«Найкращий намет» Ярослав Стельмах

Читати онлайн повість Ярослава Стельмаха «Найкращий намет»

A- A+ A A1 A2 A3

— Ну і ну! — похитав головою начальник табору.— Це ж треба! Дванадцять кілометрів лісом уночі! У вас іще є вільні місця? — звернувся він до нас.

— Є! Є, звичайно! — відповіли ми.— Ходімо, Генко!

— Розходьтесь, розходьтесь усі спати! — наказав начальник табору, бо навколо уже зібравсь чималий гурт: усі хотіли дізнатися, що ж то були за крики, послухати Генчину розповідь.— І ти йди, Миколко, чи то пак, Генко Мусюкін, лягай із хлопцями. Ну й нічка! Це ж тільки перша доба!

— А я й не Мусюкін зовсім,— зізнався Генка.— Я Биструшкін. Це я все вигадав, бо злякався. Думав, може, ви мене в міліцію захочете... А ще цей от дрючком... Добре, що не по голові.

— Що за діти! — стенув плечима начальник табору.— Один на машині роз’їжджає, другий серед ночі гами грає, третій блукає лісом під псевдонімом та ще й якісь нісенітниці вигадує! Ідіть уже, щоб через хвилину всі спали. Завтра підйом на годину пізніше.

Після того випадку у таборі закріпилася думка, що Славко — найперший у світі одчайдух.

— Це ж подумати тільки,— казали дівчатка,— не побоявся серед глупої ночі один накинутися на невідомо кого.

Просто смішно. Як же один, коли ми були поруч, і як же на невідомо кого, якщо то був Генка. Теж мені — бандита знайшли! Побачили б вони, як Славко в наметі трусився!

— Що ти, кращого прізвища не міг собі придумати? — запитав у Генки Митько, коли ми нарешті полягали.

— А я й не придумував,— щиро зізнався Генка.— Воно само придумалось. Ви ж не кажіть нікому.

Ми, звичайно, мовчали, але, мабуть, розказав начальник табору, бо відтоді Генку всі почали називати Мусюкіним. "Мусюкін, іди сюди!" — "Мусюкін, іди туди".— "Мусюкін, ти сьогодні чергуєш".— "Мусюкін, тебе вожата кличе". І навіть начальник табору частенько називав Генку Мусюкіним. Але то він просто плутав: так йому у пам’ять те прізвище врізалось.

І спершу Генка дуже сердився, а потім перестав.

— Подумаєш! — казав він.— А якби я й справді був Мусюкін, а вигадав би Биструшкіна, то мене називали б Биструшкіним? Мусюкін — так Мусюкін. Теж хороше прізвище. Анітрохи не гірше!

Відкриття

За три дні ми навели в таборі такий порядок, "що аж боляче дивитись", як сказав Митько. Зовсім інший табір став. Ніде вже не видно було ані сміття, ані будівельних відходів: посипані пісочком алейки, свіжофарбовані альтанки — чистота й краса!

На табірних лінійках тільки те й робили, що оголошували нам подяки,— нам навіть набридло. Але не дуже.

І от на третій день, коли нарешті всі з’їхались і начальник табору, Олександр Миколайович, уже нікому не кричав: "Куди ви їх привезли?!", на вечірню лінійку разом із нами вийшла і група робітників.

— Друзі! — почав Олександр Миколайович.— Давайте привітаємо людей, яким ми зобов’язані таким чудовим табором, людей, які збудували його для нас!

Ми всі дружно заплескали в долоні.

— А не так-то й просто,— продовжував Олександр Миколайович,— збудувати табір на голому місці. Усе, звичайно, доводилося робити своїми руками і все носити на своїх руках — навантажувати, розвантажувати, тесати, навіть воду для цементного розчину, поки не провели труби, доводилося носити од річки відрами. Усе це, звичайно, не могло трохи не затримати будівництва, бо техніка — яку ж сюди, у ліс, можна привезти особливу техніку? І от тоді Никодим Петрович,— начальник табору вказав на вусатого кремезного чолов’ягу із добрим обличчям,— бригадир, запропонував працювати кілька останніх днів по дві зміни. Ну і от, роззирніться довкола, погляньте кругом — ось ваш табір. Він збудований руками Никодима Петровича та його товаришів. Завдяки їм ви можете відпочивати і, думаю, таки добре відпочинете.

Ми знову заплескали.

— А зараз слово надається Никодимові Петровичу!

Никодим Петрович ступнув наперед, мить помовчав і почав:

— От тут Олександр Миколайович говорив щойно про мої руки,— і він подивився ніби трохи здивовано на свої долоні.— Руки як руки, як у моїх товаришів, як у кожного робочого чоловіка. Так, багато попрацював я на своєму віку, але ж ніхто не сидить без діла. Всі працюють, усі трудяться для нашої Батьківщини,— виходить, для вас, дорогі діти. Адже завтра і ви виростете, візьмете до рук кельму, креслярську лінійку, штурвал комбайна чи зорельота — будете трудитись. Та й уже за ці дні потрудились на славу, допомогли нам, так що і від нас, робітників, велике вам спасибі.

І ми знову заплескали в долоні, хоч мені, наприклад, було трохи ніяково: адже, виходить, ми плескали самі собі.

І, мовби у відповідь на мої думки, Никодим Петрович сказав:

— Дужче, дужче! Адже труд треба шанувати.

Чудовий був цей дядечко, Никодим Петрович!

І робітники теж заплескали в долоні, і начальник табору, і вожаті, так що вийшло — майже всю лінійку ми плескали. Аж долоні заболіли.

— А тепер,— мовив Олександр Миколайович,— прошу всіх — і піонерів, і наших гостей— до піонерського вогнища, на відкриття табору.

Ми пішли за табір, на простору, без усяких дерев місцину. Частина її була одведена під футбольне поле і спортивні майданчики, а частина, мабуть, спеціально для піонерських вогнищ.

Там уже все було готове: височіла здоровенна купа паліччя і хмизу, стояли півколом стільці та лави.

Для всіх місця не вистачило, тож порозсідалися на теплій траві, але це нікого не засмутило. На землі сидіти ще краще — це всякий знає.

Сергій Анатолійович плеснув на хмиз соляркою, запалив факел і вручив його Никодимові Петровичу. Той урочисто підняв факел над головою, опустив і торкнувся купи паліччя. І враз веселе полум’я охопило гілки, глицю,— і вже розгорається, горить, фахкотить, гуде піонерське вогнище!

— Перша зміна табору "Сонячний" відкрита! — оголошує Олександр Петрович, і ми кричимо "ура!" і знову плескаємо в долоні.

— А тепер,— продовжує він,— концерт художньої самодіяльності!

І почався концерт! Кожен, хто хотів, читав вірші, співав, танцював, розказував усякі смішні історії, навіть Олександр Миколайович розказав,— і всім було дуже весело.

А тоді вийшов Сергій Анатолійович. Він зробив два кульбіти і три сальто і став на руки. Обійшов на руках довкола вогнища і знову скочив на ноги. Потім узяв стілець і зробив стойку на руках ще й на ньому, а далі прийняв ліву руку і постояв на одній правій. Ми боялися, що він не втримає рівноваги і впаде, але він не впав: почав поволі опускатися, розставив ноги і мало-помалу просто на цей стілець і сів. І до чого ж здорово це в нього вийшло, ніби він усе життя тільки так на стільці й сідав! А тоді рвучко відштовхнувся ногами від землі, плигнув через спину і став на ноги.

Нам цей номер дуже сподобався. Ми й не знали, що Сергій Анатолійович може таке виробляти.

Тоді вийшов Никодим Петрович і сказав:

— Дивлюсь я на небо.

Ми всі подивилися на небо, але виявилося, що це було зовсім не обов’язково, бо то він просто оголосив пісню, яку хотів заспівати.

Дивлюсь я на небо

Та й думку гадаю,—

почав Никодим Петрович. Несподівано ми почули, як йому підіграє акордеон, і побачили, що то старається Славко.

Неголосні звуки вплітались у мелодію пісні, затихали, набирали м’якої сили, і це було дуже гарно, хоча саму пісню я чудово знав.

Нам цей номер теж сподобався, і ще сподобалось, що, доспівавши до кінця, Никодим Петрович потис Славкові руку. Славко аж почервонів од радості. А може, й ще од чого — не знаю.

— Хай там собі Славко грає скільки завгодно,— мовив до мене Митько,— але без нього нам у наметі було б краще. Без нього у нас, мабуть, взагалі був би найкращий намет.

А потім Славко, уже один, виконав "Турецький марш" і ще щось, і йому теж аплодували.

— Якщо Славко виступає,— сказав Митько,— то я теж можу.

Він вийшов до вогнища і прочитав "Мені тринадцятий минало". Цей вірш я добре знав, бо ми його вчили напам’ять у школі.

Потім Митько сказав: "Колискова",— і почав:

Місяць яснесенький

Промінь тихесенький

Кинув до нас...

Коли ж після "Колискової" Митько сказав: "Глібов. Вовк і Ягня",— всі почали сміятися.

— Чого ви смієтесь? — запитав Митько.— Це дуже хороший вірш. Він навіть у підручнику є.

— От того і сміємося,— сказав Генка,— що в тебе всі вірші з підручника. А їх ми і так знаємо. Ти нам що, збираєшся весь підручник напам’ять прочитати?

— А ти що-небудь позапрограмне знаєш? — запитала Ірина Василівна.

— Ні,— відповів Митько. А тоді подумав і сказав: — Знаю. Про роботу.

— Ану-ну,— підохотив його Сергій Анатолійович.

І Митько прочитав:

Один Баран,

Що бився головою об паркан,

Сказав:

— Ото турбота,

Що голова болить після роботи!

Усі знову засміялися, а Митько запитав:

— Чого ви смієтеся? Це дуже хороший позапрограмний вірш. Мене цього вірша дідусь навчив.

— Так вірш же смішний,— сказав Славко.

— А-а, ну тоді смійтеся, більше я віршів не знаю. Якщо хочете, можу станцювати.

(Продовження на наступній сторінці)