аю... Я на акордеоні граю.

    — А чого ж,— Митько встряв.— Він тільки передок відламав би, де клавіші, і грав би собі тут.

    — Нічого я не відламував би,— почервонів хлопець і одвернувся.

    Так я і не почув, чим розмова нашого водія з тим дядечком закінчилась, але всі почали з автобуса вилазити.

    Вилізли й ми з Митьком. Стоїмо — роззираємося. Кругом купи сміття, дошки лежать. Робітники ходять. Пили скрегочуть, сокири цюкають. Фарбою пахне.

    — І скажіть же, щоб іще мінімум два дні нікого не присилали! — дядечко у майці водієві кричить.

    — А мені що,— водій каже.— Я привіз, а ви вже як знаєте. Не назад же їх забирати.

    Він сів у автобус і поїхав. Йому ще сьогодні чогось у Житомир треба було.

    А ми лишились: справді, не назад же нам їхати!

    Дядечко тоді й каже:

    — Привезли-таки! Я ж попереджав...

    А потім як закричить:

    — Нащо ви туди його тягнете? Хіба воно там має бути? Невже за руку треба водити!

    І побіг кудись.

    Постояли ми хвилин із десять, аж тут до нас другий дядечко підходить, у спортивному костюмі.

    — Здрастуйте, орли! — каже.

    Ми йому, звичайно, відповіли. Хто "здрастуйте" сказав, хто "добрий день", хто іще що.

    А він насупився.

    — Хіба так,— каже,— молоде покоління відповідати повинно? Ану ще раз! Здрастуйте, піонери!

    — Здрастуйте! — вже одностайніше і голосніше гукнули ми.

    — Ану, ще раз! Бадьоріше! По-солдатськи! Здрастуйте, піонери!

    — Здра-астуйте! — криконули ми всі як один, аж верхівки дерев здригнулися,— і це йому сподобалось.

    — Ну от, зовсім інше діло. Давайте знайомитись. Мене звуть Сергієм Анатолійовичем. Я ваш фізкультурний організатор. Перш за все скажу, що вам із табором надзвичайно пощастило.

    — Ага, пощастило! — позаду цей акордеоніст шепоче.— Навіть приймати дітей не хотять.

    — Та мовчи ти! — я йому.— Дай послухать.

    — Табір наш,— продовжував Сергій Анатолійович,— тільки народився. Навіть ще не зовсім народився, бо офіційне відкриття відбудеться лише післязавтра. Але ці дні ми не будемо сидіти склавши руки і чекати милостей від природи, а, поки приїде решта піонерів, активно допоможемо будівникам закінчити всі роботи. Отже, своїми власними руками завершимо благоустрій житлових приміщень і території.

    — Ну от,— знову заскиглив акордеоніст.— Замість відпочинку таке нам підсу-унули...

    — А ще пощастило тому, що попереду в нас надзвичайно цікавий відпочинок. У нас з вами будуть різні конкурси, змагання, туристські походи, десь за два тижні проведемо військову гру, розучимо нові пісні й співатимемо їх коло піонерського вогнища, купатимемось у річці і навіть займемося самбо під моїм безпосереднім керівництвом.

    — А ще що, обов’язково — самбо? — запитав акордеоніст.

    — Ні, не обов’язково. У нас є й настільний теніс, і бадмінтон, і шахи. Вибирай, що душа забажає.

    — ...Ще кістки переламають, ніженьки повикручують,— чую я поруч шепіт.

    — Слухай! Ти замовкнеш нарешті? — не стерпів Митько.— Навіщо тоді було сюди їхати?

    — А я й не хотів зовсім. Це все мама. "Їдь,— каже,— Славусику, там тобі із дітками добре буде". А тут...

    — То, виходить, тобі з нами погано, га? Погано тобі зі мною? — підступив до нього Митько.

    — Та ні...— закліпав той очима.

    — А з ним тобі погано? — тицьнув Митько пальцем у мене.

    — Я не зна... До-обре...

    — Ну й мовчи тоді, поки тобі добре. Ач який: усім він незадоволений!

    — Та я ж нічого... Я задоволений...— мовив несміливо Славусик і замовк.

    — А тепер,— сказав Сергій Анатолійович,— я вас хочу познайомити із вожатою, Іриною Василівною.— До нас саме підійшла дівчина із пов’язаним круг шиї піонерським галстуком і зошитом у руці.

    — Здрастуйте! — посміхнулась вожата.

    — Здрастуйте!!! — заволали ми що стало сил, як навчив нас Сергій Анатолійович.

    Але Ірині Василівні це не сподобалось. Вона відсахнулася і впустила зошита на землю.

    — Це що за дикунство?! — сказала вона.— Хто вас учив так вітатися із старшими?

    — Ну, я пішов,— бадьоро, але якось так надто вже швидко мовив Сергій Анатолійович.— А ви тут познайомтеся поки...— І дуже заквапився кудись. Та він же був не винен, що Ірина Василівна не знала, як повинно вітатись молоде покоління.

    Потім Ірина Василівна записала всіх у зошит, і виявилося, що приїхало нас двадцять сім чоловік. А потім знову прибіг Сергій Анатолійович і сказав:

    -— Ну як, познайомились? А тепер складайте свої речі на одну купу і ходімо готувати вам житлову площу. Це навіть добре, що ви приїхали. Ми самі не впорались би. Одягніть, що в кого є старого, а то можна в трусах і в майках. Тільки не босоніж, бо ще на цвях наступите! — І він повів нас показувати табір.

    Виявилося, що старші загони спатимуть у справжніх військових наметах,— так сказав Сергій Анатолійович. Підлога в них і борти — десь так на півметра заввишки — дерев’яні, посередині стовп, а на ньому вже розіпнуто брезент. Всередині стоятимуть ліжка. А молодші загони спатимуть у будиночках.

    Спершу ми носили на ті дерев’яні помости ліжка і розставляли їх. А потім взялись і до наметів. За якихось дві години всі дев’ять наметів нашого загону було розіпнуто і на кожному виведено цифру.

    Нам із Митьком і Славком дістався намет номер три. Що то був за намет! Весь зелений,— правда, і всі інші теж були зелені,— із двома віконцями — на кожному сітка від комарів і кожне за бажанням можна було запинати на випадок дощу, снігу чи іншого стихійного лиха. Якийсь час ми з Митьком вправлялися — хто швидше запне віконце. Сім разів швидше запнув Митько, а вісім — я. Коли ми вирішили спробувати іще по три вирішальних разочки, прибіг Сергій Анатолійович і сказав, щоб ми не псували державне майно, а йшли розвантажувати машину з дошками.

    Там робота вже кипіла. Хто стояв у кузові й подавав дошки, хто приймав їх унизу, а хто ніс до будиночків. Сергій Анатолійович теж носив. Він один брав стільки дошок, що ми й утрьох не підняли б! Ми з Митьком спершу полізли на машину, але хлопці в кузові сказали, що їм і без нас тісно, і ми злізли. Тоді Митько побачив, що водія десь немає, а Сергій Анатолійович поніс дошки, і запропонував:

    — Так розвантажувати нецікаво! Давайте по сигналу! Я бібікну — ви візьмете дошку, бібікну вдруге — опустите донизу. У кожному ділі потрібна організація.

    Просто здорово придумав! Робота закипіла іще дружніше. Митько бібікав, аж вхекався. Що вже казати про тих, хто розвантажував. Але, коли дошок у кузові лишалося вже зовсім мало, звідкись прибіг шофер і закричав:

    — Ану, вилазь зараз же! Я тобі покажу — акумулятор розряджати! Іграшку знайшов!

    І ми з Митьком вилізли з кабіни.

    Після цього робота вже так не кипіла, бо не було ніякої організації. Тоді Митько каже:

    — Знаєш, там у кабіні ключі лишились.

    — Ти краще не чіпай,— остеріг я його.

    Але він не послухався.

    — Я тільки разочок стартером диркну. Ти стань на підніжку — будеш дивитися, щоб шофер ззаду не підійшов, а то знову галас здійме.

    (Продовження на наступній сторінці)